Плаха - Айтматов Чингіз
А відстрільники-автоматни-ки беззвучно палили з коліна, з бортів "уазиків", і беззвучно мчали, злітаючи над землею, машини, беззвучно неслись ошалілі сайгаки і беззвучно падали під пронизуючими їх кулями, обливаючись кров'ю... І в цьому апокаліпсичному безгомінні вовчиці Акбарі явилось обличчя людини. Явилось так близько і так страшно, з такою чіткістю, що вона жахнулася і мало не потрапила під колеса. "Уазик" же мчав бік у бік, поряд. А та людина — чоловік — сиділа попереду, висунувшись до пояса із машини. Він був у скляних захисних — від вітру — нарчниках, з синювато-червоним, обвітреним обличчям, біля чорного рота він тримав мікрофон і, підскакуючи на сидінні, щось горланив на весь степ, але слів його не було чутно. Мабуть, він командував облавою, і коли б у той час вовчиця могла почути шум і голоси, і коли б вона розуміла людську мову, то вона почула б, що він кричав по рації: "Стріляйте по краях! Бийте по краях! Не стріляйте всередину, потопчуть, щоб вас!" Боявся, що туші вбитих сайгаків будуть розтоптані поголів'ям, яке бігло слідом...
І враз чоловік з мікрофоном помітив, що поряд, мало не бік у бік з машиною серед антилоп, які рятувалися втечею, скаче вовк, а за ним ще кілька вовків. Він смикнувся, щось заревів хрипло і зловтішно, кинув мікрофон і вихопив гвинтівку, перекидаючи її на руку і водночас перезаряджаючи. Акбара нічого не могла зробити, вона не розуміла, що чоловік у скляних наочниках цілиться в неї, а коли б і розуміла, все одно нічого не змогла б вдіяти — скута облавою, вона не здатна ні ухилитись, ні зупинитись, а чоловік усе цілився, і це врятувало Акбару. Щось різко вдарило по ногах, вовчиця перевернулася, але одразу ж підхопилася, щоб не бути розтоптаною, і наступної миті побачила, як високо злетів у повітря підстрелений на бігу її Великоголовий, найбільший із її первістків, як він, обливаючись кров'ю, повільно падав у низ, перевертаючись на бік, витягувався, дриґаючи лапами, можливо, закричав від болю, можливо, видав передсмертний крик, але вона нічого не чула, а чоловік у скляних наочниках торжествуюче потрясав гвинтівкою над головою, і наступної миті Акбара вже перескочила через бездиханне тіло Великоголового, і знову ввірвалися у її свідомість звуки реального світу — голоси, шум облави, незмовкаючий гуркіт пострілів, пронизливі гудки автомашин, крики людей, хрипіння конаючих антилоп, гудіння вертольотів над головою... Багато сайгаків падали з ніг і залишалися лежати, били копитами, не маючи сили рухатись, задихались від ядухи і розриву серця. їх прирізали на місці підбирачі туш, з розмаху полоснувши по горлу, і, розгойдавши за ноги, напівживих, що судорожно смикалися, кидали в кузови вантажних автомобілів. Страшно було дивитися на цих людей у закривавленому з голови до ніг одязі...
Коли б з небесної високості якесь пильне око дивилось на світ, воно напевне побачило б, як проходила облава і чим вона обернулася для Моюнкумської савани, але і йому, мабуть, не дано було знати, що з цього вийде і що ще замишляється.
Облава в Моюнкумах закінчилась лише надвечір, коли всі — і гнані і гонителі — вибились із сил і в степу почало смеркатись. Передбачалось, .що наступного дня зранку вертольоти, заправившись, повернуться з бази і облава відновиться; передбачалось, що такої роботи тут вистачить ще днів на три, на чотири, якщо вірити тому, що в західній, найбільш піщаній частині Моюнкумських степів знаходяться, за попереднім вертольотно-повітряним обстеженням, ще багато неляканих сайгачих стад, які офіційно називають нерозкритими резервами краю. А оскільки існували нероз-криті резерви, із цього неминуче випливала необхідність якомога швидше залучити в плановий оборот згадані резерви в інтересах краю. Таке було суто офіційне обгрунтування моюнкумського "походу". Але, як відомо, за будь-якими офіційними висновками завжди стоять ті чи інші життєві обставини, які визначають хід історії. А обставини — це в підсумку люди, з їхніми потягами і пристрастями, вадами і чеснотами, з їхніми непередбаченими ваганнями і протиріччями. У цьому розумінні моюнкумська трагедія теж не була винятком. Тієї ночі в савані перебували люди — вимушені чи невимушені виконавці цього злодіяння.
А вовчиця Акбара і її вовк Ташчайнар, що вціліли з усієї зграї, трюхикали у пітьмі степом, намагаючись відбігти якомога далі від місць облави. Бігти їм було важко — вся шерсть на підчеревині, в промежинах і майже до крижів промокла від багна і сльоти. Поранені, збиті ноги горіли, мов попечені, кожний дотик до землі спричиняв біль. Понад усе їм хотілося повернутись до свого лігвища, забутись і забути все те, що звалилось на їхні бідові голови.
Але й тут їм не пощастило. Уже підходячи до лігвища, вони несподівано наткнулись на людей. Коло рідного виярку, вклинившись у низенький, нижче коліс, тамарисковий гайок, здіймалась громадина вантажного автомобіля. У темряві біля грузовика чулись людські голоси. Вовки трохи постояли і мовчки повернули у відкритий степ, І чомусь саме в цю мить, прорізаючи пітьму, могутньо спалахнули фари. І хоча вони світили у протилежний бік, цього виявилось достатньо. Вовки припустили, кульгаючи і підстрибуючи, і понеслись куди очі дивляться. Акбара особливо важко припадала на передні лапи... Щоб перетруджені ноги охолоджувались, вона вибирала місця, де уцілів ранковий сніг. Печально і гірко тяглися по снігу зіжмакані квіти її слідів. Вовченята загинули. Позаду залишилось недоступне тепер лігвище. Там тепер були люди...
їх було шестеро, разом з водієм Кепою, шестеро зведених випадком людей, підбирачів битої дичини, які заночували того дня в савані, щоб зранку якомога швидше взятись до справи, яка виявилась такою вигідною,— полтиник за штуку. Хоч і набили вони вже три кузови, далеко не всіх пристрілених і задушених під час облави сайгаків удалося зібрати завидна. Вранці треба було знайти решту, покидати їх за борт для відправки і перевантаження на причіпний транспорт, який вивозив здобич під брезентами із зони М о юнку мів.
Того вечора дуже рано викотився над горизонтом місяць, який досягнув повного кола і якого звідусіль було видно в бляклому, місцями ще присніженому степу. Місячне світло то висвітлювало, то затіняло деревця, виярки, узвишшя савани. Та різкий силует величезного вантажного автомобіля, такого незвичного у цих безлюдних місцях, довго ще наганяв страх на вовків: огледівшись назад, вони щоразу піджимали хвости і додавали ходу. І разом з тим вони знову зупинялись і знову вглядались напружено, немовби прагнучи проникнути в суть того, що відбувалося,— що роблять люди на місці їхнього старого лігвища, чому вони там зупинились і чи довго ще буде стояти там оця величезна машина, що лякає їх. То був, до речі, МАЗ — всюдихід військового виконання, з брезентовим верхом, з колесами настільки могутніми, що їм, здавалося, ще сто літ не буде зносу. В кузові машини серед десятка битих сайгачих туш, залишених для відправлення на завтра, лежав чоловік, руки його були зв'язані, немов його взяли в полон. Він відчував, як все більше холонуть і стають твердішими тупгі сайгаків, що лежать поряд. І все-таки їхні шкури зігрівали його, а інакше йому було б кепсько. В отворі брезентового намету над кузовом виднівся місяць, він дивився на великий місяць, мов у порожнечу, на його блідому обличчі було написано страждання.
Тепер доля його залежала від людей, разом з якими він прибув сюди, як вважали вони, маючи такі ж наміри, як і вони,— підробити на моюнкумській облаві...
Важко встановити, що таке людське життя. В усякому разі, безкінечні комбінації всіляких людських стосунків,
найрізноманітніших характерів настільки складні, що ніякій надсучасній комп'ютерній системі не під силу зінтегрувати загальну криву найзвичайнісіньких людських натур. І ці шестеро, а точніше п'ятеро, оскільки шофер всюдихода Кепа, приданий їм як водій, був сам по собі, до того ж він єдиний серед них був людиною сімейною, хоча, по суті, дуже близьким по духу, якого не можна відрізнити від інших,— словом, ці шестеро могли бути прикладом того, що бувають і протилежні випадки, коли можна обійтися і без комп'ютерного інтегрування, а також того, що путі господні несповідимі, коли мова йде нехай навіть про найменший колектив людей. Значить, так хочеться Господу, щоб усі вони виявились людьми напрочуд однозначними. Принаймні коли вони тільки виїхали в Моюнкуми...
Передусім це були люди бездомні, перекотиполе, окрім, певна річ, Кепи: у трьох із них пішли дружини, всі вони були в тій чи іншій мірі невдахами, а отже, в переважній більшості були озлоблені на світ. Винятком можна вважати хіба що наймолодшого з них із дивним, ветхозавітним іменем Авдій — згадується такий у Біблії в Третій Книзі Царств,— син диякона звідкілясь з-під Пскова, який вступив після смерті батька в духовну семінарію як нащадок церковного служителя, що подавав надію, але через два роки його вигнали звідти за єресь. І тепер він лежав у кузові МАЗа зі зв'язаними руками, чекаючи розплати за спробу, за визначенням самого Обера, бунту на кораблі.
Всі вони, за винятком Авдія, були заповзятими чи, як вони ще величали себе, професійними алкоголіками. Знову ж таки навряд чи до них входив Кепа, як-не-як шоферські права доводилося берегти, а то дружина йому очі повидряпувала б, але в Моюнкумах тієї ночі він таки добряче піддав, не менше, ніж інші, а під підозрінням у цьому смислі знову ж був Авдій-Авдюха,— йому ж бо що, блукачеві, аж ні, теж затявся, не став пити, чим викликав ще більшу ненависть Обера.
Обер — так для скоромовки велів він іменувати себе підлеглим йому підбирачам туш, маючи на увазі, напевно, що слово це означало старший, а він і справді до розжалування був старшим лейтенантом дисциплінарного батальйону. Коли його розжалували, доброзичливці журилися, мовляв, він погорів за старанність на службі, точнісінько так вважав і він сам, глибоко уражений в дупгі несправедливістю начальства, однак про справжню причину свого вигнання з армії вважав за краще не розводитися. Та й ні до чого це було, давня справа. В дійсності прізвище Обера було Кандалов, а в першооснові, можливо, і Хандалов, але це нікого не бентежило — Обер він і є обер у повному розумінні цього слова.
Другою особою у цій хунті — а хунтою вони охрестили свою команду за загальною згодою,— єдиний, хто слабо заперечив, був Гамлет-Галкін, колишній артист обласного драматичного театру: "Нехай їй грець, хунті, не люблю я, хлопці, хунти.
