Плаха - Айтматов Чингіз
Матір він втратив ще в дитинстві, і батько його, диякон Калістратов, залишившись удівцем, дарував усю свою і доброту і немалу начитаність, і богословську і мирську, синові й дочці, що була старша за Авдія на три роки. Сестра Авдія, Варвара, поїхала вчитись в Ленінград, хотіла поступити в педагогічний інститут, але її там не прийняли як дочку служителя культу, оскільки це відкрило б їй доступ до шкільного навчання, і тоді вона пройшла по конкурсу в політехнічний та так і осіла в Ленінграді, вийшла заміж, обзавелась сім'єю і працювала тепер кресляркою у якомусь проектному інституті. Авдію ж шлях лежав у духовну сферу, цього хотів він сам, і цього дуже хотів батько, особливо після історії з вступом у педінститут дочки Варвари. Коли Авдій почав навчатись у семінарії, диякон Калістратов ходив щасливий і гордий — він радів, що мрія його збулась, що його праця і навчання були немарні, що Господь прислухався до його молитов. Незабаром, одначе, він помер, і, можливо, в тому була милість долі, бо він не переніс би тієї єретичної метаморфози, що сталася з його сином Авдієм, який захопився новомисленням на терені вічного, як світ, богослів'я — вчення, даного раз і назавжди в нескінченності й незмінності божественної сили. І коли Авдій Калістратов почав співробітничати в обласній молодіжній газеті, то невеличку квартирку, в якій диякон Калістратов прожив із сім'єю багато років, затребували для нового служителя церкви, а колишньому семінаристу Авдію Калістратову запропонували звільнити її як особі, яка не має ніякого відношення до церкви.
У зв'язку з цим Авдій викликав сестру Варвару, щоб вона за власним міркуванням забрала в Ленінград потрібні їй батьківські речі, переважно старовинні ікони й картини, як пам'ять і спадщину. Собі Авдій залишив батьківські книжки. То була остання зустріч брата з сестрою — у кожного була своя планида. Більше вони не бачились, їхні стосунки були цілком нормальні, але життєві шляхи різні. З тих пір Авдій жив на приватних квартирах, спочатку в окремих кімнатах, потім у кутках, бо окремі кімнати стали не по кишені. Тому й листи писали йому до запиту.
І саме в цей час намітилась перша поїздка Авдія Калістратова в Середню Азію від редакції обласної комсомольської газети. Безпосереднім приводом до того послужила ідея Авдія вивчити і описати шляхи й способи проникнення в молодіжне середовище європейських районів країни наркотичного засобу — анаші, рослини, яка росте в Середній Азії, Чуйських і Примоюнкумських степах. Анаша — рідна сестра знаменитої маріхуани, особливий вид диких південних конопель, в листях і надто в суцвіттях і пилку яких містяться сильнодіючі запаморочливі речовини, що викликають під час куріння ейфорію, ілюзію блаженства, а із збільшенням дози — фазу пригнічення, а потім агресивність — форму несамовитості, небезпечну для оточуючих.
Історію цієї поїздки Авдій Калістратов детально описав у своїх подорожніх нотатках, описав він, і як несподівано зіткнувся з вовчим сімейством, описав усе пережите — з біллю і тривогою, як очевидець, як громадянин, занепокоєний поширенням одурманюючого зілля. Але публікація нарисів, спочатку прийнятих в редакції на "ура", затрималась, а потім і зовсім була знята з порядку денного.
Про всі свої невдачі й переживання Авдій Калістратов і писав Інзі Федорівні, яку він вважав дарунком долі, найближчою людиною,— адже вона, мов річка, оживляла і воскрешала його для щоденного буття. Невдовзі він зрозумів, що переписка з Інгою Федорівною — головна подія в його житті і, можливо, доля, яка виправдає його існування.
Відправивши їй листа, він потім жив цим, заново відновлював у пам'яті все написане і немовби коментував себе. То була дивна форма спілкування на відстані — безперервне випромінювання в часі і просторі його стражденної душі.
"... Потім я думав багато днів, чи не шокували Вас перші слова мого листа: "В ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа!" Я їх навів, будучи вихованим на цих традиціях, вони завжди служать мені камертоном перед серйозною розмовою, настроюючи на набожний стан духу, і я не став зраджувати цього правила, хоча зайвий раз і нагадаю Вам про своє походження з духовенства і семінарське минуле. Моє ставлення до Вас не дає змоги замовчувати про які б то не було обставини, що стосуються мене.
І ще думалось про те, що пишу на "Ви", а, розлучаючись, ми були вже на "ти". Вибачте, але щось сталося зі мною, хоча я так недовго далеко від Вас. Зрештою, всі диваки намагаються знайти собі якесь безглузде виправдання. Але це до слова. Дозвольте все ж на відстані звертатися до Вас на "Ви". Так я почуваю себе набагато зручніше. А якщо нам судилося зустрітись, про що віднині мої затаєні і тому особливо заповітні мрії (ці мрії мені як діти, я їх плекаю і не можу без них, уявляю, яке щастя любити своїх дітей, якщо любити їх, як мрію), а мрії ці народилися як устремління духу до божественної досконалості, вічно притягального і нескінченного, так ось завдяки цим мріям я, сам того не підозрюючи, протистою загрозі небуття, можливо, тому, що любов — антитеза смерті, тому вона і є ключовим моментом життя слідом за таїнством народження, все це я повторюю, як заклинання, щоб нам судилося зустрітись, і обіцяю при зустрічі не завдавати Вам клопоту — обіцяю звертатись на "ти". А поки що так багато є чого сказати...
Інго Федорівно, Ви, сподіваюсь, пам'ятаєте, як ми домовились, щойно з'являться в газеті мої матеріали, заради яких я приїздив у Ваші краї, негайно відсилати їх Вам авіапоштою. На жаль, я не певен, що мої нариси про молодиків-підлітків, про гінців за анашею і про все те, що зв'язано з цим сумним явищем наших днів, побачать світ найближчим часом. Я кажу "наших днів",тому що анаша росла на цих землях, як бур'ян, з незапам'ятних часів, а років п'ятнадцять тому — Ви самі знаєте, та що я розповідаю Вам, фахівцеві, але, пробачте, я все одно розповідатиму, Інго Федорівно, саме Вам, і тільки це надає тепер якогось смислу всьому цьому — так ось, років п'ятнадцять тому, як твердять місцеві жителі, ніхто й гадки не мав збирати цю злу штуку, або, як іменують її анашисти, травку, ні для куріння, ні для іншого споживання. Це зло виникло зовсім недавно, і значною мірою під впливом Заходу. І ось тепер мені пропонують обмежитись якоюсь доповідною запискою в якісь інстанції — це просто незбагненно. Розумію, що тут особлива розмова, адже удаване побоювання, що гостросенсаційний матеріал про наркоманію серед молоді — обмовимося для порядку: серед частини малосвідомої молоді — немовби нанесе шкоду нашому престижу, може викликати лише гнів і сміх. Адже це і є страусова політика... Навіщо він потрібен, цей престиж, якщо за нього треба платити таку ціну!
Уявляю, Інго Федорівно, як Ви милостиво смієтеся, читаючи ці рядки, посмієтеся, мабуть, найперше з мого наївного обурення, а можливо, і навпаки, хмуритесь, що, до речі, Вам дуже личить. Коли Ви хмуритесь, Ваше обличчя стає чистим і глибоким, як у юних черниць, всерйоз занепокоєних осягненням божественної суті, адже справжня краса цих Христових наречених у їхній одухотвореності. Якби я сказав це вголос, та ще в присутності інших людей, це виглядало б спробою підлабузництва. Але я вже сказав, що в моєму ставленні до Вас немає абсолютно нічого, що я мав би применшувати чи перебільшувати. І якщо Ваш стурбований лик викликає у мене в пам'яті Богоматір у живописі Відродження, поясніть це в крайньому разі моїм недостатнім мистецтвознавчим досвідом. Як би то не було, я покладаю надії на те, що Ви вірите в мою щирість... Адже з цього все почалося — Ви повірили мені з першого слова і відкрили для мене нову смугу життя..."
* * *
Сьогодні знову був у редакції газети з приводу свого матеріалу, і знову те ж саме — все на місці, ніякого руху, ніякого просвітку. Ніхто не може до ладу пояснити, чому мої степові нариси, зустрінуті спочатку з таким захопленням, тепер ні в кого не викликають ентузіазму, а скільки ж відвертих зізнань породили зачеплені .проблеми. Головний редактор газети тепер всіляко уникає зустрічі зі мною, додзвонитись до нього неможливо, секретарка все посилається на його зайнятість — то в нього засідання, то планерка, то його викликали у вищестоящі, як вона полюбляє підкреслювати, інстанції.
І знову я іду самотою знайомими вулицями, немовби стороння людина, що випадково приїхала сюди, немовби я тут не народився і не виріс, так порожньо й відчужено на моїй душі. Деякі знайомі зі мною не вітаються — я для них відлучений від церкви, вигнаний із семінарії єретик і тому подібне, і тому подібне. І тільки одне гріє моє серце, одна бажана турбота завжди зі мною — мій лист. Іду і думаю про те, що напишу, що в наступному листі я розповім про все, що мені видається цікавим для неї, про все, що може дати мені привід поділитися з нею своїми думками. Ніколи не гадав, що думати про кохану жінку і писати їй листи стане смислом мого життя. Я тільки й жду хоча б найменшої можливості поїхати туди, де ми зустрілись. Швидше б! Іду і думаю про це. Напевно, і в інших людей були такі дні, коли вони теж на якийсь час знаходили в любові основний сенс життя і були щасливі, але на відміну від них я не перестану любити до самісінької смерті, і сенс мого життя буде тільки в цьому...
Ось уже і листя падає на бульварі. А те, про що я писав, відбувалося на початку літа. Редакція в ті дні вітала мою ідею, підганяла. Я ж не передбачав, що коли прийдеться до діла, то всі по кущах. Не думав ніяк, що дивний принцип — повідомляти в масовій пресі тільки те, що ми схвалюємо, що для нас престижне,— такий сильний.
А в ті дні я більше був захоплений моєю майбутньою поїздкою в незнайомі і принадні для мене, провінційного росіянина, південні краї. Замисел полягав у тому, щоб поїхати не як сторонній спостерігач, а як один із гінців за анашею, влившись у їхню таємну компанію. Звичайно, за віком я старший від них, але не настільки старший на вигляд, щоб це насторожувало. В редакції прикинули, що в старих джинсах і розбитих кросівках я цілком можу зійти за простацького малого, якщо до того ж збрию бороду. Так я і зробив — бороду на той час збрив. Ніяких записних книжечок я з собою не брав, покладався на пам'ять.
