На кого вкаже палець - Крісті Агата

У мене міцний характер. Моє життя таке наповнене й активне. Я найщасливіша людина в Лімстоку. В мене стільки справ. Та, як і колись, я борюся проти старосвітських упереджень, що місце жінки дім – і більш нічого.

– Вибачте, коли я вас образив, – тільки й сказав я. Мені й на думку не спадало, що Еймі Гріффіт може бути такою пристрасною.

3

Того ж дня на Хай-стріт я зустрів Сіммінгтона.

– Ви не проти, щоб Мейган побула в нас якийсь час? – спитав я в нього. – Джоанні з нею веселіше. Їй так сумно без подруг.

– Хто?.. А, Мейган! О, це так гарно з вашого боку.

Саме відтоді я затаїв ненависть до Сіммінгтона, якої так і не зміг перебороти. Він зовсім забув про Мейган. Не було б дивно, якби він ненавидів її, бо, на жаль, так трапляється з ревнивцями, які ненавидять дітей своєї дружини від першого шлюбу, – але Сіммінгтон просто не помічав Мейган. Мене обурювала його байдужість до приймачки.

– Як ви думаєте влаштувати її майбутнє? – поцікавився я.

– Чиє, Мейган? А… Вона житиме вдома. Я хочу сказати, що це її дім.

Пам'ятаю, моя кохана бабуся частенько наспівувала під гітару старомодні пісеньки. Одна з них, пригадую, закінчувалася:

Ой ти дівчино, зіронько ясна,

Мені без тебе не жить, та й край.

На суші й в морі молю-благаю:

Мені серденько своє віддай.

Я повертався додому, мугикаючи її собі під ніс.

Емілі Бартон прийшла, коли ми вже попили чаю. Вона хотіла поговорити про садок. З чверть години ми ходили по садку, потім зайшли в будинок. Саме там вона, притишивши голос, мовила:

– Сподіваюсь, дівчина не схибнулась від цієї історії?

– Через смерть матері?

– То само собою. Але я мала на увазі… Ну, розумієте, всі ті неприємні моменти, що за нею криються.

Мені раптом захотілося почути думку міс Бартон про самогубство місіс Сіммінгтон.

– Як ви гадаєте, те, що було в листі, правда?

– О ні! В жодному разі. Місіс Сіммінгтон ніколи б… Її син… – маленька Емілі Бартон зашарілася й зіщулилась. – Я хочу сказати, що це неправда, хоча, звісно, це могла бути кара.

– Кара?! – витріщився я від несподіванки.

Емілі Бартон порожевіла і стала схожа на дрезденську порцелянову пастушку.

– Я не перестаю думати, що анонімні листи, з усім горем і болем, які вони принесла, надіслано зумисне.

– Та вже ж, зумисне, – сумно мовив я.

– Ні, ні, містере Бертон, ви не так мене зрозуміли. Я кажу не про підлу людину, яка їх писала, ні. Ті листи послано провидінням, щоб ми згадали про себе та гріхи наші.

– Хай би всевишній вибрав для цього не таку брудну зброю, – в'їдливо зауважив я.

Міс Емілі пробурмотіла щось про шляхи господні, що, як ми знаємо, недовідомі.

– Ні, – сказав я рішуче. – Дуже часто ми списуємо на бога те, що чинимо з власної волі. Скоріше в цьому видно підступи диявола. Богові немає потреби карати нас. Ми й самі добре караємо одне одного.

– Не можу збагнути, кому все це потрібно? – скрушно мовила міс Емілі.

Я здвигнув плечима і сказав:

– Хтось несповна розуму.

– Який жаль.

– Не жаль, а жах. Іншого слова й бути не може.

Міс Бартон раптово зблідла.

– Але навіщо, містере Бертон, навіщо? Яка з них втіха?

– Слава богу, міс Бартон, ні ви, ні я не знаходимо у цьому втіхи.

– Нічого подібного за моєї пам'яті не було, – вже зовсім тихо мовила міс Емілі Бартон. – Ми так дружно жили нашою маленькою громадою. Що б сказала моя бідолашна матуся?

З усього почутого про стару місіс Бартон я зробив висновок, що вона була жінкою стійкою за будь-яких обставин, і, гадаю, все це її добре потішило б.

– Я просто сама не своя, – вела далі Емілі.

– А ви… Скажіть, ви теж одержали такого листа? – спитав я.

Бідолашна Емілі аж сахнулася.

– О ні! Господи, це було б жахливо.

Я квапливо вибачився, але помітив, що моє запитання засмутило міс Емілі. Вона пішла.

Я зайшов до будинку. Джоанна стояла у вітальні біля каміна, у якому щойно розпалила вогонь, бо вечори були ще холодні. В руках тримала розкритого листа. Коли я увійшов, вона рвучко обернулася.

– Джеррі, подивись! Я знайшла це в поштовій скриньці – хтось укинув. Послухай, як він починається: "Ти паскудна шльондро…"

– А що там далі?

Джоанна скривилася:

– Все у тому ж дусі, – і кинула листа у вогонь.

Я метнувся за листом, аж у спині закололо, і вихопив його з вогню. Він не встиг зайнятися.

– Більш так не роби. Він нам придасться.

– Придасться? Для чого?

– Для поліції.

Наступного ранку до мене завітав інспектор Неш. Ще з першої зустрічі я пройнявся до нього симпатією. Для мене він став взірцем слідчого у відділі карного розшуку графства. Високий, підтягнутий, з теплими замисленими очима і простими манерами.

– Доброго ранку, містере Бертон. Напевне, здогадуєтесь, чого я прийшов? – сказав він.

– Ще б пак не здогадувався. Історія з листами?

Він кивнув головою.

– Гадаю, ви теж одержали такого листа?

– Так, одразу ж по приїзді.

– І про що ж у ньому йшлося?

Якусь мить я подумав, а потім сумлінно і, наскільки міг точно, переказав зміст листа. Неш уважно вислухав, навіть не ворухнувся. А коли я закінчив, сказав:

– Коли я правильно вас зрозумів, містере Бертон, ви його не зберегли?

– На жаль, ні. Бачте, мені здавалося, що то простий випад проти приїжджого.

Неш порозуміло кивнув головою.

– Шкода, шкода.

– Але вчора моя сестра одержала ще одного. Я не дав їй спалити його.

– Спасибі, містере Бертон, це дуже розумно.

Я пішов до свого столу, де сховав листа, щоб він, бува, не потрапив до рук цікавої Партрідж, і дав його Нешові. Той уважно прочитав, потім підвів голову і спитав:

– Зовні він схожий на попередній?

– Здається, схожий, – відповів я.

– Така сама різниця між конвертом і текстом?

– Точнісінько. Конверт був з машинописною адресою, текст листа виклеєний літерами, вирізаними з книжки.

Неш кивнув головою і поклав листа до кишені.

– Скажіть, містере Бертон, чи не могли б ви поїхати разом зі мною до поліційної дільниці? Ми б там обговорили все докладно і не гаяли зайве часу.

– Звичайно, можу. Це треба зараз?

– Якщо ви не проти.

Біля дверей стояла поліційна машина, в якій ми й поїхали.

– Як ви гадаєте, вам пощастить знайти анонімницю?

Неш упевнено кивнув головою.

– Так, ми докопаємося. Це лише питання часу і витримки. Такі справи розкриваються досить легко, але, на жаль, повільно. Головне – до мінімуму звести кількість підозрюваних.

– Через відсіювання? – спитав я.

– Так. І водночас провадити спостереження.

– Наглядати за поштовими скриньками, вивчати шрифти друкарських машинок, відбитки пальців?

– Саме так, містере Бертон, – усміхнувся Неш.

Сіммінгтон і Гріффіт уже були в поліційній дільниці. Мене відрекомендували високому із запалими щоками чоловікові, одягненому досить просто. То був інспектор Грейвз.

– Інспектор Грейвз приїхав з Лондона допомагати нам. Він експерт з питань анонімних листів, – пояснив Неш.

Інспектор Грейвз сумно усміхнувся. З його вигляду я зрозумів, що життя, проведене у пошуках анонімників, подіяло на нього гнітюче. Однак згодом він почав удавати з себе ентузіаста.

– Такі справи дуже подібні, – почав інспектор зі смутком у голосі. – Ви не повірите, джентльмени, які вони схожі, навіть змістом.

– Два роки тому в нас було щось таке. Інспектор Грейвз тоді допоміг нам, – сказав Неш.

Я побачив, що кілька листів лежали розкладені на столі перед Грейвзом. Очевидно, він вивчав їх.

– Вся складність у тому, щоб добути листи, – провадив Неш. – Люди, як правило, кидають "їх у вогонь або кажуть, що не одержували. Якась дикість! Вони бояться зв'язуватися з поліцією. Народ тут дуже відсталий.

– Однак цього разу в нас досить листів, – сказав Грейвз.

Неш дістав з кишені ще й мого і поклав перед Грейвзом. Той прочитав його, поклав поряд з іншими і задоволено сказав:

– Дуже добре, просто чудово!

Навряд чи я дібрав би саме таких слів для оцінки стилю листів, та експерти, гадаю, дивляться на це по-своєму. Зрештою, я був радий, що хоч хтось має насолоду з усього того набору образ і звинувачень.

Грейвз вів далі:

– Думаю, в нас уже досить листів, щоб розпочати пошуки, але я дуже прошу вас, джентльмени, якщо ви іще одержуватимете, приносьте їх сюди. А коли почуєте, що хтось одержав, то зробіть усе можливе, аби переконати людину прийти з листом до нас. Я вже маю, – він вправно розклав свої експонати на столі, – одного листа до містера Сіммінгтона, якого він одержав ще два місяці тому; одного до доктора Гріффіта; до міс Гінч; до місіс Мадж, дружини різника; одного до Дженніфер Кларк, буфетниці з "Трьох Корон"; одного до місіс Сіммінгтон і ось цього, до міс Бертон. Ага, ось іще один, директорові банку.

– Досить показова колекція, – відзначив я.

– І жодного, що відрізнявся б від листів з попередніх моїх справ! Ось цей разюче схожий на одного з тих, які писала одна дівчина-продавець з універмагу. А цей як дві краплі води схожий на лист школярки з Нортумберленду. Далебі, джентльмени, я б хотів почитати щось нове замість отаких старих як світ.

– Немає нічого нового під сонцем, – пробурмотів я.

– Слушно, сер. Але ви це знали б ще краще, якби працювали у нас.

Неш зітхнув і сказав:

– Справді.

– Ви вже маєте уявлення про анонімницю? – поцікавився Сіммінгтон.

Грейвз відкашлявся і прочитав нам коротку лекцію:

– Між листами є певна схожість, і можу сказати, в чому саме, якщо вам цікаво. Тексти листів складено зі слів, виклеєних з окремих літер, вирізаних з книжки. Книжка давня, надрукована, я б сказав, близько тисяча вісімсот тридцятого року. Зрозуміло, це зроблено, щоб уникнути ризику бути впізнаним за почерком. Більшість людей уже знає про такі речі… Так звана "підробка почерку" для експертний тепер не проблема. На листах немає чітких відбитків пальців, на конвертах теж. Себто, їх доставлено поштою. С відбитки пальців адресатів, а також випадкові. Але жодного разу не трапилося однакових. Звідси можна зробити висновок, що особа, яка їх складала, з обережності одягала рукавички.

– Адреси на конвертах надруковані на машинці "Віндзор-7". Машинка стара, зі збитим шрифтом, літери "а" і "т" виступають з рядка. Більшість листів надіслано звідси або безпосередньо кинуто в поштову скриньку, що свідчить про їх місцеве походження. Писала їх жінка, на мою думку, середніх літ, найімовірніше неодружена.

Ми витримали чемну паузу, а потім я спитав:

– Знайдете машинку, і козирі у вас в руках? Гадаю, це не складно у такому маленькому містечку.

Інспектор Грейвз сумно похитав головою:

– Ось тут ви помиляєтеся, сер.

– Друкарська машинка, на жаль, справи не вирішує, – додав Неш. – Вона з контори містера Сіммінгтона.