Вогнем і мечем - Сенкевич Генрик
Дідька як здолаєш, то він тобі служитиме, а від упирів пуття ніякого, їм аби крові напитися. Але дідько завше отаман над ними.
— А Горпина над дідьками рейментує?
— Певно, що так. Поки жива, поти рейментує. Не май вона над ними сили, отаман би їй своєї зозулі не віддав, бо бруколаки на дівочу кров найласіші.
— А я чув, що їм до невинної душі зась.
— До душі зась, а до тіла вони доступ мають.
— Ой! Шкода ж буде красуні! Вона ж просто як кров із молоком! Знав наш батько, що брати в Барі.
Овсивій цмокнув язиком.
— Що й казати. Не ляшка — золото!..
— А мені її жаль, — сказав молодий козак. — Як ми її у люльку клали, вона білі рученьки свої склала і так просила, так благала: "Убий, каже, не губи, каже, нещасливої!".
— Не буде їй зле.
Подальшу розмову перебила, під'їхавши, Горпина.
— Гей, молодці, — мовила відьма, — це Татарський розліг. Але не бійтеся, тут тільки одна ніч на рік страшна, а Чортів яр і мій хутір уже ось–ось.
І справді, невдовзі почувся собачий гавкіт. Загін входив у горловину яру, що тягся від річки під прямим кутом, такого вузького, що четверо кінних ледве могли їхати поруч. По дну його, мінячись у місячному сяйві, змійкою біг до річки струмок. Але по тому, як вершники просувалися вперед, круті, урвисті схили розступалися, утворюючи широку долину, з боків оточену скелями, що полого здіймалися вгору. Подекуди росли високі дерева. Вітру тут не було. Довгі чорні тіні від дерев лягали на землю, а на прогалинах, залитих місячним сяйвом, сильно виблискували якісь білі округлі й довгасті предмети, у котрих молодці з жахом упізнали людські черепи й кості.
Злякано озираючись довкола, козаки час від часу хрестилися. Аж ось удалині блиснув між деревами вогник, і враз прибігли два пси, страшні, великі, чорні, з палаючими очима. Побачивши людей і коней, вони завили й загавкали. Та ось почувся Горпинин голос, і собаки вгамувалися, із важким диханням і харчанням почали бігати довкола вершників.
— Аж моторошно, — шепотіли молодці.
— Це не пси, — буркнув Овсивій, і в голосі його звучало глибоке переконання.
Тим часом із–за дерев показалася хата, за нею стайня, а далі й вище — іще одна будівля. Хата на вигляд була добротна й велика, у вікнах світилося.
— Це моя садиба, — сказала Богунові Горпина, — а там млин, що зерна, крім нашого, не меле, але я ворожиха, на воді ворожу. Поворожу й тобі. Дівчина у світлиці мешкатиме, а якщо хочеш стіни прибрати, тоді її краще поки що у другій половині поселити. Стійте! Злазьте з коней!
Вершники зупинилися, а Горпина покликала:
— Черемисе! Агов! Агов! Черемисе!
Якась постать із пучком запалених трісок у руці вийшла на поріг хати і, піднявши вогонь над головою, мовчки придивлялася до прибульців.
Це був старий чоловік, страшенно потворний, маленький, майже карлик, зі сплющеним квадратним обличчям і розкосими, вузенькими, як щілини, очима.
— Що ти за чорт? — спитав у нього Богун.
— Ти його не питай, — мовила Горпина, — у нього язика відрізано.
— Ну ж бо, підійди ближче.
— Слухай, — вела далі дівка, — а може, ми князівну поки що у млині покладемо? А то молодці прибиратимуть світлицю й цвяхи забиватимуть, боронь Боже, ще розбудять.
Козаки, спішившись, заходилися обережно відв'язувати люльку. Богун сам турботливо за усім стежив і сам, узявшись у головах, підтримував люльку, коли її переносили до млина. Карлик, ідучи попереду, присвічував тріскою. Князівна, напоєна Горпининим відваром сон–трави, не пробудилася, тільки повіки в неї від світла тріски легенько тремтіли. Обличчя її у червоних відблисках здавалося рум'яним. Може, дівчину загойдували розкішні сни, бо вона солодко всміхалася під час цього дивного походу, схожого на похорон. Богун дивився на неї, і йому здавалося, що серце ось–ось вискочить у нього із грудей. "Миленька моя, зозуле моя!" — шепотів він тихо і грізно, хоч чудові риси його обличчя пом'якшилися і полум'яніли великим вогнем кохання, що спалахнув у ньому й огортав його дедалі дужче, — так вогонь, залишений мандрівцем, розгоряючись, охоплює дикі степи.
Горпина, йдучи поруч, зауважила:
— Прокинеться від цього сну — здоровою стане. Рана загоїться, вона одужає...
— Слава Богу! Слава Богу! — відповів отаман.
Тим часом молодці почали перед хатою знімати із шести коней величезні в'юки й вивантажувати килими, парчу та інші коштовності, узяті в Барі. У світлиці розпалили сильний вогонь; одні заносили покривала, другі оббивали дерев'яні стіни кімнати. Богун не лише подумав про безпечну клітку для своєї пташки, а й вирішив цю клітку прикрасити, аби неволя не здалася пташці нестерпною. Невдовзі, повернувшись із млина, він сам пильнував за роботою. Ніч уже добігала кінця, і бліде місячне сяйво вже згасло на маківках скель, а у світлиці ще приглушено стукали молотки. Проста світлиця дедалі більше скидалася на покій. Нарешті, коли вже стіни було завішено, а долівку застелено, сонну князівну принесли й поклали на м'які подушки.
Потім усе стихло. Тільки у стайні ще певний час лунали вибухи сміху, схожого на кінське іржання: це молода відьма, бавлячись на сіні з козаками, роздавала їм тумаки й поцілунки.
РОЗДІЛ II
Сонце вже височенько підбилося у небі, коли наступного дня князівна розплющила зі сну очі.
Погляд її спершу упав на стелю і надовго на ній затримався, відтак оббіг усю кімнату. Свідомість, повертаючись, іще боролася в дівчині з рештками сонних видінь. На обличчі у неї були помітні здивування і неспокій. Де вона? Як тут опинилася і в чиїй вона владі? Уві сні усе це чи наяву? Що означає та розкіш, яка її оточує? Що з нею діялося досі?
Цієї миті страшні сцени взяття Бара зненацька постали у неї перед очима, мов живі. Вона пригадала все: різанину, коли тисячами знищували шляхтичів, міщан, ксьондзів, черниць і дітей; вимащені кров'ю обличчя простолюду, шиї й голови, пообмотувані нутрощами, які ще парували, п'яні зойки — судний день вирізаного до ноги міста; нарешті поява Богуна і викрадення. Вона пригадала собі й те, як у хвилину розпачу кинулася на підставлений власною рукою ніж, — і її чоло зросив холодний піт. Певно, ніж тільки ковзнув по руці, бо вона відчуває лише легкий біль, але водночас відчуває і те, що жива, що до неї повертаються сили і здоров'я, а ще князівна пам'ятає, що її довго–довго везли кудись у люльці.
Але де вона зараз? Чи в якомусь замку, чи її врятовано, відбито, чи вона у безпеці? І знову оббігає очима кімнату. Віконця у ній маленькі, шибки квадратні, як у сільській хаті, і світла крізь них не видно, бо замість шибок вони затягнуті білою плівкою. Невже це й справді сільська хата? Ні, не може бути, супроти цього свідчить її на диво розкішне убрання. Стеля над дівчиною затягнута величезним покривалом із пурпурного шовку в золотих зірках із місяцем; стіни не дуже високі, але геть оббиті парчею; на долівці лежить візерунчастий килим, ніби встелений живими квітами. Бовдур димоходу вкритий перським чепраком, усюди, починаючи від стелі й кінчаючи подушками, на яких спочиває її голова, — золоті торочки, шовки, оксамити. Яскраве денне світло, проникаючи крізь плівки шибок, наповнює кімнату, але пурпурні, темно–фіолетові й сапфірові оксамити вбирають його, створюючи врочистий веселковий напівморок. Князівна дивується, очам не вірить. Чи це якісь чари, чи, може, війська князя Ієремії відбили її у козаків і сховали в одному із князівських замків?
Дівчина побожно склала руки.
— Пресвята Богородице! Зроби так, щоби перше обличчя, котре з'явиться у дверях, було обличчям оборонця і приятеля.
Раптом крізь важку парчеву портьєру почулися звуки торбана, що линули здалеку, і водночас чийся голос, підспівуючи мелодії, почав знайому пісню:
Ой, ції любості
Гірші од слабості!
Слабість перебуду,
Здоровіший я буду,
Вірного кохання
Повік не забуду.
Князівна підвелася на ложі, але в міру того, як слухала, очі її від жаху дедалі більше розширювалися, нарешті, страшенно скрикнувши, вона, як мертва, впала на подушки.
Гелена упізнала Богунів голос.
Але крик її, напевно, проник крізь стіни світлиці, бо за хвилю важкі портьєри зашелестіли, й сам отаман з'явився на порозі.
Князівна затулила очі руками, а поблідлі й тремтячі її вуста повторювали мов у лихоманці:
— Єзус–Мар'я! Єзус–Мар'я!
Проте вигляд, що її так налякав, утішив би не одні дівочі очі, бо молодцеве обличчя променіло, а убір аж сяяв. Діамантові ґудзики його жупана миготіли, як зорі в небі, ніж і шабля іскрилися самоцвітами, жупан зі срібної парчі й червоний кунтуш підкреслювали незвичайну красу смаглявого отамана — ставного, чорнобривого, гордовитого, найвродливішого з усіх українських молодців.
Тільки очі він мав затуманені, ніби вкриті серпанком зорі небесної, і дивився на неї покірливо, а бачачи, що страх не сходить із її обличчя, заговорив низьким і сумним голосом:
— Не бійся, князівно!
— Де я? Де я? — питала вона, дивлячись на нього крізь пальці.
— У безпечному місці, далеко од війни. Не бійся, душе моя мила. Я тебе сюди із Бара привіз, щоб не мала ти кривди ні від людей, ні од війни. Нікого у Барі не пощадили козаки, одна ти жива лишилася.
— А ти що тут, ваша милость, робиш? Чому мене переслідуєш?
— Я тебе переслідую? Боже мій милий! — І отаман розвів руками й захитав головою як людина, котру несправедливо скривдили.
— Я тебе, ваша милость, страшенно боюся.
— І чого ж ти боїшся? Накажеш — від дверей далі не піду: я раб твій. Мені б отут на порозі сидіти й у очі тобі дивитися. Я тобі лиха не бажаю. За що ти мене ненавидиш? О Боже милий! Ти у Барі, побачивши мене, ножем себе вдарила, хоч давно мене знаєш і могла б здогадатися, що я рятувати тебе прийшов. Не чужий я тобі — друг сердечний, а ти, князівно, за ніж мерщій!
У бліді князівнині щоки враз ударила кров.
— Бо про мене ліпше смерть, аніж ганьба, — сказала вона. — Якщо ти із мене поглумишся, присягаю, заподію собі смерть, хоч і душу цим загублю.
Очі дівчини спалахнули вогнем — отаман побачив, що нема чого жартувати з курцевичівською князівською кров'ю: згарячу Гелена виконає свою погрозу і наступного разу вже не схибить.
Тож він нічого не відповів, тільки, ступивши кілька кроків, сів під вікном на лаву, застелену золотистою парчею, і звісив голову.
Якусь хвилю тривало мовчання.
— Будь спокійна, — нарешті озвався Богун.
