Плаха - Айтматов Чингіз

Ну що ж, на таких, як я, історія відіграється, відводить душу... Так думав я, слухаючи староболгарські пісні.

А пісні ті співалися одна за одною, співалися в тому залі, як луна минулих часів. Біблійські страсті у "Жертві вечірній", у "Винищенні немовлят" і в "Ангелі вопіяше" змінювались суворими полум'яними піснями інших мучеників за віру, і хоча переважно все це мені було відомо, мене незбагненно полонило саме дійство — те, як ці десятеро заворожували, перетворювали знане у велике мистецтво, сила якого залежить від історичного вмісту народного духу — хто багато страждав, той багато пізнав...

Вслухаючись у голоси софійських співаків, сп'янених, натхнених власним співом, вдивляючись у їхню міміку, я раптом виявив, що один із них, другий зліва, єдиний білий серед смуглястих і чорночубих болгар, дуже схожий на мене. Дивно було побачити людину, так схожу на тебе самого. Сіроокий, вузькоплечий — його, мабуть, теж у дитинстві звали хиряком,— з довгим білявим волоссям, з такими ж худими жилавими руками, він, можливо, так само долав свою сором'язливість співом, як мені інколи доводиться переборювати свою скутість, переводячи розмову на близькі мені теологічні теми. Можна уявити собі, як безглуздо це виглядає, коли я починаю такі серйозні розмови під час знайомства з жінками. І зовнішністю сіроокий співак був такий же — запалі щоки, ніс з маленьким горбочком, лоб перерізаний двома поздовжніми складками і — найдивовижніше — борода точнісінько така, як була в мене до того, коли я її збрив. Потягнувшись мимоволі до підборіддя, я знову згадав, що завтра маю вирушити в путь-дорогу разом з добувачами анаші. І здивувався, подумавши про це: куди я їду, чого?

Який контраст — божественні гімни і темні пристрасті привокзальних Утюгів через дурманний дим з дурманної трави. Але в усі часи справжнє людське життя з його добром і злом проходило за стінами храмів. І наша сучасність не виняток...

Отакий збіг зовнішнього вигляду виявив я на тому концерті. Потім я вже не зводив очей зі свого двійника, стежачи, як він співав, як видовжувалось його обличчя, як розкривався рот, коли він брав найвищі ноти. І, співчуваючи йому, я уявляв себе на його місці, немовби він був моїм перевтіленням. Таким чином я неначе брав участь у процесі співу. В мені все співало, я злився з хором воєдино, зазнаючи незвичайного, що доходило до сліз, почуття братства, величі, спільності, немовби ми зустрілися після довгої розлуки,— змужнілі, сильні і торжествуючі наші голоси здіймаються до небес, і земля під нами міцна й непохитна. І так ми будемо співати, скільки буде співатись, співати нескінченно...

Так співали вони і я з ними. Таке чудове забуття я переживаю тоді, коли слухаю старовинні грузинські пісні. Мені важко пояснити чому, але варто заспівати хоча б трьом грузинам, найзвичайнісіньким,— і повниться душа, і дихає мистецтво, просте і рідкісне по сумірності, по силі впливу духу. Напевно, це у них особливий дар природи, тип культури, а може, просто від Бога. Мені незрозуміло, про що вони співають, мені важливо, що я співаю разом з ними.

Думаючи про це, я слухав співаків, і мені раптом сяйнуло, мені відкрилася суть прочитаного якось грузинського оповідання "Шестеро і сьомий". Невеличке оповідання, яких багато в періодичній пресі, і не можна сказати, щоб воно чимось вирізнялось, оповідання більш фабульне, ніж психологічне, скоріше романтичне, але фінал цієї історії запам'ятався мені надовго, фінал чомусь засів у мені, наче скалка.

Зміст оповідання, а вірніше балади, "Шестеро і сьомий" (складне прізвище маловідомого автора я не пам'ятаю) теж досить тривіальний. Палає революція, іде кровопролитна громадянська війна, революція утверджує себе в останніх сутичках з ворогом, і в Грузії, отже, типовий історичний наслідок — Радянська влада перемагає, все більше витісняючи останні залишки озброєних контрреволюціонерів навіть із найглухіших гірських поселень. Діє основний в таких випадках закон — якщо ворог не здається, його знищують. Але жорстокість у відповідь породжує знову жорстокість — це теж давній закон. Особливо люто чинить опір загін Гурама Джохадзе, який прекрасно знає навколишні гори, колишнього пастуха-кінника, а нині зухвалого невловимого нальотчика, що заплутався в класовій боротьбі. Але і його дні вже злічені. Останнім часом він зазнає поразки за поразкою. У загін Гурама підіслано чекіста, який, ризикуючи бути викритим — з усіма наслідками, що з того випливають, втерся в довіру Гурама Джохадзе, стає одним із його соратників. Він влаштував так, що, відступаючи після великого бою з поріділим від втрат загоном, Гурам Джохадзе на річковій переправі потрапив у засідку. Коли вони на шаленому скаку дістаються берега і кидаються в річку, чекіст падає з коня біля заростів: у нього немовби обірвалась попруга. А велика ватага вершників Джохадзе долає на збуджених конях перекати широкої гірської ріки, і на самісінькій середині, де вони відкриті з усіх боків, два заздалегідь встановлених і замаскованих станкових кулемети косять їх з обох берегів, беруть їх у перехресний кинджальний вогонь. Дике побоїще, люди гинуть, захлинаючись у гірській річці, але Гурам Джохадзе — доля його береже! — встигає вирватись з-під обстрілу, повертає назад і на своєму дужому коні мчить берегом крізь чагарі. А за ним летить кілька вірних вершників, що залишилися в живих, і серед них чекіст, який одразу ж приєднався до них, як тільки зрозумів, що операція не зовсім вдалася і що ватажок тікає від розправи.

Цей кулеметний розстріл на річці означав остаточний розгром загону Джохадзе, фактично повне його знищення.

Коли, відірвавшись нарешті від переслідувачів, Гурам Джохадзе зупиняє загнаного коня, з'ясовується, що від загону разом з Гурамом Джохадзе лишилось усього сім чоловік, і сьомим був чекіст — звали його Сандро. Звідси, очевидно, і назва оповідання — "Шестеро і сьомий".

Сандро мав наказ, хоч би там що ліквідувати ватажка банди — Гурама Джохадзе. Голова його оцінювалась великою сумою. Та справа була навіть не в сумі, а в тому, як здійснити цей наказ тепер, коли вже було ясно, що Джохадзе більше не зав'яже бою, де його можна було б підстрелити; адже нині, коли він лишився, по суті, сам, як загнаний у пастку звір, він, розраховуючи лише на себе, на свою особисту кмітливість, буде надзвичайно пильним. Було ясно, що Джохадзе не віддасть свого життя без боротьби до останнього подиху...

І ось розв'язка цієї історії — вона схвилювала мене найбільше...

Після нищівного розгрому на річці Гурам Джохадзе, який знав усі ходи в межгір'ї, пізнього вечора того дня зупиняється у важкодоступному місці — в гірському лісі поблизу турецького кордону. І всі вони, шестеро і сьомий, насилу розсідлавши коней, падають від утоми на землю. П'ятеро одразу засинають мертвим сном, а двоє не сплять. Не спить чекіст Сандро, його терзають клопоти — він обмірковує, як йому тепер бути, як краще досягти своєї мети, як здійснити відплату. Не спить після нищівної катастрофи і відважний Гурам Джохадзе — він переживає розгром загону, його мучить завтрашній день. І тільки Бог знає, про що думали ще ці двоє непримиренних ворогів, роз'єднаних революцією.

Повний місяць стояв справа від їхнього узголів'я, ліс шелестів по-нічному важко і глухо, внизу нестихаюче шуміла по каміннях річка, і гори довкола завмерли в закам'янілому мовчанні. В цю мить Гурам Джохадзе несподівано схопився, ніби чимось вжалений.

— Ти не спиш, Сандро? — здивовано запитав він сьомого.

— Ні, а ти чого зірвався? — в свою чергу запитав Сандро.

— Та нічого. Сон не йде, не лежиться мені чогось на цьому місці, місяць дуже світить. Піду ляжу в печері.— І Джохадзе взяв свою бурку, зброю і сідло під голову і, йдучи, додав: — Про все інше поговоримо завтра. Тепер нам недовго лишилося розмовляти.

І з цим пішов, влаштувався біля входу в печеру — колись ще пастухом він не раз ховався тут від непогоди — ось і тепер чи то усамітнився переживати своє безмежне горе, чи то передчуття підказало йому обрати місце так, щоб до нього ніяк не можна було підійти і щоб він, навпаки, бачив будь-кого, хто наближається до печери. Сандро захвилювався: як зрозуміти цей, здавалося б, тверезий вчинок ватажка? А що, коли він почав про щось здогадуватись?

Так минула у них та ніч, а вранці Гурам Джохадзе велів сідлати коней. І ніхто не знав, що в нього на думці і що він має намір робити. Та коли коні були вже осідлані і всі мовчки стояли перед ним, тримаючи коней за вуздечку, він, зітхнувши, сказав:

— Не гоже так іти з рідної землі. Будемо сьогодні прощатись із землею нашою, яка зростила нас, а потім розбредемося хто куди. Але поки ми ще тут, будемо як у себе вдома.

Він послав двох вершників у найближче селище, де в нього були вірні люди, по вино і їжу, двох, Сандро і ще одного хлопця, залишив збирати сушняк для вогнища та стерегти коней, а сам з двома пішов на полювання — підстрелити, коли пощастить, якусь дичину, а може, й косулю на прощальну вечерю.

Чекістові Сандро нічого не лишалось, як підкоритись і чекати слушної години, коли він зможе виконати наказ. Але поки що такої зручної ситуації не виникало.

Увечері всі шестеро і сьомий знову зібралися разом: край лісу біля печери розпалили вогнище, розклали на полотнині, привезеній із селища, хліб, вино, сіль, їжу, що передали їм на прощання вірні люди Гурама Джохадзе. Вогнище розгорілося щосили. Семеро наблизились до вогню.

— Чи всі коні осідлані і чи всі готові стати на стремено? — запитав Гурам Джохадзе.

У відповідь усі мовчки кивнули головою.

— Слухай, Сандро,— зауважив Гурам Джохадзе,— дрова ти зібрав гарні, сильно горять, але чому ти залишив їх так далеко від вогнища?

— Не турбуйся, Гурам, це мій клопіт, відповідати за вогонь буду я. А ти скажи своє слово.

І тоді Гурам Джохадзе сказав:

— Друзі мої, ми програли свою справу. Коли сторони воюють, хтось перемагає, хтось зазнає поразки. На те вони й воюють. Ми проливали кров, і нашу кров проливали. Багато синів і з того і з іншого боку поклали свої світлі голови. Що було, то було. Вибачення прошу в загиблих друзів і загиблих ворогів. Коли ворог гине в бою, він перестає бути ворогом. Якби я був зараз на коні, я все одно просив би вибачення у загиблих.