Танцюй, танцюй, танцюй - Муракамі Харукі

Назва справді залишилася та сама, але з економічного погляду новий готель зовсім інший і не має нічого спільного з колишнім.

— Тоді навіщо зберігати стару назву?

— Вибачте, але… Усі обставини, на жаль…

— А куди дівся попередній власник — цього також не знаєте?

— Мені дуже шкода, але… — відповів чоловік, зобразивши на обличчі усмішку за шістнадцятим номером.

— Ну, а в кого краще про це розпитати?

— Як вам сказати… — і чоловік у задумі схилив убік голову. — Розумієте, ми — лише персонал і про обставини, які передували відкриттю нашого готелю, нічогісінько не знаємо. А тому на ваше запитання, в кого краще розпитати, відразу відповісти, м'яко кажучи…

Звичайно, в його словах була певна логіка, але в моїй голові заклюнулася підозра: щось тут не так. У відповідях і чоловіка, і дівчини відчувалася штучність. Не те щоб вона мені не подобалася. Просто я не міг її збагнути. Якщо часто доводиться брати в людей інтерв'ю, то, природно, з'являються професійні навички інтуїтивно відчувати такі речі. За тоном відповіді здогадуватися про замовчування. За виразом обличчя — про брехню. Жодних реальних підстав начебто немає. Просто раптом відчуваєш, що за словами щось інше ховається.

Однак було ясно одне: у чоловіка нічого більше не вдасться випитати. Я подякував йому, а той кивнув легенько головою і зник за боковими дверима. Коли його не стало, я розпитав дівчину про систему харчування та обслуговування гостей. Поки вона старанно відповідала на мої запитання, я пильно дивився їй у вічі. Дуже гарні очі. Якщо довго в них вдивлятися, то починає здаватися, ніби бачиш ще щось. Наші погляди зустрілися — і дівчина зашарілася. Через це вона мені ще більше сподобалася. Цікаво, чому? Чи не тому, що видавалася мені духом готелю? Я подякував їй, відійшов від конторки і на ліфті піднявся у свій номер.

Кімната 1532 виявилася досить-таки пристойною. Як для одномісної — надто широке ліжко й на рідкість простора ванна. Холодильник ущерть напханий напоями й закусками. На чудовому письмовому столі купа конвертів і паперу для писання. У ванній кімнаті повний набір потрібних речей — від шампуню й ополіскувача для волосся до лосьйону після гоління та банного халата. Стінна шафа містка, килим новий, пухнастий.

Я зняв куртку, роззувся, сів на диван і взявся читати буклет, випрошений у дівчини. Буклет вражав самою досконалістю. На витворенні подібних шедеврів я набив собі руку, отож умить оцінив його високу якість. Видно, постарався хтось неабияк.

"Готель "Дельфін" — принципово новий тип першокласного міського готелю, — зазначалося в буклеті. — Сучасне обладнання і прекрасний цілодобовий сервіс. Просторі кімнати для гостей, зі смаком обставлені вишуканими меблями, тиша і відчуття домашнього затишку". У буклеті писалося, що це "громадський заклад із людським обличчям". А це означало, що, мовляв, на його побудову вони витратили силу-силенну грошей, а тому не варто дивуватися, що й плата за проживання в ньому висока.

Уважно вчитавшись у буклет, я переконався, що в готелі й справді було всього чимало. Плавальний басейн, сауна й солярій. Критий тенісний корт, оздоровчий клуб з тренажерами та інструкторами. Конференц-зал, забезпечений устаткуванням для синхронного перекладу. П'ять ресторанів, три бари. Нічний кафетерій. І навіть обслуговування лімузинами. Офісні приміщення з оргтехнікою та канцелярським приладдям для будь-кого, хто захоче попрацювати. Було все, чого тільки могло гостям заманутися. Навіть майданчик для вертольотів на даху…

Немає на світі нічого такого, чого б тут не було.

Найновіше обладнання. Розкішний інтер'єр.

Цікаво, яка фірма володіє та управляє цим готелем? Я перечитав буклет від початку до кінця, але ніде не знайшов жодної згадки про неї. Що за чортовиння? Адже побудувати та управляти таким першокласним готелем може тільки спеціалізована корпорація, яка володіє цілою мережею подібних закладів по всій країні. Якщо ж така корпорація існує, то вона мала б обов'язково помістити у буклеті свою назву й рекламувати інші готелі своєї мережі. Скажімо, якщо зупинитеся у готелі "Прінс", то в його буклеті знайдете адреси й телефонні номери решти готелів "Прінс" на території Японії. Ось так воно ведеться.

А крім того, навіщо такому розкішному закладу успадковувати назву якогось зубожілого готельчика, що стояв тут колись?

Та хоч скільки я сушив собі голову над цим запитанням, ні найменшої відповіді не знаходив.

Я пожбурив буклет на стіл, зручно вмостився на дивані, зіпершись на його стінку та витягши вперед ноги, І глянув у вікно з п'ятнадцятого поверху. Але побачив там лише блакитне небо. Що довше я вдивлявся в нього, то щораз більше мені здавалося, ніби я ширяю в ньому, мов шуліка.

Хоч би там що, а колишнього готелю "Дельфін" мені не вистачало. З його вікна я міг бачити багато чого цікавого.

6

До самісінького вечора я гаяв час, оглядаючи нутрощі готелю. Обійшов ресторани й бари, оглянув басейн, сауну, оздоровчий клуб і тенісний корт. Забрів у торговельний центр і купив декілька книжок. Потинявся по фойє, а потім у залі гральних автоматів кілька разів пограв у "Пекмана"[2]. За таким заняттям швидко настав вечір. "Як у парку розваг", — подумав я. У світі й таким способом можна змарнувати час.

Після того я вийшов з готелю і відправився на прогулянку по вечірньому місту. Поки вештався вулицями, в моїй голові воскресала пам'ять про його географію. Коли зупинявся у старому готелі "Дельфін", то щодня до повної знемоги волочився по його околиці. І загалом пам'ятав, що побачу, як поверну за той чи інший поворот. У колишньому готелі їдальні не було — а якби й була, то навряд чи нам хотілося б там обідати — і ми з подружкою (тобто Кікі) завжди їли в харчівні по сусідству. І ось тепер цілу годину я проходжувався знайомими вуличками з таким відчуттям, ніби навідався в місцевість, де колись довго проживав. Сонце зайшло, і холод щипав шкіру. Під ногами поскрипували залишки снігу на тротуарах. Вітру не було, прогулянка приносила радість. Повітря посвіжішало, і навіть купи снігу, схожі на мурашники, попелясто-сірі від викидів газу, фантастично виблискували під вогнями вечірнього міста.

Порівняно з минулим квартали навколо готелю "Дельфін" помітно змінилися. Звичайно, "минуле" в цьому випадку означало всього-на-всього чотири роки, а тому більшість закладів, мені знайомих, залишилася недоторканою. А проте я відразу помітив, що все-таки щось тут відбувалося. Декілька крамниць закрилося на перебудову — про такі плани сповіщали щити, прибиті біля їхніх дверей. Будувалися також висотні будинки. Придорожні закусочні для автомобілістів, крамниці одягу від усесвітньо відомих модельєрів, виставкові зали для продажу європейських автомобілів, кафетерії сучасного дизайну з екзотичними деревами у внутрішніх двориках, шикарні, всуціль зі скла, офіси — всі ці небачені досі заклади і споруди з'являлися одне за одним, уже своїм виглядом ніби витісняючи старі вицвілі триповерхові будинки, харчівні для простолюду з бамбуковими шторками над входом і крамнички ласощів з котами, що серед дня дрімають перед гасовими грубками. Таке тимчасове дивне співіснування нового зі старим у місті чимось нагадувало те, як у дитини виростають нові зуби на заміну молочним. Банки відкрили нові свої відділення. Можливо, всі ці зміни настали внаслідок побудови нового готелю "Дельфін". Адже здається цілком природним, що раптова поява такого велетня у нічим непримітному, навіть трохи запущеному кварталі значно порушила рівновагу в тутешній околиці. Збільшився наплив людей, пожвавішало економічне життя. Зросли ціни на землю. А може, такі зміни — частина чогось загального. Інакше кажучи, може, не поява нового готелю "Дельфін" спричинила такі зміни, а вона сама — їхня невелика складова. Скажімо, довготривалого плану реконструкції міста…

Я забрів у знайому з давніх часів пивничку, випив саке й перекусив. У ній було брудно, гамірно, дешево й смачно. Коли охота щось поїсти, я завжди вибираю якомога гамірнішу забігайлівку. В ній мені спокійніше. Я не відчуваю самотності, і навіть якби захотілося розмовляти самому із собою — ніхто не почув би.

Упоравшись з їжею, я все ще відчував, що мені чогось не вистачає, а тому замовив ще порцію саке. Повільно заливаючи у шлунок гарячу рисову горілку, я подумав: "Що, власне, я тут роблю?" Колишнього готелю "Дельфін" уже немає. Хоч би чого я в ньому шукав — усе даремно, бо той готель наче корова язиком злизала. Його не стало. На його місці стовбичить ота безглузда технократична споруда, схожа на таємну космічну базу із "Зоряних воєн"… Усе це лише моя запізніла мрія. Мені приснився знищений готель, приснилася Кікі, яка його покинула й більше не поверталася. Може, й справді там хтось плакав за мною. Але все вже скінчилося. Нічого не залишилося. Чого ти тут шукаєш, друже?

"Справді, — міркував я далі. А, може, навіть проказав уголос. — Таки так, тут уже нічого не залишилося. Тут уже немає чого шукати".

Міцно стуливши губи, я довго вдивлявся у пляшку з соєвим соусом перед собою.

Коли довго живеш сам-один, непомітно починаєш придивлятися до різних предметів. Іноді починаєш розмовляти сам із собою. Вечеряти в гамірних харчівнях. Ніжно любити свій старий автомобіль. І поволі відставати від життя.

Я вийшов з пивнички і попрямував до готелю. Хоча я забрів досить далеко від нього, знайти дорогу назад було неважко. Бо як тільки де-небудь я підводив голову вгору — готель "Дельфін" поставав перед моїми очима. Як колись три мудреці на Сході, яких зірка привела до Єрусалиму чи то Вифлеєму, я легко дістався до нього.

Повернувшись у номер, прийняв ванну. Поки волосся висихало, роздивлявся нічне Саппоро, що розстелилося за вікном. Пригадав, що з вікна колишнього готелю "Дельфін" видніла якась невеличка фірма. Що то за фірма була, я так і не дізнався, але, очевидно, якась контора. Люди в ній були чимось зайняті. А я цілий день спостерігав за ними з вікна. Цікаво, куди ж вона ділася? Пригадую, там працювала одна гарна дівчина. Що з нею сталося? Чим все-таки займалася та контора?…

Знічев'я я довго снував по кімнаті. Потім сів на диван і ввімкнув телевізор. Передавали якусь гидоту. Здавалося, ніби показують якісь різновиди блювотини.