На кого вкаже палець - Крісті Агата
А що й сама вона дуже схожа на хорта, то її погляд був завжди спрямований кудись за обрій, і здавалося, що людина, з якою вона розмовляє, стоїть не поряд, а за милю-півтори.
– О! Містере Бертон! – вигукнула вона. Це в неї вийшло тріумфально, як у людини, котрій несподівано вдалося розгадати надзвичайно складну загадку, що я таки містер Бертон. Місіс Дейн Калтроп перестала вдивлятися за обрій і намагалася зосередити погляд на мені.
– Щось хотіла вам сказати…
Я нічим не міг їй допомогти, і вона стояла задумлива й розгублена.
– І дуже неприємне…
– Шкода, – співчутливо мовив я.
– А, ось що! – випалила раптом місіс Калтроп. – Анонімні листи. Що це за історія з анонімками, яку ви привезли сюди?
– Я її не привозив, вона почалася до мого приїзду.
– Але доки вас тут не було, анонімних листів ніхто не одержував.
– Ба ні, місіс Калтроп, одержували. Все почалося до мене.
– О господи!
Вона знову стояла мовчки, а її погляд полинув ген за обрій. Врешті заговорила:
– Все це не дає мені спокою. Просто жахливо. Ми тут не такі. Ну, є в нас заздрісні люди, підленькі, злостиві, але щоб таке вчинити. Ні, таких тут немає. Ось що мене непокоїть найбільше. Розумієте, я мушу знати анонімника.
Її гарні очі повернулися з-за обрію і стрілися з моїми. Вони були схвильовані і, здавалося, мали в собі щире дитяче занепокоєння.
– Чому саме ви повинні знати анонімника?
– Тому, що я… Я завжди вважала це за свій обов'язок. Калеб читає проповіді, приймав причастя. Виконує обов'язок священика, але якщо взагалі можливий священик у шлюбі, то, я гадаю, обов'язок його дружини знати все, що думають, почувають люди, навіть якщо я нічим не можу їм зарадити. Та й, зрештою, хто ж, як не я… – вона замовкла, потім несподівано додала: – Листи такі примітивні.
– А хіба ви теж одержували? – спитав я несміливо, але місіс Дейн Калтроп відповіла спокійно і певно:
– Аякже. Аж два чи три. Вже не пам'ятаю навіть, про що там писалося. Здається, якась нісенітниця про Калеба та шкільну вчительку. Чистий абсурд, бо ж Калеб такий далекий від усяких любовних інтриг. Сказати по правді, навіть не знає, що це таке. Він такий радий, що став священиком.
– Справді, – підтвердив я.
– Він міг би стати святим, коли б не був таким інтелектуалом.
Мені нічого було додати, та я й не зміг би, бо місіс Дейн Калтроп з кожним словом відходила все далі й далі від розповіді про чоловіка і наближалася до листів, але якимось дивним шляхом.
– У листах стільки можна розказати, так ні ж бо. Ось що дивно.
– Це ви про що? – спитав я.
Її гарні каламутні очі знову стрілися з моїми.
– У нашому Лімстоку бозна-що коїться, скільки завгодно ганебних історій. Чому анонімник не пише про них і не використовує їх? – Вона замовкла і за мить несподівано спитала: – Про що писалося у вашому листі?
– Ніби Джоанна ніяка мені не сестра.
– А насправді? – спитала місіс Дейн Калтроп з непідробною дружньою цікавістю.
– Звісно ж, сестра. Вона кивнула головою.
– Тепер бачите, що я мала на увазі. Запевняю вас, тут щось не так…
Вона дивилася на мене невидющим поглядом задумливих очей, і несподівано я зрозумів, чому в Лімстоку так бояться місіс Дейн Калтроп. У кожної людини є таємниці, що про них, як вона гадає, ніхто не дізнається. Я відчував, що місіс Дейн Калтроп про них знала. І вперше в житті я зрадів, почувши люб'язний голос Еймі Гріффіт:
– Здрастуй, Мод! Дуже добре, що тебе зустріла. Доброго ранку, містере Бертон! Мені треба з тобою поговорити. От лише забіжу до бакалії і залишу замовлення. Тебе це влаштовує?
– Так, так, я почекаю, – сказала місіс Дейн Калтроп. Еймі пішла до крамниці.
– Бідолашна! – раптом сказала місіс Дейн Калтроп.
Я остовпів. З якого це дива вона співчуває Еймі?
– Бачте, містере Бертон, боюсь я…
– Анонімних листів?
– Саме їх, містере Бертон. Розумієте, це означає… Либонь, означає… – Вона замовкла, гублячись у думках. Її очі примружились. Потім вона поволі заговорила, ніби розв'язувала якусь проблему: – Сліпа ненависть. Та навіть сліпець зовсім випадково може ранити у саме серце. І що тоді, містере Бертон?
День прийдешній готував нам відповідь.
Наступного ранку ні світ ні зоря Партрідж, яка полюбляла смакувати лихі новини, зайшла у кімнату до Джоанни і з неабияким задоволенням сповістила, що місіс Сіммінгтон наклала на себе руки.
Ще не отямившись після калейдоскопа нічних видінь, Джоанна, приголомшена звісткою, сіла в ліжку.
– Це жахливо, Партрідж.
. – Справді, жахливо, міс. За гріхи наші душу віддаємо. І подумати тільки, що її штовхнуло на це!
Джоанна почала розуміти, в чому річ. Їй стало недобре.
– Невже?.. – її очі стрілися з очима Партрідж.
– Так, міс. Один з тих клятих листів.
– Який жах. Неймовірно! Не розумію, навіщо їй було вкорочувати собі віку через якогось листа, – не могла заспокоїтися Джоанна.
– Може, тому, що в листі була правда?
– Яка?
Та цього Партрідж не могла, а то й не хотіла сказати. Джоанна прибігла до мене, бліда, розгублена. Найстрашніше, певно, було в тому, що образ місіс Сіммінгтон здавався несполучним з трагедією. Джоанна запропонувала забрати до себе Мейган, якщо та захоче, адже Елсі Холланд упорається з хлопчиками й сама, а ось Мейган вона може довести до сказу.
Я погодився, бо уявляв, як Елсі Холланд вигукує банальність за банальністю, пропонує одну чашку чаю за іншою. Щира душа, нічого не скажеш, але не для Мейган…
Після сніданку ми одразу ж поїхали до Сіммінгтонів. Обоє нервували. Наш приїзд, напевне, був схожий на звичайнісіньку цікавість вампірів. На щастя, першим зустрівся Оуен Гріффіт, що саме виходив з будинку Сіммінгтонів. Побачивши нас, він одразу ж повеселішав і привітався зі мною тепло й щиро.
– Здрастуйте, Бертоне! Радий вас бачити. Те, чого я так боявся, вже сталося. Жахливо!
– Доброго ранку, докторе Гріффіт! – привіталася Джоанна голосом, який завжди приберігала для однієї з наших глухуватих тіточок.
Гріффіт здригнувся й почервонів.
– Доброго… Доброго ранку, міс Бертон.
– Мені здалося, що ви мене не помітили, – в'їдливо додала Джоанна.
Оуен Гріффіт почервонів дужче. Притаманна йому сором'язливість спутала його, як мантія.
– Я… Мені… Пробачте, я дуже заклопотаний і, справді, не побачив вас…
Та Джоанна не вгавала:
– Але ж у мене людські розміри.
– Не більша від кошеняти, – сердито відрубав я і продовжував розмову з Гріффітом.
– Гріффіте, Джоанна і я хочемо, щоб Мейган побула в нас якийсь час, але не знаємо, чи гарно це буде з нашого боку. Як ви гадаєте? Мені зовсім не хотілося б втручатися, та бідолашній дівчині тепер, мабуть, несолодко. Як, по-вашому, подивиться на це Сіммінгтон?
Гріффіт якусь мить обмірковував почуте, потім сказав:
– Чудово. Вона дуже нервова дівчина, і їй ліпше побути деінде. Міс Холланд творить чудеса. В неї є голова на плечах, але їй досить клопоту з хлопчиками та й із самим Сіммінгтоном. Він убитий горем.
– Це було самогубство? – спитав я.
Гріффіт кивнув головою.
– Самогубство. Тут не може бути сумніву. Вона написала на клаптику паперу: "Я не можу далі". Напевне, лист прийшов учора під четверту. Конверт лежав на підлозі біля крісла, а лист був зіжмаканий у кульку і кинутий у камін.
– Тобто як?! – я затнувся, зляканий своїми ж словами, і вибачився.
– Не хвилюйтеся. Під час слідства листа прочитають. Шкода, що це нічим не зарадить. Він не відрізняється від інших листів. Брудний і огидний. В ньому місіс Сіммінгтон звинувачують у тому, що її другий хлопчик, Колін, не син Сіммінгтона.
– Ви думаєте, це правда? – вигукнув я.
Гріффіт знизав плечима.
– Я не можу цього стверджувати, бо живу тут усього п'ять років. І як устиг помітити, Сіммінгтони були спокійне, щасливе подружжя, вірне одне одному та своїм дітям. Хлопчик справді не схожий на своїх батьків. У нього руде волосся, але ж дитина дуже часто вдається у діда чи бабусю. Звідси це звинувачення. Підлий удар навмання.
– Але він влучив у ціль, – сказала Джоанна. – Бо інакше вона не вкоротила б собі віку.
– Я не зовсім цього певен, – сказав Гріффіт із сумнівом. – Вона останнім часом дуже страждала від нервів. Можливо, лист так вразив її, що вона у стані нервового струсу вирішила накласти на себе руки. Вона могла взяти собі в голову, що чоловік, мовляв, їй не повірить, коли вона почне виправдовуватись, а потім страх перед людським осудом і відраза водночас подіяли на неї так сильно, що на якусь мить вона опинилася у стані психічної неврівноваженості.
– Самогубство у несамовитому стані, – сказала Джоанна.
– Саме так. І, гадаю, не помилюся, коли так і свідчитиму під час розслідування.
Ми з Джоанною зайшли в будинок. Вхідні двері були відчинені, і ми вирішили увійти без дзвінка, тим більше, що почули всередині голос Елсі Холланд. Вона говорила до містера Сіммінгтона, який сидів у кріслі і здавався геть розгубленим.
– Справді, містере Сіммінгтон, вам слід попоїсти. Ви ж не снідали. Та й не вечеряли. І це після такого струсу! Ви так ще, чого доброго, захворієте, а вам слід триматися. І лікар так казав.
– Ви дуже добра, міс Холланд, – сказав Сіммінгтон безбарвним голосом, – але…
– Склянку теплого чаю, – сказала Елсі Холланд, рішуче підносячи напій йому до рук.
"Краще б дала йому віскі з содовою, – сказав я подумки. – Схоже, воно зараз було б до речі". Однак він узяв чай і, дивлячись Елсі у вічі, мовив:
– Не знаю, як і дякувати вам за все, що ви зробили і робите, міс Холланд. Ви просто геній.
Дівчина залилася рум'янцем від задоволення.
– От і добре, містере Сіммінгтон. Вам слід більше покладатися на мене, і я все зроблю. За хлопчиків не хвилюйтеся, я їх догляну і з прислугою впораюся, та й взагалі, коли трапиться якась справа, що я її можу зробити, скажімо, листи написати чи подзвонити – не роздумуйте довго, одразу ж звертайтеся до мене.
– Ви дуже добра, – повторив Сіммінгтон.
Відвернувшись, Елсі Холланд побачила нас і одразу ж вийшла у вітальню.
– Який жах, – сказала вона пошепки, підійшовши до нас.
Тоді я подумав, що вона й справді добра дівчина, щира, практична. Її прекрасні блакитні очі були червоні, що, певне, свідчило про чуйне серце, якому вона разом зі слізьми дала волю, оплакуючи смерть своєї господині.
– Ви можете поговорити з нами? – спитала Джоанна. – Ми не хочемо турбувати містера Сіммінгтона.
Елсі Холланд кивнула головою і повела нас до їдальні.
– Такий удар для містера Сіммінгтона! Хто б міг подумати? Але я тепер розумію, що вона таки нездужала останнім часом, була знервована, часто плакала, – гадаю, саме через хворобу.