Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою

Воно - Кінг Стівен

Читаємо онлайн Воно - Кінг Стівен

"А коли вони сягають аж такого рівня, я їх кидаю", — казала Кей і, хоча сама вона явно вважала це жартом, Беверлі загадувалася, чи й насправді це так.

Беверлі викликала таксі, коли воно приїхало, вона, рада забратися з очей продавця, залізла зі своєю валізою на заднє сидіння й дала водієві адресу Кей.

Кей у норковому манто поверх фланелевої нічної сорочки чекала наприкінці своєї під'їзної алеї. На ногах у неї були пухнасті рожеві капці з велетенськими помпонами. Не помаранчевими помпонами, слава Богу — таке могло б погнати Беверлі з криками знову в ніч. Поїздка до Кей виявилася химерною: до Бев поверталися ті події, спогади напливали так швидко і такі ясні, що це лякало. У неї було таке відчуття, ніби хтось завів у її голові великий бульдозер і почав розривати ментальне кладовище, про яке вона навіть не здогадувалася, що воно там існує. Тільки замість трупів на поверхню виверталися імена, імена, про які вона роками не думала: Бен Генском, Річі Тозіер, Ґрета Бові, Генрі Баверз, Едді Каспбрак… Білл Денбро. Особливо Білл, Заїкуватий Білл — звали вони його з тією дитячою відвертістю, яку інколи називають щирістю, а інколи жорстокістю. Він їй тоді здався таким високим, таким досконалим (поки не відкрив рота й не почав говорити, тобто).

Імена… місця… події, які були трапилися.

То паленіючи, то холонучи, вона згадала ті голоси з каналізації… і ту кров. Вона тоді закричала, і батько дав їй духу. Її батько… Том…

Навернулися сльози… а потім Кей уже розплачувалася з водієм і дала йому на чай достатньо, щоб змусити враженого таксиста вигукнути: "Дякую вам, леді! Вау!"

Кей завела її в дім, відправила в душ, дала їй халат, коли вона вийшла, зварила каву, оглянула її поранення, дезінфікувала порізану ступню й заклеїла рану пластирем. Додала до другої чашки кави Бев добрячу порцію бренді та приневолила її випити все до останньої краплини. Приготувала їм по біфштексу з кров'ю, додавши до них пасерованих свіжих грибів.

— Гаразд, — промовила вона. — Що трапилося. Ми телефонуємо копам чи просто посилаємо тебе пожити в Ріно,[402] скільки там потрібно?

— Я не можу тобі багато розповісти, — сказала Беверлі. — Це здаватиметься занадто божевільним. Але я сама винна, здебільшого…

Кей ляснула долонею по столу. Удар по полірованій стільниці з червоного дерева прозвучав, як постріл пістолета невеликого калібру. Бев здригнулась.

— Не кажи так, — щоки Кей яскраво горіли, карі очі блищали. — Скільки ми з тобою вже друзі? Дев'ять років? Десять? Якщо я знову хоч раз почую про твою вину, я виригаю. Ти мене чуєш? Я буквально нахер виригаю. Не було твоєї вини цього разу, чи попереднього разу, чи будь-якого разу. Чи ти не знаєш, що більшість твоїх друзів вважали, що він рано чи пізно забезпечить тобі гіпс або взагалі вб'є?

Беверлі дивилася на неї широко розчахнутими очима.

— І це була б твоя вина, принаймні почасти, за те, що залишалася там і дозволила цьому статися. Але тепер ти пішла. Подякуємо Богу за маленькі радощі. Але хіба це не ти сидиш тут — половина нігтів обідрані, ступня порізана до крові, сліди від ременя на плечах — і розказуєш про якусь власну вину.

— Ременем він мене не бив, — промовила Бев. Брехня вийшла автоматичною… як і той глибокий сором, від якого в неї жалюгідно спалахнули щоки.

— Якщо ти порвала з Томом, те саме ти мусиш зробити й з брехнею, — сказала спокійно Кей і так довго, з такою любов'ю подивилася на Бев, що та була змушена опустити очі. Вона відчула в горлі смак солоних сліз. — Кого ти думаєш обдурити? — спитала Кей, говорячи так само спокійно. Потягнувшись через стіл, вона забрала руки Бев у свої. — Темні окуляри, блузи з високими комірами й довгими рукавами… можливо, це могло обманути одного-двох покупців. Але друзів ти обманути не могла, Бев. Людей, які тебе люблять, ти обманути не могла.

І тоді Беверлі заплакала, плакала вона довго й важко, і Кей її обнімала, а пізніше, вже перед тим як піти до ліжка, вона розповіла Кей, що могла. Що один старий друг із Деррі, в штаті Мейн, де вона виросла, подзвонив і нагадав їй про обіцянку, яку вона колись давно дала. Зараз прийшов час виконати ту обіцянку, сказав він. Чи вона приїде? Вона відповіла, що приїде. Тоді й розпочалася ця сварка з Томом.

— Що то за обіцянка? — спитала Кей.

Беверлі повільно похитала головою:

— Я не можу тобі цього сказати, Кей. Як би мені того не хотілося.

Кей поміркувала над цим, а потім кивнула:

— Гаразд. Досить чесно. Що ти збираєшся робити з Томом, коли повернешся назад з Мейну?

І Бев, у якій дедалі дужчала впевненість, що з Мейну вона не повернеться, ніколи, сказала тільки:

— Я відразу приїду до тебе, і ми разом вирішуватимемо. Гаразд?

— Гаразд, дуже добре, — сказала Кей. — Це також обіцянка?

— Щойно лиш я повернуся, — неухильно підтвердила Бев. — Можеш на це покластися, — і вона міцно обняла Кей.

З грошима після реалізації чека Кей і в туфлях Кей на ногах вона сіла в автобус "Ґрейгаунд"[403] до Мілвокі, побоюючись, що Том міг поїхати до "О'Хари" шукати її. Кей, яка проводжала Бев до банку й до автостанції, намагалася її відмовити.

— В "О'Харі" аж кишить охоронцями, любонько, — казала вона. — Тобі не варто щодо нього непокоїтися. Якщо він з'явиться поруч, тобі достатньо лиш збіса закричати на все горло.

Бев похитала головою:

— Я хочу цілком його уникнути. І так це зробити найпростіше.

Кей подивилася на неї прискіпливо:

— Ти боїшся, що він зможе тебе від цього відмовити, еге ж?

Бев подумала про їхню сімку, як вони тоді стояли в ручаї, про Стенлі з осколком розбитої пляшки "кока-коли", що зеленувато зблискував на сонці; вона подумала про той тоненький біль, коли він легенько різонув їх навскоси по долоні, вона подумала про те, як вони зчепили руки, немов у якомусь дитячому колі, обіцяючи повернутися, якщо воно розпочне знову… приїхати і вбити його назавжди.

— Ні, — сказала вона. — Він не зміг би мене від цього відмовити. Але він може поранити мене, хай хоч яка там служба безпеки. Ти не бачила його минулої ночі Кей.

— Я бачила його достатньо за інших оказій, — сказала Кей. — Гівнюк, що прикидається чоловіком.

— Він сказився, — сказала Бев. — Охоронці можуть його не втримати. Так буде краще. Повір мені.

— Гаразд, — промовила Кей, і Бев з деяким подивом подумала, що вона розчарована тим, що не відбудеться сутички, не вийде й великого скандалу.

— Швидше обміняй чек на готівку, — знов нагадала їй Бев, — поки він не додумався заморозити рахунки. А він це зробить, ти ж розумієш.

— Звісно, — відповіла Кей. — Якщо він це зробить, я поїду до нього з кінською нагайкою і влаштую йому еротичний обмін.

— Тримайся від нього подалі, — різко промовила Бев. — Він небезпечний, Кей. Повір мені. Він як…

"Як мій батько", — бриніло в неї на губах. Натомість вона сказала:

— Він поводився, як якийсь дикун.

— Окей, — погодилась Кей. — Не бери в голову. Їдь, виконуй свою обіцянку. І тим часом подумай про майбутнє.

— Подумаю, — сказала Бев, але це було брехнею. Занадто багато про що інше вона мусить подумати: про те, що трапилося, коли їй було одинадцять років, наприклад. Як показувала Річі Тозіеру, як змусити його "йо-йо" "заснути", наприклад. Голоси з каналізації, наприклад. І те, що вона тоді побачила, — щось таке жахливе, що, навіть коли вона обнімала Кей біля довгого сріблястого борта воркітливого автобуса "Ґрейгаунд", власний розум не зовсім дозволяв їй роздивитися.

Тепер, коли літак із качкою на боці розпочав довге зниження в зону Бостона, її розум знову повертається до того… і до Стена Юріса… і до якогось непідписаного вірша, що прийшов їй на поштовій листівці… і до тих голосів… і до тих кількох секунд, коли вона опинилася лице в лице з чимось, що було, мабуть, нескінченним.

Вона дивиться у вікно, дивиться вниз і думає, що Томовезло — нікчемна дрібнота, порівняно з тим злом, яке чекає на неї в Деррі. Якщо їй належить якась компенсація, це хіба те, що там буде Білл Денбро… ген-ген колись одна одинадцятирічна дівчинка на ім'я Беверлі Марш була закохана в Білла Денбро. Вона згадує поштову листівку з написаним на звороті гарним віршем, і згадує, що колись знала, хто його написав. Зараз вона цього вже не пам'ятає, як не пам'ятає точно й самого вірша… але гадає, що то мусив бути Білл. Так, це мусив бути Заїкуватий Білл Денбро.

Зненацька вона згадує, як увечері готувалася до сну після того дня, коли Річі з Беном повели її в кіно на ті два фільми жахів. Після свого першого побачення. Вона тоді ще пускала Річі дотепи з цього приводу — в ті часи це було її захистом, коли вона перебувала поза домом, — але її це доволі зворушило, і схвилювало, і трішки налякало. Це насправді стало її першим побаченням, хоча там тоді було двоє хлопців, замість одного. За квитки й усе інше заплатив Річі, точно як на справжньому побаченні. Потім, після кіно, були ті хлопці, які гналися за ними… а решту того дня вони провели в Пустовищі… і Білл Денбро туди прийшов з іншим хлопцем, вона не пам'ятає, з яким саме, але пам'ятає, як на мить очі Білла затрималися на ній, і той електричний струс, який вона відчула… струс і приплив рум'янцю, яким, здавалось, зігріло все її тіло.

Вона згадує, як думала про все це, натягуючи на себе нічну сорочку та йдучи до ванної вмити обличчя й почистити зуби. Вона згадує, як думала, що довго не зможе заснути тієї ночі, бо так багато було про що подумати… подумати в доброму сенсі, бо вони здалися їй добрими хлопцями, начебто хлопцями, з якими вона, можливо, зможе пустувати, а можливо, й довіряти їм. Це було б гарно. Це був би… просто рай.

Отак, думаючи про все це, вона взяла свою мачулку й нахилилася над раковиною, щоб її намочити, і голос

2

зашепотів зі зливного отвору:

— Допоможи мені…

Беверлі відсахнулася, злякана, суха мачулка впала на підлогу. Вона злегка струснула головою, немов прочищаючи її, а потім знову нахилилася над раковиною і з цікавістю зазирнула у той отвір. Ванна містилася в самому кінці їхньої чотирикімнатної квартири. Їй було слабенько чутно звуки якогось серіалу-вестерна по телевізору. Коли той закінчиться, батько, мабуть, перемкне на якусь бейсбольну гру або на бокс, а після того вже й засне у своєму м'якому кріслі.

Шпалери там мали огидний візерунок із жаб на лататті.

Відгуки про книгу Воно - Кінг Стівен (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: