Воно - Кінг Стівен

Одного разу на тиждень достатньо.

Запала мить тиші, яка мусила б бути незручною, але такою не була. Перервав її Річі, сказавши, що для нього найкращою частиною була та, коли Вовкулака-підліток узявся за того злого гіпнотизера. Вони балакали про ці фільми, і про інші фільми жахів, які дивилися, і про "Альфред Гічкок презентує" по телевізору — цілу годину чи й довше. Беверлі побачила на річковому березі ромашки й зірвала одну. Спершу вона піднесла квітку під підборіддя Річі, а потім під підборіддя Бену, щоб побачити, чи люблять вони лестощі. Сказала, що обидва люблять. Поки вона тримала квітку в них під підборіддями, обоє виразно відчували в себе на плечах її доторк і чистий запах її волосся. Її обличчя наблизилося до Бенового лише на пару митей, але тієї ночі йому снилося, як дивляться її очі впродовж того коротесенького й безкінечного проміжку часу.

Розмова вже потроху загасала, коли вони почули тріск і людей, які наближалися сюди стежкою. Усі троє швидко обернулися на ті звуки, і Річі раптом гостро усвідомив, що за спиною в них ріка. Тікати нема куди.

Голоси вже звучали ближче. Вони підхопилися на рівні, навіть не задумуючись про це, Річі з Беном виступили трохи поперед Беверлі.

Завіса кущів наприкінці стежки струснулася — і раптом вигулькнув Білл Денбро. З ним був інший хлопець, парубок, якого Річі трішки знав. Звали його Бредлі-якось-там, і він жахливо шепелявив. Мабуть, їздив разом із Біллом у Бенгор до того логопеда, подумав Річі.

— Великий Білле, — почав він, а далі Голосом Тудлза: — Ми щасливі бачити вас, містере Денбро, маайстре.

Білл подивився на них і заусміхався — і химерна впевненість прокралася в Річі, коли Білл переводив погляд з нього на Бена, і на Беверлі, а потім знову на Бредлі-як-там-його-прізвище. Беверлі належить до їхньої зграї, проказували Біллові очі. Бредлі-як-там-його-прізвище — ні. Сьогодні він може якийсь час побути з ними, може навіть прийти в Пустовище знову — ніхто йому не скаже: "Ні, нам шкода, але членство у Клубі Невдах обмежене, в нас уже є член з дефектом мови", але він до них не належить. Він не один з них.

Ця думка призвела до патового, ірраціонального страху. На якусь мить його охопило відчуття, як ото буває, коли раптом усвідомлюєш, що заплив надто далеко й вода вже хлюпає тобі через голову. Зблиснув інтуїтивний спалах: "Нас у щось втягує. Ми підібрані й обрані. У цьому нема нічого випадкового. А чи всі ми вже тут?"

Потім цей інтуїтивний зблиск розлетівся на безглуздий розсип думок — наче скляна шибка впала на кам'яну долівку. Та й нехай, це не має жодного значення. Тут Білл, і Білл про все подбає; Білл не дозволить справам вийти з-під контролю. З усіх них він був найвищим і, безумовно, найвродливішим. Річі вистачило короткого погляду скоса на очі Бев, яка задивилась на Білла, а потім далі, на очі Бена, який з гірким розумінням дивився на обличчя Бев, щоби це збагнути. Білл був також найсильнішим із них — і то не лише фізично. Там було щось набагато-багато більше, але оскільки Річі не знав ні слова "харизма", ні повного значення слова "магнетизм"… він тільки відчував, що сила Білла сягає глибоко й здатна проявляти себе багатьма способами, ймовірно, подеколи несподіваними. А ще Річі підозрював, якщо Бев запала на нього, чи "вклепалася в нього", чи як там ще це називають, Бен не ревнуватиме ("Як то було б, — подумав Річі, — якби вона вклепалася в мене"); він сприйматиме це ніяк інше, а тільки як суто природну річ. І ще дещо там було — Білл добрий. Це дурня — думати таке (Річі й не думав, якщо бути точним; він це відчував), але ж воно там малося. Здавалося, Білл просто випромінює доброту й силу. Він був як той рицар у якомусь старому фільмі, фільмі банальному, проте все ще здатному змусити тебе плакати, і сміятися, і плескати в долоні в кінці. Сильний і добрий. А через п'ять років по тому, після того, як його спогади про те, що відбувалося в Деррі того літа й перед тим, почнуть стрімко вицвітати, Річі Тозіеру, тоді напівдозрілому підлітку, дійде, що Джон Кеннеді нагадував йому Заїкуватого Білла.

"Хто?" — відгукнеться його розум.

Він підведе вгору очі, трохи спантеличений, і струсне головою: "Якийсь хлопець, котрого я колись був знав, — подумає він і позбавиться цього непевного збентеження, поправляючи окуляри, підштовхуючи їх угору на переніссі, і знову повернеться до свого домашнього завдання. — Якийсь хлопець, котрого я знав дуже давно".

Білл Денбро впер руки в боки, сонячно усміхнувся і сказав:

— Н-н-ну, от м-м-ми й тут… і що ж м-м-ми ро-о-обитимемо?

— Сигарети є? — спитав з надією Річі.

11

За п'ять днів по тому, коли червень підтягувався до свого кінця, Білл сказав Річі, що хоче піти на Нейболт-стрит, роздивитися під тим ґанком, де Едді бачив прокаженого.

Вони тоді щойно підійшли до будинку Річі, Білл вів Сілвера. Більшу частину шляху додому він віз Річі на багажнику — і то швидко, аж забивало дух, — але за квартал до його дому завбачливо дозволив Річі злізти. Якби його мати побачила, що Білл везе Річі на багажнику, вона б на куку ошаліла.

У дротяному багажному кошику Сілвера лежали декілька шестизарядників, два з них належали Біллу, а три — Річі. Більшу частину дня вони провели в Пустовищі, гралися у війну. Беверлі Марш з'явилася близько третьої, у вицвілих синіх джинсах і з дуже старою пневматичною рушницею "Дейзі",[389] яка майже втратила свою колишню здатність ляскати — коли натискали її обмотаний ізоляцією гачок, вона видавала хрип, що здавався Річі більш схожим не на постріл, а на звук, ніби хтось сів на дуже стару подушку-пердушку. Спеціалізація Беверлі була — японський снайпер. Вона дуже добре вміла вилазити на дерева й розстрілювати необачних, які проходили внизу. Синець у неї на вилиці вже вицвів до блідо-жовтого.

— Що ти сказав? — перепитав Річі. Шокований… але одночасно й трохи заінтригований.

— Я х-х-хочу п-п-подивитися п-під тим ґанком, — повторив Білл. Голос у нього звучав вперто, але на Річі він не дивився. Високо на вилицях у нього горіли яскраві плями.

Вони вже підійшли до фасаду будинку Річі. Меґґі Тозіер сиділа на ґанку, читала книгу. Помахавши їм, вона запитала:

— Агов, хлопчики, бажаєте студеного чаю?

— Ми зараз же прийдемо, ма, — гукнув Річі, а потім до Білла: — Та не буде там нічого. Заради Бога, він, мабуть, просто побачив якогось волоцюгу й сторопів ледь не до запаморочення. Ти ж знаєш Едді.

— Т-т-так, я з-з-знаю Едді. Але з-з-згадай т-т-те фото в а-а-альбомі.

Річі переступав з ноги на ногу, почуваючись незручно. Білл підняв праву руку. Пластиру на ній вже не було, але на трьох пальцях Річі побачив колечка свіжозаживленої шкіри.

— Йо, але…

— П-п-послухай м-мене, — Білл почав говорити дуже повільно, не відриваючись своїми очима від очей Річі. Він знову нагадав про подібність історій Бена й Едді… і пов'язав це з тим, що бачили самі вони на фотографії, яка рухалася. Він знову висловив припущення, що цей клоун повбивав тих дівчат і хлопчиків, яких знаходили мертвими в Деррі від минулого грудня. — А м-м-може, не т-т-тільки їх, — закінчив Білл. — Як що-одо тих, які з-з-зникли? Як що-одо Едді К-к-коркорана?

— Лайно, його залякав власний вітчим і він втік, — сказав Річі. — Ти що, не читав газети?

— Н-ну, м-м-може, й т-так, а м-м-може, й н-ні, — сказав Білл. — Я його т-т-також т-т-трохи знав, і з-з-знаю, що б-б-батько його б-б-бив. І з-знаю, що н-ніколи він не п-п-приходив на ніч, щоб н-н-не нарватися.

— То, може, той клоун запопав його, коли він не прийшов додому на ніч? — промовив Річі задумливо. — Ти про це?

Білл кивнув.

— То чого ти тоді хочеш? Його автограф?

— Якщо к-к-клоун убив інших, т-т-тоді він убив і Дж-джорджа, — сказав Білл. Його очі пильно вдивлялися в очі Річі. Вони були, мов аспідний сланець, жорсткі, безкомпромісні, невблаганні. — Я х-х-хочу вб-б-бити його.

— Господи Ісусе, — злякано промовив Річі. — Як ти збираєшся це зробити?

— М-м-мій т-т-тато має п-п-пістолета, — сказав Білл. У нього з губ злетіло трохи слини, але Річі це ледве зауважив. — В-в-він н-не знає, що я п-про це з-знаю, але я з-з-знаю. Він лежить на го-о-орішній п-п-полиці в його шафі.

— Це все чудово, якщо воно людина, — сказав Річі. — І якщо ми зможемо його знайти сидячим на купі дитячих кісток…

— Хлопчики, я налила чай! — весело погукала мама Річі. — Ідіть уже сюди, попийте!

— Зараз же будемо, ма! — знову гукнув Річі, даруючи їй велику, фальшиву посмішку. Яка моментально зникла, щойно він знову обернувся до Білла. — Тому що я не стріляв би в когось тільки через те, що на ньому клоунський костюм, Біллі. Ти мій найкращий друг, але я б не робив цього й тобі не дозволив би, якби міг тебе зупинити.

— А якби т-т-там д-д-дійсно б-була к-к-купа кісток?

Річі облизнув губи й спершу не казав нічого. Потім він запитав Білла:

— А що ти робитимеш, якщо воно не людина, Біллі? Якщо воно дійсно якогось роду монстр? Що, як такі страховиська дійсно існують? Бен Генском казав, що воно мумія, і повітряні кульки плинули проти вітру, і воно не кидало від себе тіні. Та фотокарточка в альбомі Джорджа… нам вона або привиділася, або то були чари, і от що я мушу тобі сказати, чоловіче, я не думаю, щоб вона нам просто привиділася. Твоїм пальцям вона напевне не привиділася, хіба не так?

Білл похитав головою.

— То що ми робитимемо, якщо воно не людина?

— Т-т-тоді ми м-м-мусимо п-п-придумати ще що-о-ось.

— Ох, авжеж, — сказав Річі. — Я так і бачу. Після того як ти вистрелиш у нього чотири чи п'ять разів, а воно продовжить насуватися на нас, як той Вовкулака-підліток у тому фільмі, який я дивився з Беном і Бев, ти випробуєш на ньому свою "Вишеньку". А якщо "Вишенька" не допоможе, я витрушу на нього трохи свого чхального порошку. А якщо воно й після цього не перестане насуватися, ми просто оголосимо перерву й скажемо: "Агов там, зачекайте. Щось воно не виходить, містере Монстр, мені треба почитати про це в бібліотеці. Я повернуся. Пвошу павдону". Це ти йому збираєшся сказати, Великий Білле?

Річі подивився на свого друга, в голові йому швидко стугоніло. Почасти йому хотілося, щоби Білл наполягав на своїй ідеї подивитися під ґанком того старого будинку, але інша його частка бажала — відчайдушно бажала, — щоби Білл відкинув цю ідею геть.