Дон Кіхот (Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі) (Частина друга) - Сервантес Мігель де

Найперше він велів зняти з Дон Кіхота лицарію, а потім, коли той залишився в вузькій верблюжій куцині (не раз уже нами згадуваній і описуваній), вивів його на балкон, обернутий на одну з найлюдніших вулиць, напоказ усім людям і вуличникам, які торопіли на нього, як на мавпу. І знов перед ним гарцювали пишні верхівці, вичепурені буцімто на його честь, а не про свято. Санчо радощами радів, йому здавалося, нібито він бозна вже як знову втрапив чи то на Камачове весілля, чи то в посілість дона Дієга де Міранди, чи то в дуків замок.

Того дня в дона Антонія обідали його приятелі, і всі віддавали честь-хвалу Дон Кіхотові й трактували його як мандрованого лицаря, від чого він так запишався, що і в себе не влазив. Санчо пускав такі дотепи, що всі домівники, та й усі його слухачі наголо, зазирали йому в рота. При столі дон Антоніо сказав Санчові так:

— Дійшлося до нас, коханий Санчо, що ти дуже ласий до молошної курчатини та січеників і що ти недоїдки ховаєш за пазуху про запас.

— Ні, сеньйоре, се неправда,— заперечив Санчо,— я більше чистьоха, ніж ласун, пан мій Дон Кіхот, приявний тут, потвердити може, що ми цілі тижні перебивалися жменею самих жолудів чи там горішків. Щоправда, іноді буває й так: корівку дали, бач — біжи по налигач; я хочу сказати, що живу, як набіжить. Якщо ж ви од когось почуєте, що я неабиякий ненажера, та ще й замазура, не туди стежка в горах, і я міг би й крутіше сказати, якби не сі чесні бороди за столом.

— Достоту,— обізвався Дон Кіхот,— Санчова охайність та поміркованість у їдженні достойні одзначення й одтиснення на міді, аби увічнити сії високі прикмети в пам'яті потомків. Щоправда, як він голодний, то десь проїстлйвий, тоді він хламає і наминає, аж за вухами лящить, але що вже охайний, то охайний, тим паче, що за свого губерна-торювання навчився їсти по-панськи: навіть виноград і гранатові зернятка їв виделкою.

— Як? — гукнув дон Антоніо.— Санчс був губернатором? [619]

— Аякже,— одвітував Санчо,— губернатором острова Гармадармії. Десять день старшинував над ним на всю губу, і за ці десять день ізгу-бив спокій душевний і навчився всякі на світі уряди зневажати. Я утік відтіля, по дорозі упав у печеру, думав — уже по мені, але чудом урятувався.

Дон Кіхот якнайдокладніше оповів про все Санчове губернаторюван-ня, врадувавши немало слухачів сією історією.

Прибрано обруси, і дон Антоніо, узявши Дон Кіхота за руку, повів його в ванькир. Єдиним убранням цього ванькира був столик, дивитись, ясписовий, на ніжці такого ж самоцвіту, а на столі-однонозі стояла голова, нібито бронзова, на кшталт погруддя цезарів римських. Дон Антоніо пройшовся з Дон Кіхотом коло голови і врешті озвався так:

— А зараз, пане Дон Кіхоте, як я певен, що ніхто нас не підслухає і не почує, а двері сюди замкнуто, я хочу оповісти вашмосці про одну найдивовижнішу пригоду, чи краще сказати, про дивоглядь, що її й думкою не здумати, але з умовою, що все, що я вашмосці скажу, залишиться в найглибшій, найсокровеннішій таємниці.

— Шлюбую,— одказав Дон Кіхот,— і для більшої певності ладен закляпнути сію таємницю кам'яною плитою, бо знайте вашець, пане доне Антонію (Дон Кіхот уже відав його ймення), що ви говорите з людиною, чиї вуха слухають, але язик не розляпує. Тим-то вашець може вилити все, що у вас на серці, запевняю вас, що все це кане в пучину мовчанки.

— Покладаючись на вашу обітницю,— одгукнувся дон Антоніо,— хочу вразити вашмосць тим, що ви зараз побачите й почуєте, це трохи розважить мене, адже так важко зберігати таємницю одному і ні з ким не ділитися, бо довіритися можна не кожному.

Дон Кіхот не міг з дива вийти, навіщо всі ті приступи й підступи. Тоді дон Антоніо взяв його за руку, пацьнув цією рукою по бронзовій голові, по всьому столику і по ясписовій ніжці, а відтак сказав:

— Ця голова, пане Дон Кіхоте, зроблена й зготовлена руками най-ученішого чорнокнижника і заклинача на світі, коли не помиляюсь, родом ляха й учня того преславного Шотландчика, про якого стільки дивини оповідають. Я його гостив у себе вдома, і за тисячу талярів він змайстрував мені цюю голову, наділену властивістю й здатністю відповідати на всі питання, що їй лише на вухо проказують. Він креслив фігури, писав кабалістичні знаки, спостерігав зорі, визначав шляхи світил доти, доки у нього не вийшов архітвір, ось ви побачите взавтра, бо в п'ятницю голова мовчить, а сьогодні ж саме п'ятниця, треба до зав-трішнього дня почекати. А поки хай вашмосць обдумає свої питання до неї, мені з власного досвіду відомо, що відповідач вона непомильний.

Дон Кіхот був настільки ошелешений такою здатністю й властивістю голови, що не дуже пойняв дон Антонієві віри, але часу до досліду лишилося небагато, і він не сказав нічого, тільки подякував дону Антонієві за виявлену йому велику довіру.

Вони вийшли з ванькира, дон Антоніо замкнув на ключ двері, і вони повернулися до зали, де була решта товариства. Увесь той час Санчо розповідав безліч пригод і приключок, що спіткали його пана.

Того вечора Дон Кіхота потягли на прогуляння, правда, без лицарії, [620] лише у святковому суплатті і в рудій сукняній киреї, під якою в ту пору року й сам лід спітнів би. А челяді велено розважати Санча, аби він удома сидів. їхав Дон Кіхот не на Росинанті, а на добренному мулі-тихо-ході, окритому багатим чапраком. На спину Дон Кіхотові непомітно начепили пергамен із написом буйними літерами: се Дон Кіхот з Ла-манчі. Під час прогуляння всі перехожі поривали очі на той напис і читали голосно: "Се Дон Кіхот з Ламанчі", а Дон Кіхот дивом дивувався", хто на нього не гляне, кожен упізнає і на ймення його величає. Отож обернувся до дона Антонія, який побіч їхав, з такою річчю:

— Великим привілеєм тішиться мандроване рицарство: всім, хто рицарює, воно дає і честь, і славу всесвітню. Чи не так? Дивіться, пане доне Антонію, навіть вуличники вашого міста знають мене, хоть досі зроду не бачили.

— Авжеж, пане Дон Кіхоте,— відповів дон Антоніо.— Достоту як полум'я годі сховати чи потаїти, так і цнота не може тривати в темряві невідомості, та ж цнота, що здобувається оружно, висяває й підноситься над усі інші.

Сталося так, що як їхав Дон Кіхот із таким маєстатом по місту, якийсь кастілець, відчитавши на його плечах напис, гукнув:

— Путері на тебе нема, Дон Кіхоте з Ламанчі! Як же це ти дістався аж сюди, не опрягшись од кийового бою, що твої плечі приймали. Ти ж шаленець, і якби ти шаленів тихо, замкнувшись у своїм шаленстві, то ще півбіди, але в тебе хист зводити з розуму і пантеличити всіх, хто з тобою стикається й розмовляє. Хіба ні? Поглянь на це панство-добро-дійство, на твій почет. Завертай, намаханий, додому, давай лад хазяйству, дбай про жінку й діти і покинь свої чудасії, які лише пожирають мозок і висушують розум.

— Чоловіче добрий,— сказав дон Антоніо,— ідіть своєю дорогою і не лізьте з порадами, як вас не просять. Пан Дон Кіхот з Ламанчі цілком здоровий на умислі та й ми, його супровідники, не дурні. Цноту завсігди треба шанувати, хоть би де вона зуспілася. Ідіть під три чорти і не пхайте носа куди не слід.

— Далебі, вашець має рацію,— відповів кастілець,— бо давати поради цьому загнибіді все одно що товкти воду в ступі. А все-таки прикро, що такий ясний розум, який звичайно проявляє в усьому цей навіс-ноголовий, марнується на це мандроване рицарство. Та тільки скорше я сам і всі мої нащадки заберемося під три чорти, як висловився вашець, якщо віднині — навіть аби я жив довше, ніж Мафтусаїл,— я вділю комусь якоїсь ради, хоч у мене її й прохано.

Дорадця пішов собі, і прогуляння тривало; проте вуличники та всякий інший люд так завзято читали напис, що дон Антоніо врешті зняв його, удавши, ніби знімає щось інше.

Зайшов вечір, усі вернулися додому, а дома було справлено бал, бо дружина дона Антонія, дама родовита й весела, гарна й дотепна, запросила своїх приятельок, щоб вони вшанували гостя й посміялися з його небачених витворок і химород. Приятельки прийшли, і після багатої вечері почалися танці. Серед дам вирискалися дві своєумки й чму-товихи: нічим не зневажаючи звичаю, вони на всякі способи брались, аби штукарити і броїти. І от ці самі чмутовихи весь час змушували Дон [621] Кіхота садити ногами і зрештою надсадили і його тіло і душу. Треба було бачити Дон Кіхота, довгого, цибатого, кощавого, жовтого, запакованого в суплаття, скутого в рухах, а головне незграбного!-Дами, ніби спотайна, залицялися до нього, а він, так само спотайна, того залицяння цурався, але, бачачи, що вони не відстають, гукнув голосно:

— Згинь, нечиста сило! Дайте мені спокій, помисли лихії! Ідіть, панійки, з такими бажаннями деінде, бо володарка моїх бажаннів, незрівнянна Дульсінея Тобоська, не попустить, щоб чиєсь інше бажання, окрім її власного, забрало наді мною владу і силу.

На сім слові він сів посеред зали на підлогу, ледь теплий по своєму вичеберюванню. Дон Антоніо звелів однести його в ліжко, і перший, хто порвався до нього на поміч, був Санчо.

— Та й кепсько,— гукнув він,— паночку мій, ви гопцювали! Чи ж ви гадаєте, що всі одчайдухи танцюри і всі мандровані лицарі — гопцю-ри? Якщо ви й справді так гадаєте, то помиляєтесь: та декому легше великолюда забити, ніж дриґати ото ногами. Якби ж то ви ще вибивали чечітку, то я б вас заступив, бо я в тій чечітці як орел, а різні бальові танці — тут мені зась.

Такими й подібними раціями Санчо насмішив усіх гостей. Він уклав ¦ свого пана в постелю й затушкував ковдрою, щоб у нього з потом зійшла танцювальна застуда.

Другого дня дон Антоніо надумав провести дослід з обчарованою головою і вкупі з Дон Кіхотом, Санчом, двома іншими друзями і двома дамами, тими, які так затанцювали Дон Кіхота і потім залишилися ночувати у дон Антоніївої дружини, замкнувся у ванькирі, де була голова. Він розповів їм про її властивість, узяв з них слово хоронити в тай-ності й ознаймив, що сьогодні вперше збирається випробувати особливості обчарованої голови. Окрім двох приятелів дона Антонія, ніхто не відав, у чім тут заковика, і якби дон Антоніо заздалегідь їх не втаємничив, то вони дивувалися б не менше, ніж інші, та і як не дивуватися: голову змайстровано так хитро й дотепно.

Перший нахилився до вуха голови сам дон Антоніо, спитав її стиха, але все ж так, що його всі почули:

— Заклинаю тебе, голово, чарівницькою міццю, в тобі скритою: ска-жи-но, які в мене мислі?

І голова, не ворушачи губами, ясно й гучно, так, що її розчули всі, одрекла:

— Мислів я не читаю.

Почувши теє, всі отетеріли, надто як побачили, що і біля столика з обчарованою головою, і в усьому ванькирі нема живої душі, здатної за неї відповісти.

— Скільки нас тут? — знову спитав дон Антоніо.