Дон Кіхот (Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі) (Частина друга) - Сервантес Мігель де

А от я не думаю збавляти собі віку — буду так, як ото швець-тягнишкіра: доти зубами шкіру розтягує, доки не витягне скільки йому треба,— буду, кажу, тягнути своє життя їдінням, доки Бог мені віку призначив. Дозвольте вам, пане, сказати, що нема більшої дурниці, як ото так, як ваша милость, у відчай удаватись. Ось послухайте мене: поїжте та ляжте поспіть на цих подушках зелених, на цій траві-мураві, а прокинетесь, то побачите, що світ вам угору піднявся.

Здалось Дон Кіхотові, що Санчо міркує тут скорше по-філософ-ськи, аніж по-дурнечи, послухався його і сказав:

— Якби ти, Санчо, зробив зараз для мене те, про що я попрошу, моя [604] полегша була б певніша, а журба моя не така тяжка: поки я спатиму, послухавши твоєї ради, ти собі відійди трохи оподаль і, заголившися, вліпи собі Росинантовим повіддям ударів три або й чотири сотні в рахунок тих трьох із чимось тисяч, що маєш завдавати собі для відчаруван-ня Дульсінеї; бо то ж не малий жаль, що бідолашна сеньйора й досі зачарована через твою оспалість і недбальство.

— Шкода мови,— одказав Санчо.— Поспімо поки що обидва, а там — дасть Бог час, дасть і раду. Знаєте, пане, то річ жорстока, щоб чоловік катував сам себе з холодною кров'ю, та як ще ті удари падатимуть на тіло замліле і зголоджене; нехай уже пані моя Дульсінея потерпить трохи, а тоді, коли менше за все сподіватиметься, я зашмагаю себе на решето; будеш жити — не помреш, кажуть люди, а я таки житиму і спевню те, що обіцяв.

Дон Кіхот йому подякував, попоїв трохи, а Санчо од пуза, і обидва полягали спати, попустивши двох нерозлучних друзів і товаришів, Ро-синанта й Сірого, пустопаш по буйних травах, якими тая лука була вкрита. Прокинулись — було вже нерано; посідали верхи і швидко рушили в дорогу, щоб поспіти до заїзду, що був звідти десь за милю. Кажу заїзду, бо цього разу назвав його так і Дон Кіхот супроти свого звичаю називати всі заїзди та корчми замками.

От доїхали вони до того заїзду і спитали в господаря, чи знайдеться їм де переночувати. Сказано їм, що знайдеться, і то з такими вигодами і з таким достатком, що в твоїй Сарагосі. Зсівши з осла, Санчо заніс сакви свої в кімнату, ключ од якої дав йому господар, а потім одвів Ро-синанта з Сірим до стайні, підсипав їм оброку і пішов чекати дальших наказів од Дон Кіхота, що сидів уже на кам'яній лаві; слава Богу, думав, що пан цього разу не взяв заїзду за замок. Настав час вечері, і вони пішли до своєї кімнати. Санчо спитав у господаря, що в нього є на вечерю, а той одповів, що є все до любої вподоби, нехай замовляє, що-хотя: чи то птахи небеснії, чи дробина земная, чи риба морськая — всього в сій корчмі здобіль.

— Стільки нам не треба,— сказав Санчо.— Досить буде з нас двох смажених півнят, бо мій пан дуже делікатні і їдять мало, та і з мене же-ретій не який.

Корчмар одказав, що курчат нема — шуліки розхапали.

— Ну, тоді, пане господарю, веліть нам засмажити курку, щоб тільки мняка була,— попросив Санчо.

— Курку, кажете? — перепитав корчмар.— Гай-гай, я оце тільки вчора оддав у город на продаж аж п'ятдесятеро курей, от їй же Богу; а крім курей, проси вашець що завгодно.

— Тоді, може, знайдеться телятинка або хоч козятинка? — спитав Санчо.

— Зараз нема, була, та вийшла вся,— одказав корчмар.— На тім тижні буде до сталої мами.

— Ото мені лихо: то нема, то вийшло! — вигукнув Санчо.— Може ж, ви хоть сала та яєць до сталої мами маєте?

— Жартун із вас, дорогий гостю! — мовив корчмар.— Т'адже я сказав, що курей нема, то де ж візьмуться яйця? Надумайте собі іншу яку лагоминку і годі вже про те птиче молоко. [605]

— Та кінчаймо вже, будь воно неладне! — розсердився Санчо.— Н" крутіть, пане господарю, а кажіть прямо, що у вас є?

Тоді корчмар:

— Як сказать вам по щирій правді, маю пару волячих клишок, схожих на пару телячих ніжок, або телячих ніжок, схожих на волячих клишок, гарненько зварених ще й з приправою — з бобом, із цибулькою із сальцем. Оце лежать там і гукають: "їжте нас, їжте нас!"

— Я їх беру,— сказав Санчо,— нікому їх не давайте, я добре заплачу, бо нічого смачнішого не знаю, а чи то клишки, чи ніжки, мені байде.

— Не 'ддам їх нікому,— запевнив корчмар,— бо інші мої гості то такі знакомиті люди, що возять із собою власних кухаря і ключника з усім припасом.

— Знакомиті, кажете? — перепитав Санчо.— А вже ж нема людей, знакомитіших за мого пана, тільки що закон його діла не велить йому возити з собою того припасу, ані тих пуздерків із пляшками; ми собі розташовуємось десь на лузі та й покріпляємось горішками лісковими чи дереновими ягідьми.

Така була розмова у Санча з корчмарем, і він вирішив на цьому й кінчити, хоч господар хотів іще допитатись, що ж то за діло таке у його пана. От настав уже й час вечері; Дон Кіхот пішов до своєї кімнати, корчмар приніс замовлену потраву і сам присів, щоб повечеряти на дурничку. Аж тут із сусідньої кімнати, відокремленої лише тоненькою перегородкою, Дон Кіхот почув такі слова:

— Прошу вас дуже, сеньйоре дон Херонімо, поки нам подадуть вечерю, почитаймо ще один розділ із другої частини "Дон Кіхота з Ламанчі".

Скоро Дон Кіхот зачув своє ім'я, зараз устав на рівні й почав пильно дослухатись до тої розмови. Чоловік, названий доном Херонімом, відповів:

— Чого се вашій милості, сеньйоре дон Хуане, захотілось читати отих дурниць? Адже той, хто читав першу частину історії Дон Кіхота, не відчує жодного смаку від цієї другої.

— А все ж таки варто прочитати і її,— заперечив дон Хуан,— бо немає такої поганої книги, в якій не знайшлось би чогось і доброго. Мені в сій книжці найбільше те не подобається, що Дон Кіхот відкинувся вже од Дульсінеї Тобоської.

Почувши теє, Дон Кіхот, угніваний і обурений непомалу, підніс голос і сказав:

¦— Усякому, хто скаже, що Дон Кіхот з Ламанчі забув чи може забути Дульсінею Тобоську, я доведу мечем проти меча, що він розминувся з правдою, бо незрівнянна Дульсіноя Тобоська не може бути забутою, а Дон Кіхот не здатен до забуття: його девіз — вірність, його заповідь — хоронити тую вірність вільно й щиро, без будь-якого насильства над собою.

— Хто се там до нас озивається? — почулося з сусідньої кімнати.

— А хто ж, як не сам Дон Кіхот з Ламанчі,— одказував Санчо.— Він справдить те, що сказав, і те, що коли скаже: добрий платій закладу не боїться. [606]

Ледве Санчо промовив сі слова, двері одчинились і до кімнати ввійшло двоє, з виду знати, шляхтичів; один із них, оповивши руками рицареві шию, сказав:

— Як ваша постать лише потверджує ваше ім'я, так ім'я ваше нестеменно посвідчує вашу подобу: безсумнівно ви, пане мій, є справжній Дон Кіхот з Ламанчі, провідна зоря і маяк мандрованого рицарства, всупереч і на зло тому, хто хотів узурпувати ваше ім'я і згладити зі світу ваші подвиги, як то вчинив автор отсієї книги, яку я вам уру-чаю.

Та й подав йому до рук книгу, що мав при собі його товариш. Дон Кіхот узяв її і мовчки почав гортати; за якусь хвилю він повернув книгу і сказав:

— Переглянувши сю книжку побіжно, бачу я, що її автор за три речі заслуговує догани. По-перше, то декілька виразів, що я їх вичитав у пролозі; по-друге, він закидає по-арагонськи — часом пропускає артиклі; по-третє,— що найбільше свідчить про його невігластво,— помиляється і різнить із правдою в найважливіших пунктах історії: так, він говорить, приміром, що Санчову жінку звати Марія Гутьєррес, тоді як насправді її звати Тереза Панса; а хто помиляється в таких принципових питаннях, дає привід до побоювань, що хибить і в усіх пунктах сії історії.

Тут обізвався й Санчо:

— Ото мені, справді, лепський писака! Добре ж він, мабуть, на наших справах знається, як дражнить Терезу Пансу, жінку мою, Марією Гутьєррес... Ану ж бо, пане, візьміть ту книжку і гляньте, чи я там є і чи не перекрутив він бува ще й мого мня.

— З того, що я, друже, почув,— сказав дон Херонімо,— здогадуюсь, що ви без жодного сумніву — Санчо Панса, джура пана Дон Кіхота.

— А так,— відповів Санчо,— і тим пишаюсь...

— Щиро кажучи,— сказав шляхтич,— сей новітній автор трактує ваш образ без належної пристойності: малює вас ненажерою, непрово-рою і недотепою, зовсім не тим Санчом, що описується в першій частині історії вашого пана.

— Прости-Бі йому,— сказав Санчо.— Хай би краще оминув мене своєю увагою: коли не музика, не берись за смика, а для святого Петра кращого місця за Рим не тра.

Двоє шляхтичів запросили Дон Кіхота до себе в кімнату — спожити з ними вечерю, бо знали, що в сій коршмі не водиться їди, гідної його персони. Дон Кіхот, увічливий як завше, здався на їхнє прохання і залишився в них на вечерю, а Санчо, ставши повновладним господарем принесеного горшка, сів за стіл на почесному місці: до нього присів і корчмар, що не менше за Санча кохався в тих клишках та ніжках.

За вечерею дон Хуан спитав у Дон Кіхота, які він має вісті про сеньйору Дульсінею Тобоську: чи вона одружена, чи вже народила дитину, чи ще тільки при надії, або, коли вона ще дівиця-правиця, чи згадує вона (зберігаючи, природно, честивість свою та пристойність) про любовні почуття сеньйора Дон Кіхота. На те рицар одказав:

— Дульсінея і досі дівиця-правиця, мої почуття до неї сильніші, ніж [607] будь-коли, стосунки наші, як і перше, платонічні, а красу її обернено у невроду брудної мужички.

І тут же почав розповідати їм докладно про те, як зачаровано сеньйору Дульсінею, що сталося йому в печері Монтесіноса, яку настанову дав віщий Мерлін щодо відчарування Дульсінеї, тобто про Санчове самобичування. Превелику мали втіху обидва шляхтичі, слухаючи Дон Кіхотрвої оповіді про дивні його пригоди, і дивували непомалу і тим дурницям, і тій доладності, з якою він їх розповідав. То мали його за людину розумну, то за шаленця, і не могли встановити міри й межі його розумності чи теж божевілля.

Тим часом Санчо повечеряв і розстався з корчмарем, який починав уже писати мисліте; ввійшовши до кімнати, де сидів його пан, він промовив:

— Щоб я так жив, панове, коли автор сієї-от книжки, що ви маєте, не хоче, аби ми собі тривали ладом та миром. Коли він уже ненажерою мене взиває, як кажуть ваші милості, то не хтів би я, щоб він мене ще й пияком назвав.

— А таки назвав,— сказав дон Херонімо,— лише не пригадую точно, яким саме чином, пам'ятаю тільки, що непристойними і брехливими словами, як я пересвідчився, вбачаючи вочевидь обличчя присутнього тут бравого Санча.

— Хай ваші милості повірять мені,— сказав Санчо,— що той Санчо і той Дон Кіхот, які в сій книзі показані, то зовсім не такі і не ті, що їх вивів Сід Ахмет Бен-Енхелі в своїй історії — ото вже істинно ми: мій пан хоробрий, розумний і закоханий, і я — простий собі веселий чоловік, а не якийсь там прожеря чи п'янюга.

— Так, я тому вірю,— сказав Дон Хуан,— і гадаю, що слід би було видати таке розпорядження, щоб ніхто не важився писати про великого Дон Кіхота і про все, що його стосується, окрім Сіда Ахмета, первісного автора його історії; так як колись Олександер розпорядився, щоб його міг портретувати один тільки Апеллес.

— Нехай би мене хто хоч портретував,— обізвався Дон Кіхот,— аби тільки не трактував і не дратував, бо інколи від надміру образ уривається терпець.

— Нема такої образи,— зауважив дон Хуан,— якої можна було б завдати Дон Кіхотові без того, щоб він за неї не помстився, якщо тільки не загородиться щитом терпіння, який, на мою думку, у нього великий і кріпкий.

На таких та на інаких розмовах збігла чимала частина ночі, і хоть дон Хуан наполягав, щоб Дон Кіхот прочитав іще щось із тієї книги (цікаво було почути його коментарі), але так і не зміг уговорити його.