На кого вкаже палець - Крісті Агата

Він давно віддав її жіночому інституту, де, мушу сказати, нею дуже легко скористатися. Жінки часто ходять туди.

– Ви можете щось сказати про… силу відбитка, так, здається, у вас називається?

Грейвз кивнув:

– Так, це теж установлено. Друкували одним пальцем.

– Виходить, та людина не вміє друкувати?

– Та ні, я б цього не сказав. Скоріше навпаки – добре друкує, але не хоче виказувати себе.

– Хто б це не був, він дуже хитрий, – поволі мовив я.

– Вона, сер. За всіма ознаками вона, – поправив Грейвз.

– Не думаю, щоб якась із провінційних дам була здатна на такі хитрощі, – заперечив я.

Грейвз прокашлявся і пояснив:

– Боюсь, я не зовсім зрозуміло висловився. Листи написала освічена жінка.

– Хто?! Леді?!

Слово вилетіло мимоволі. Я не вживав слова "леді" вже багато років, але тепер воно саме вихопилося з вуст відгомоном давноминулих днів, коли, пригадую, моя бабуся гордовито казала: "Звісно, дорогенький, вона не леді".

Неш одразу ж зрозумів мій подив. Термін "леді" для нього теж щось означав.

– Не обов'язково леді, але й не провінційна дама, – сказав він. – Вони тут безграмотні і не те що писати – висловитися до ладу не можуть.

Я мовчав, приголомшений усім почутим. Населення округи таке маленьке. Підсвідомо я уявляв собі анонімницю схожою на міс Кліт або когось подібного до неї – злостивою, хитрою, трохи не при своєму розумі.

Сіммінгтон, здавалося, прочитав мої думки і втілив їх у слова:

– Але ж це звужує коло людей до півдесятка! Не можу повірити. – Потім з відразою, дивлячись просто себе, так, ніби вже саме звучання слів було йому огидне, сказав: – Гадаю, ви пам'ятаєте, що я казав під час розслідування, і все ж хочу повторити – у тому листі немає ані слова правди. І я не лише захищаю пам'ять дружини, а й знаю, що то наклеп. Моя дружина була дуже вразлива, я б сказав, навіть занадто делікатна. Вона не витримала такого струсу. У неї було негаразд із нервами.

Грейвз негайно відповів:

– Дуже схоже на правду, сер. Жоден з листів не відбиває дійсного стану родинних стосунків. Якісь сліпі звинувачення. Адже ніяких спроб шантажу не було і, начебто, релігійних упереджень теж… Все чисто по-жіночому і страшенно злостиво. Але саме це дає нам добрий слід у пошуках анонімниці.

Сіммінгтон встав. Сухо, без емоцій, мовив тремтячими губами:

– Сподіваюся, ви скоро знайдете негідницю, яка писала листи. Вона вбила мою дружину – все одно, що встромила їй у спину ножа, – він замовк. – Хотів би я знати, як вона почувається тепер.

Він вийшов, лишивши запитання без відповіді.

– Як вона має почуватися, Гріффіте? – спитав я.

Мені здалося, що відповідь була в його компетенції.

– Бог його знає. Кається, напевне. А з другого боку, можливо, впивається своєю силою. Гадаю, смерть місіс Сіммінгтон потішила її манію.

– Боюся, що ні, – сказав я. – Бо тоді б вона… – і завагався, але Неш підхопив мою думку.

– Спробувала писати ще? І це, містере Бертон, було б дуже добре для нас. Злочинці часто повертаються на місце злочину, пам'ятайте.

– Її охопить нестримне бажання писати далі! – вигукнув я.

– І вона писатиме. Це їхня вада, якої вони не можуть позбутися.

Мені стало недобре. Я спитав, чи можу бути вільний, бо мені не стало чим дихати, хотілося на свіже повітря. Здавалось, атмосфера аж бринить, насичена злом.

– Ми уже все з'ясували, містере Бертон, можете бути вільний, – сказав Неш. – Прошу тільки, будьте пильний і переконуйте кожного, що він має сповістити нас про листа, якщо одержить.

Я кивнув головою і сказав:

– Мені здається, кожен у містечку одержав листа.

– Цікаво, – сказав Грейвз і, схиливши голову набік, спитав: – Ви знаєте кого-небудь, хто не одержував листа?

– Ну, скажу вам, це занадто. Мешканці Лімстока у більшості своїй не звіряються мені.

– Та ні, містере Бертон, не ображайтесь, я зовсім не це мав на увазі. Я лише хотів спитати, чи знаєте ви кого-небудь, хто точно не одержував листів.

– Коли так, то… – я завагався на мить, але сказав, що знаю одну людину, яка не одержувала листів, і переказав мою розмову з Емілі Бартон.

Грейвз вислухав мене з кам'яним виразом обличчя.

– Що ж, це може знадобитись. Я запишу вашу розповідь.

Ми вийшли з Оуеном Гріффітом на вулицю. Був сонячний полудень. Вже за дверима я вигукнув:

– Чудове місце для людини, що приїхала поніжитися на сонечку й залікувати рани! Воно начинене отруйною заразою, це місце! А на перший погляд таке мирне, невинне, иу просто райський сад!

– Але й там був змій, – зауважив Оуен.

– Послухайте, Гріффіте, вони знають хоч щось? Ну, хоч здогадуються?

– Я не знаю. У них якийсь дивний метод – ніби й ставляться до тебе по-дружньому, але нічого не розказують.

– Отож-бо й воно. Але Неш приємний хлопець, – додав я.

– І дуже здібний.

– О, навіть так? Тоді ви просто мусите знати й ту божевільну, якщо вона справді є, – напосідав я.

Гріффіт безпорадно похитав головою, але в усьому його вигляді відчувалася збентеженість. Мені здавалося, він когось підозрює. Ми йшли по Хай-стріт. Біля бюро найму квартир я зупинився.

– Сподіваюсь, мій другий внесок за будинок досі вже надійшов. Я вирішив заплатити все гамузом разом із штрафом за розрив контракту і тікати звідси чимдалі, – випалив я, стоячи біля дверей бюро.

– Не робіть цього, – сказав Оуен.

– Чому?

Він відповів не одразу.

– Зрештою, ви маєте рацію. Лімсток зараз тяжко хворий. І він може завдати вам шкоди, скоріше вашій сестрі.

– Джоанні ніщо не зашкодить. Вона дівчина стійка. А ось я слабак. Мені від усього стає недобре.

– Це мені стає недобре, – зітхнув Гріффіт.

Я штовхнув двері і, обернувшись на порозі, гукнув:

– Нікуди я не поїду. Звичайнісінька цікавість набагато сильніша від страху. Хочу бачити розв'язку! – із цими словами зайшов до бюро.

Кучерява жінка підвелася з-за друкарської машинки й, манірно всміхаючись, пішла мені назустріч. Однак вона була значно інтелігентніша, ніж той юнак, що зустрічав мене у приймальні минулого разу. Першої хвилини я не збагнув, що вже десь бачив її. Та це ж міс Гінч! Зовсім недавно вона була секретаркою в містера Сіммінгтона. Я спитав у неї:

– Ви ж, здається, працювали в конторі "Голбрайт, Голбрайт і Сіммінгтон"?

– Так, я там працювала, – відповіла вона, – але подумала, що буде краще, коли я піду звідти. Тут теж гарне місце, хоч і платять менше. Та є речі, які цінуються більше, ніж гроші, як ви гадаєте?

– Безперечно, – погодився я.

– Ці жахливі листи, – з притиском і присвистом шепотіла вона. – Я теж одержала одного. У ньому йшлося про мене й містера Сіммінгтона. Страх, що було в тому листі!

Я знаю свій громадянський обов'язок, тому й однесла його в поліцію, хоч це було й не дуже приємно.

– Так, так, справді. Розумію вас, – погодився я.

– Вони мені подякували й сказали, що я вчинила правильно. Я й сама згодом це відчула… коли люди почали говорити. Та й чого їм було не говорити? Звідкись же воно та взялося? Тому я вирішила навіть приводу ніякого не давати, хоча між мною і містером Сіммінгтоном нічого такого не було.

Я почувався ніяково, тому лише безтямно притакував:

– Розумію, розумію. Звісно ж, нічого не було.

– Але люди такі безсердечні! Ну такі вже безсердечні!

Гарячково шукаючи порятунку, я намагався не стрітися з нею поглядом, однак наші очі стрілися, і я несподівано зробив неабияке відкриття: міс Гінч упивалася собою, була у захваті! Сьогодні я вже спіткав людину, якій анонімки приносили насолоду. Але ж ентузіазм інспектора Грейвза професійний. А ентузіазм і захват міс Гінч видалися мені непристойними, навіть відразливими. Мене пройняв страшний здогад: може, це міс Гінч писала листи?

Вдома я застав місіс Дейн Калтроп. Вона розмовляла з Джоанною у вітальні. Вигляд у місіс Калтроп був зажурений, хворобливий.

– Я в нестямі, містере Бертон, – сумно мовила вона. – Бідолашна, ах, бідолашна.

– Справді, жахливо. Довести людину до самогубства, – сказала Джоанна.

– Ви маєте на увазі місіс Сіммінгтон?

– А ви хіба ні? – здивувався я.

Місіс Дейн Калтроп захитала головою:

– Її шкода, певна річ. Але ж рано чи пізно це сталося б.

– Сталося б?! – сухо запитала Джоанна.

Місіс Дейн Калтроп обернулася до неї і пояснила:

– Мені так здається, люба моя. Коли самогубством рятуються від неприємностей, то не має значення, якими були ті неприємності. І, я гадаю, якби сталося щось інше, не пов'язане з анонімкою, вона вчинила б те саме. Найцікавіше з усього, що ніхто і гадки не мав, що вона здатна на таке. Вона завжди видавалася мені егоїстичною, трохи тупою, чіпкою до життя. І вже зовсім не була схильна до паніки. Лише тепер починаю розуміти, як мало я знаю людей.

– Мені цікаве інше. Кого ви мали на увазі, коли казали "бідолашна", – спитав я.

Місіс Дейн Калтроп витріщила на мене очі.

– Ну звісно ж, ту жінку, яка писала ці листи.

Вона нахилилася і поклала руку мені на коліно.

– Невже ви не розумієте, не відчуваєте? Спробуйте уявити, якою нещасною мусить бути людина, що пише такі листи. Яка вона самотня, як відірвана від усього людського, отруєна чорною ненавистю, щоб шукати порятунку в анонімках. Ось чому я так картаю себе насамперед. Розумієте, хтось у Лімстоку тяжко страждає, а я про це навіть не здогадувалась. А мусила б. Не слід втручатись у чуже життя, і я ніколи не втручаюсь. Але нещастя цієї людини таке глибоке, воно як сепсис, отруює все, чорнить і спотворює. Якби хто-небудь міг розрізати його, як пухлину, дати отруті витекти, все б минулося безболісно. Ох бідолашна, бідолашна, – закінчила місіс Дейн Калтроп і встала, щоб іти.

Я не міг погодитися з нею. Хай там як, а в мене не було ніякої симпатії до анонімниці. Але я не втерпів і спитав:

– Скажіть, місіс Калтроп, ви не здогадуєтесь, хто ця жінка?

Вона подивилася на мене своїми гарними розгубленими очима і сказала:

– Здогадуюсь, але ж я можу помилятися, правда? – і швидко вийшла.

За мить її голова з'явилась у прочинених дверях, і вона спитала:

– Містере Бертоп, чому ви досі не одружилися?

У когось іншого це виглядало б просто зухвальством, але не в місіс Дейн Калтроп.

– Ну, скажімо, не знайшов підходящої жінки, – почав я іронізувати.

– Хай так, але, повірте, це не зовсім вдала відповідь. Чоловіки так часто одружуються з непідходящими жінками, – виголосила вона і зникла за дверима.

– Ти знаєш, я починаю думати, що вона божевільна.