Танцюй, танцюй, танцюй - Муракамі Харукі

І чого це я заздалегідь їй не подзвонив? Чому не здогадався зателефонувати?"

Так чи інакше, а мені в голову запала тільки одна думка: якомога швидше сісти в літак і прибути в Саппоро. Я не сумнівався, що як тільки прилечу в Саппоро, то зможу зустрітися з Юмійосі. От дурень! Узагалі коли я їй дзвонив? Після смерті Ґотанди — ні разу. "І перед тим не дзвонив", — подумав я. Відтоді, як Юкі блювала на березі моря і сказала, що Кікі вбив Ґотанда. Страшенно давно не дзвонив. На багато днів залишив її без уваги. За той час могло статися бозна-що. Що завгодно. Чого тільки на світі не буває!

"Однак, — міркував я, — я не міг їй нічого розповісти. Справді не міг". Юкі сказала, що Ґотанда вбив Кікі. Ґотанда шугонув у море на своїй "Мазераті". Я заспокоював Юкі: "Не переживай. Ти ні в чому не винна". А Кікі заявила, що вона — лише моя тінь… Про що тут говорити? Нема про що. Я хотів спочатку зустрітися з Юмійосі, побачити її обличчя, а вже потім подумати, що ж їй розповісти. Наодинці, а не по телефону.

А все-таки тривога мене не покидала. А що, як Юмійосі вже поглинула стіна, і я ніколи не зможу її побачити? Адже скелетів у кімнаті було шість! П'ятьох я впізнав. Залишився ще один. Чий? Від самої думки про таке я не знаходив собі місця. Стало важко дихати, у грудях защеміло. Серце так розбухло, що, здавалося, розламає ребра. За все життя чогось такого я не відчував. Невже я справді люблю Юмійосі? Не знаю. У мою голову засіло тільки те, що я не можу зустрітися з нею й подивитися їй у вічі. Я стільки разів дзвонив до неї на квартиру, що аж пальці заболіли.

Як слід заснути я не міг. Кілька разів сон обривала глибока тривога. Я прокидався, обливаючись потом. Умикав світло й дивився на годинник. Була друга, третя п'ятнадцять, четверта двадцять. О четвертій двадцять сон остаточно пропав. Я сів біля вікна й, прислухаючись до биття власного серця, спостерігав, як розвиднюється у місті за вікном.

"Слухай, Юмійосі-сан, більше не залишай мене самого, — благав я подумки. — Ти мені потрібна. Я не хочу бути самотнім. Якщо тебе не стане, то відцентрова сила відкине мене на край Всесвіту. Я тебе прошу: покажися мені, з'єднай мене з чимось на світі. З'єднай мене з реальністю. Я не хочу жити серед привидів. Я ж звичайний тридцятичотирирічний парубок. Ти мені потрібна".

О пів на сьому я знову взявся телефонувати на її квартиру. Сидів перед телефоном і щопівгодини набирав її номер. Та ніхто не брав трубки. Червень у Саппоро — прекрасна пора року. Сніг давно розтанув, і земля, що кілька місяців тому лежала скована морозом, чорнішала й, розм'якаючи, почала дихати. На деревах густішало зелене листя, погойдуване чистим, лагідним вітром. Прозоре небо, різко окреслені хмари. Від такого краєвиду моє серце сповнювалося радісним трепетом… Та я замкнувсь у готельному номері й не переставав набирати її номер. І через кожних десять хвилин переконував себе: "Настане завтра, і вона повернеться. А до того часу треба чекати". Однак я не міг чекати, коли настане завтра. Зрештою, хто може гарантувати, що завтра взагалі настане? А тому сидів перед телефоном і набирав її номер. А в перервах валявся на ліжку — і то дрімав, то безцільно вдивлявся у стелю.

"Колись тут був готель "Дельфін", — думав я. — Що й казати, вбогий. Але в ньому збереглося стільки різноманітних речей. Людськими роздумами, осадом часу просякло кожне поскрипування підлоги й кожна плямка на стіні". Я вмостився зручно у кріслі, закинув ноги на стіл й, заплющивши очі, намагався згадати, який вигляд мав колишній готель. Від вхідних дверей і витертих килимів на підлозі до бляклих латунних ключів і запорошених віконних рам. Я проходив його коридорами, відчиняв двері, заглядав у номери.

Готель "Дельфін" зник. Та все ще залишилися його тінь і дух. Я відчував його присутність. Колишній готель "Дельфін" заховався всередині нового велетенського "DOLPHIN HOTEL". Замруживши очі, я можу зайти в нього. Чути надривний скрегіт ліфта, схожий на кашель старого пса. Все це — тут. Хоча ніхто про це не знає. Та воно є. Тут — головний вузол мого життя. "Не переживай. Все тут — для тебе, — переконував я себе. — Вона обов'язково повернеться. Треба лише почекати".

В обслуги я замовив вечерю і добув із холодильника пиво. А о восьмій іще раз подзвонив Юмійосі. Ніхто не озвався.

Я ввімкнув телевізор і до дев'ятої дивився трансляцію бейсбольного матчу. Вимкнув звук і розглядав саме зображення. Гра була жахлива, та й дивитися бейсбол особливого бажання я не мав. Просто хотілося бачити, як рухаються живі люди, а для цього годилося будь-що — змагання з бадмінтону чи з водного поло. Зовсім не стежачи за перебігом гри, я тільки дивився, як люди кидали м'яч, відбивали м'яч і бігли за м'ячем. Сприймав усе це як уривок чийогось життя, що ніяк мене не стосувалося. Ніби спостерігав, як високо в небі пливуть хмари.

О дев'ятій я знову їй подзвонив. Цього разу вона взяла трубку після першого гудка. Якусь мить я не міг повірити своїм вухам. Здавалося, ніби за одним сильним ударом обірвалася линва, яка прив'язувала мене до цього світу. Я знесилів, до горла підкотився твердий згусток повітря. Юмійосі знайшлася!

— Я щойно повернулася з поїздки, — сказала вона дуже холодним тоном. — Узяла відпустку і з'їздила до Токіо. До родичів. Звідти двічі вам на квартиру дзвонила. Та ніхто не відповідав.

— А я тут, у Саппоро, тобі безперестанку дзвоню…

— Виходить, розминулися? — сказала вона.

— Розминулися, — погодився я і, стискуючи в руці трубку, витріщився на онімілий екран. Не знаходив потрібних слів. Що б його сказати?…

— Гей, що сталося?.. Алло! — озивалася вона.

— Зі мною все в порядку.

— У вас голос наче змінився.

— Від хвилювання, — пояснив я. — Поки з тобою не зустрінуся — нормально не заговорю. Таке тривале хвилювання телефонною розмовою не зніметься.

— Я гадаю, ми могли б зустрітися завтра ввечері, — сказала вона, коротко подумавши. "Напевне, поправляла окуляри на носі", — подумав.

Притуливши трубку до вуха, я сів на підлогу і сперся об стіну.

— Слухай, завтра — надто пізно. Я хочу побачити тебе сьогодні, зараз же!

В її відповіді почулося заперечення. Не дуже різке, але все-таки заперечення.

— Зараз я дуже втомлена. Просто з ніг падаю. Я ж вам сказала, що тільки-но повернулася додому. А тому зараз не вдасться. Мені завтра вранці треба на роботу, і зараз я хочу спати. Зустрінемося завтра після роботи. Добре? Чи, може, вас завтра вже тут не буде?

— Та ні. Я тут іще довго побуду. Я добре розумію, що ти втомилась. Але, чесно кажучи, страшно побоююсь. А що, як ти завтра зникнеш?

— Зникну?

— Зникнеш із цього світу. Перестанеш існувати.

Юмійосі розсміялася.

— Я так просто не зникаю. Будьте спокійні.

— Слухай, я не про це. Ти мене не розумієш. Ми живемо в постійному русі. І поки ми рухаємося, все навколо нас зникає. І з цим нічого не вдієш. Щось залишається тільки в нашій свідомості. Але з реального світу воно зникає. Ось чого я побоююся. Чуєш, Юмійосі, ти мені потрібна. Дуже реально потрібна. Я ніколи ні в чому не відчував такої потреби. А тому хочу, щоб ти не зникла.

Вона задумалася над моїми словами.

— Яка ви дивна людина! — сказала вона. — Але я обіцяю, що не зникну. І завтра зустрінуся з вами. А тому почекайте до того часу.

— Зрозумів, — сказав я. І більше не наполягав на своєму. Не годилося. "Добре вже, що я переконався: вона не зникла", — пояснював я сам собі.

— На добраніч! — сказала вона. І поклала трубку.

Кілька хвилин я походжав по кімнаті. Потім піднявся на двадцять шостий поверх, зайшов у бар і замовив горілки із содовою. У той самий бар, де я вперше помітив Юкі. У барі було людно. Дві молоді жінки сиділи за шинквасом і щось пили. Обидві — в шикарному одязі. Видно, вміли модно одягатись. Одна з них — із красивими ногами. Я сидів за столом і, попиваючи горілку із содовою, поглядав на них без жодної прихованої думки. А потім на нічний краєвид за вікном. Я натиснув пальцем на скроню, хоча особливого болю не відчував. Після того обмацав пальцями череп. Так, це мій череп. Повільно пересвідчившись у цьому, я спробував уявити собі кістки дівчат за шинквасом. Їхні черепи, хребти, ребра, тази, руки, ноги й суглоби. У дівчини з дуже красивими ногами, напевне, дуже красивий скелет. Білосніжний, чистий і безпристрасний… Дівчина з красивими ногами зиркнула на мене. Мабуть, відчула на собі мій погляд. Мені хотілось їй пояснити, що я розглядав не її тіло, а тільки кістки. Та, звісно, цього не зробив. Випивши третю порцію горілки із содовою, я повернувся в номер і заснув. Напевне, тому що впевнився в існуванні Юмійосі, спав я тієї ночі як убитий.

* * *

Юмійосі прийшла до мене о третій ночі.

О третій ночі у двері подзвонили. Я засвітив лампу біля подушки, зиркнув на годинник. І, накинувши на плечі халат, без ніяких думок у голові — для цього не було часу — відчинив двері. На порозі стояла Юмійосі. У блакитному фірмовому жакеті. Як завжди, вона прослизнула в номер. Я зачинив за нею двері.

Вона стала посередині кімнати, перевела подих. Потім безшумно зняла жакет і повісила його на спинку стільця так, щоб не зім'явся. Як завжди.

— Ну, що? Не зникла? — спитала вона.

— Ні, не зникла… — невпевненим голосом відповів я. Я ще не розрізняв, де межа між сном і реальністю. Навіть не міг дивуватися.

— Так просто люди не зникають, — роз'яснила вона.

— Ти не знаєш. У цьому світі все може статися. Будь-що.

— Та все-таки я тут. Не зникла. Визнаєте?

Я озирнувся навколо, глибоко вдихнув і подивився їй у вічі. Переді мною була реальність.

— Визнаю, — визнав я. — Схоже, що ти не зникла. Але чому ти прийшла до мене о третій ночі?

— Не могла заснути, — відповіла вона. — Після нашої розмови заснула, але о першій ночі прокинулась. І більше сон мене не брав. Ваші слова мене стривожили. Ану ж я справді зникну? А тому вирішила взяти таксі й приїхати сюди.

— А ніхто не здивується, що ти приїхала на роботу о третій ночі?

— Не турбуйтеся, ніхто мене не помітив. У такий час усі сплять. Хоча кажуть, що в нас обслуговування цілодобове, о третій ночі ніякої роботи нема. По-справжньому не сплять тільки чергові на поверхах і за конторкою реєстрації. Ніхто з них і не помітить, якщо зайти всередину з підземної автостоянки через службові двері.