Дон Кіхот (Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі) (Частина друга) - Сервантес Мігель де

Побачивши теє, сказав:

— Ось такі книги, хоть їх і немало видано, треба друкувати й надалі, бо на землі грішників багато і вимагається сила-силенна світочів для такої темноти.

Він пішов далі й побачив, як правлено ще одну книгу; коли ж запитав, як вона називається, йому відказано, що то друга частина "Премудрого гідальга Дон Кіхота з Ламанчі", опус якогось автора родом з Тордесільяса.

— Я про цюю книжку вже чував,— зауважив Дон Кіхот.— Признатися по щирості, я гадав, що ЇЇ вже спалено за її безчільність, а попіл розвіяно, ну та дарма, діждеться свинка свого Мартинка. Вигадані історії лише тоді гарні й цікаві, коли вони правдиві, або можебні, історії, взяті з життя, добрі лиш тоді, як не розминаються з правдою.

На сім слові Дон Кіхот з деяким серцем покинув друкарню.

Того самого дня дон Антоніо надумався показати Дон Кіхотові галери, поставлені на приколі, немало врадувавши тим Санча, він-бо ще зроду не ступав на їхню палубу. Дон Антоніо попередив командора, що ввечері приведе на галери свого гостя, преславного Дон Кіхота з Ламанчі, а командор, як і всі городяни, вже знав про нього. Що саме на тих галерах сталося Дон Кіхотові, про теє ми розповімо в наступнім розділі. [626]

РОЗДІЛ LXIII

Про те, як виліз Санчові Пансі боком огляд галер, і про чудородну пригоду з прегарною мавританкою

Довго загадувався Дон Кіхот над відповіддю обчарованої голови, а про те, що се обман, він і гадки не мав, до того ж усі його думки роїлися довкола її нерушимої, як йому здавалося, обіцянки, що чари над Дульсінеєю буде розбито. Він товк це собі без кінця-краю і жив надією, що спевнення тієї обіцянки не за горами. А Санчо, незважаючи на всю його, як ми знаємо, нехіть до губернаторства, мріяв знову старшинувати і вимагати од інших послуху: таке вже лихо накликає на себе влада, хоть би навіть влада на сміх.

Тож того вечора гоститель дон Антоніо Морено і два його приятелі вкупі з Дон Кіхотом та Санчом подалися на галери. Командор, попереджений про візиту двох таких славут, як Дон Кіхот і Санчо, при їхній появі подав знак, і на всіх галерах позгортувано тенти, і заграли жоло-мійки; потім на воду спущено ялик, укритий пишними килимами і обкладений червоними оксамитними бебехами; скоро Дон Кіхот ступив з берега, як на адміральській галері пролунав гарматний постріл, гримнули і з інших галер, а коли Дон Кіхот піднімався по трапу штирборту, вся залога привітала його триразовим "У-у-у!", як звичайно вітають моряки знатних осіб, що піднімалися на галери. Адмірал (так назвемо ми родовитого валенсійського кавальєро, що командував галерою) подав Дон Кіхотові руку і обняв його.

— Сьогоднішній день,— вирік він,— я відзначу білим каменем, бо він, може, у моїм житті найщасливіший: я узрів сеньйора Дон Кіхота з Ламанчі, власника і носія всіх високих прикмет мандрованого рицарства.

На це вітання такими ж ґречними словами відповів і Дон Кіхот, урадуваний незмірно, що його так по-панськи приймають. Усі перейшли на пишно прибрану корму і посідали на бортових прилавках. Боцман пройшов по шкафуту і сюрчком подав веслярам команду, що означала: "Одяг геть!" — і ту команду виконано в млі ока. Санчо, вгледівши стільки голих торсів, аж рота роззявив, але він здумівся ще більше, побачивши, з якою шпаркістю напнуто тент: здавалося, ніби все чортяччя, яке є на світі, підсобляло морякам. Проте все це лише квіточки супроти того, що я зараз іскажу. Санчо сидів на штирборті побіч загрібного, і раптом цей самий загрібний, підучений заздалегідь, що він має робити, згріб Санча в оберемок і підняв угору, а вся залога вже чатувала й чувала, і от Санчо почав перелітати з рук на руки уздовж штирборту з такою швидкістю, що в бідолахи в очах зарябіло, і він, звісно, подумав, що його чорти вхопили; веслярі ж не зупинялись, поки не перекинули Санча по всьому бакборту і не вернули знов на корму. Неборак звалився весь потовчений, задиханий, спітнілий і ніяк не міг дошолопати, що ж таке йому сталося. Дон Кіхот, пантруючи Санчів безкрилий політ, спитав у адмірала, чи не заведено в них справляти такі церегелі з усіма, хто вперше ступає на галери; якщо се так, то він не схильний додержуватися такої ужанції і не бажає робити подібні вправи, а якщо хто насміє його запопасти й покотити перекидом, то [627] він Богом святим присягається, що буде тому зухвальцю з душею розлука, на сім слові Дон Кіхот зірвався на рівні й узявся за руків'я меча.

В ту саму мить згорнуто тент і з великим гуком спущено рею. Сан-чові примарилось, немов баня небесна обвалилася й упала просто йому на голову, і зі страху він сховав її межи колін. Та й Дон Кіхотові зробилось якось маркітно; він теж здригнувся, ввібрав голову в плечі й поблід. Потім галерна залога підняла рею з такою самою хуткістю і з таким самим гуком, з яким опускала її, і все теє галерники проробили мовчки, ніби безголосі й бездиханні. Боцман подав знак піднести котвицю, а потім скочив на середину чардака і ну шмагати ремінним бичем чи карбачем по плечах веслярів, і галера поволі випливла в чисте море. Скоро побачив Санчо стільки бігучих червоних ніг (такими здалися йому весла), то сказав самому собі:

— От уже й справді чаровиння, не до пари тому, про яке править мій пан. Чим же ці сіромахи проштрапились, що з них так шкуру спускають? І як се один чоловік, який тут розгулює та посвистує, одважу-ється шмагати стільки люду? Ось уже суще пекло чи принаймні чистець.

Бачачи, з якою увагою Санчо стежить за всім, що діялось довкола, Дон Кіхот сказав йому:

— Ех, друже Санчо, як просто і як легко ти міг би, якби захотів, заголитися до пояса, прилучитися до цього панства-добродійства і довести Дульсінеїне одчарування до скутку! Кругом стільки муки і кату-шів, що тобі не так важко було б терпіти свої. Тим паче, що мудрець Мерлін, може, зарахував би тобі кожну різку, одважену такою замашною рукою, за десять з позосталої тобі порції.

Адмірал хотів був спитати, що то за різки і що то за Дульсінеїне одчарування, та в цю хвилину дозорець гукнув:

— Монжуїка сигналізує, що при березі на весті показалось весельне судно.

Почувши теє, адмірал скочив на шкафут і заволав:

— Гей, хлопці, дивіться, щоб судно не втекло! Певно, нам подають з маяка гасло про якусь бригантину корсарів алжірських.

Три інші галери підпливли до адміральської, щоб довідатись, який буде наказ. Адмірал звелів двом іншим галерам вийти в море, а третій іти вкупі з ним уздовж берега — тож судно од них не втече. Гребці вдарили у весла, і галери полетіли як на крилах. Ті, що в чисте море випливли, за дві милі виявили двадцятивосьми— чи тридцятивесельне судно, і так потім і було насправді; помітивши галери, судно почало, по-кладаючись на свій швидкий хід, тікати, але дарма; адміральська галера була одним з найлегших кораблів, що колись у морі плавали, і кинулася навздогін так прудко, що на бригантині збагнули, що їм не врятуватись. Тоді раїс наказав скласти весла і здатися, щоб наш адмірал не укинувся в ще більшу пасію. Але доля розпорядилася інакше: тільки-но адміральська галера підпливла до бригантини так близько, що там, либонь, чули крики наших моряків корсарам: "Здавайтесь!" — як два п'яних тораки, себто два п'яні турки, що були на бригантині разом з іншими своїми краянами, пальнули з мушкетів і поклали трупом двох[628] наших моряків, які стояли на баку. По чому адмірал заприсягся, що не залишить живою жодної душі з тих, кого в полон на бригантині займе, і ринувся на неї з усім імпетом, проте бригантина вивернулася, пропливши під веслами галери, яка нападала на неї. Галера загналася вперед далеченько; поки розверталася, залога бригантини розгорнула на одчай душі парусся і знову спробувала втекти на вітрилах і на веслах; але маврам мало допомогли їхні зусилля, а зухвалість погубила їх остаточно, бо, пройшовши трохи більше півмилі, адміральська галера знов наздогнала бригантину і, зчепившись на абордаж, усіх захопила живцем. У цей час підійшли дві інші наші галери, а потім усі чотири галери повернулися з ясиром і багатим лупом до пристані, де їх виглядала тьма-тьменна люду, цікавого знати, з чим вони вернулися. Адмірал об'якорився коло берега, і тут він побачив, що на набережжя прибув сам віце-король барселонський. Тоді він звелів послати по вельможу ялик, а також підняти рею і повісити на неї раїса та інших турків, а було їх тридцять шість чоловік, усі зухи на підбір і здебільшого мушкетери. Адмірал спитав, хто з них раїс; на теє один з бранців, як виявилось, потурнак, одказав по-кастільському:

— Сеньйоре, ось отсей молодик, що стоїть перед тобою, і єсть наш раїс.

І вказав на одного з найвродливіших і найставніших юнаків, яких тільки могла створити уява людська, ще зовсім молодесенького, навіть на двадцять рочків не виглядав. Адмірал обернувся до нього з такими словами:

— Скажи, скажений собако, навіщо ти повбивав моїх моряків, хоть ти бачив, що тобі вже не втекти? Отака твоя шана до адміральських галер? Невже ти не знаєш, що безрозумність — це не звага? Коли людина на краю загибелі, їй слід виявляти безстрашність, але не безрозумність.

Раїс хотів був відповісти, одначе адмірал не встиг його вислухати: поквапився назустріч віце-королю, який у супроводі кількох своїх двораків і кількох городян уже ступив на галеру.

— Добрі лови мали, пане адмірале? — зауважив віце-король.

— Напрочуд добрі,— потвердив адмірал,— ваша достойність зараз переконається у цьому, побачивши дичину, розвішену на сій от реї.

— За що ж це ви так? — запитав віце-король.

— За те,— одказав адмірал,— що всупереч усім правам і законам і всій воєнній поведенції вони забили в мене двох кращих моряків, а я заприсягся повісити всіх, кого з'ясирю, і в першу голову цього от зуха, раїса бригантини.

І він указав віце-королю на молодика, який зі зв'язаними руками і з вірьовкою на шиї очікував своєї смерті. Віце-король глянув на юнака, і той показався йому напрочуд гарним, ставним і напродиво смиренним, тож у ту хвилю врода юнака послужила йому найкращим рекомендаційним листом, тим-то у віце-короля виникло бажання дарувати його горлом, і він запитав його:

— Скажи, раїсе, якого ти роду: турок, мавр чи потурнак? На теє молодик одвітував також по-кастільському:

— Не турок я, не мавр і не потурнак.