Декамерон - Боккаччо Джованні

Та й не тільки рінь той бачив, хто в озеро, було, гляне: плавала там туди-сюди сила-силенна всякої риби, що любо й мило було дивитись. Не мало те озеро інших берегів, як охранки лугу, де, рясно напоєна вологою, пишала буйна зелень. Зайвина води спливала з озера широким рукавом у нижчі місця, що за долиною лежали.

Прийшовши молодії дами в сю містину і розглянувшись на все добре, вельми її вподобали, а що стояла сильна жарота, то, бачачи перед собою озеро і знаючи, що ніхто їх тут не підглядатиме, поклали в ньому скупатись. Пославши служебку на ту стежку, кудою вони прийшли, щоб пильнувала, чи ніхто не йтиме, і дала в разі потреби знати, вони роздяглися всі семеро і ввійшли в воду, яка настільки приховувала їхні білосніжні тіла, наскільки тонке скло приховує червону троянду. Вступили в воду, та зовсім її не скаламутили, й почали якомога ганятись туди-сюди за рибками, що не знали, куди тікати, ловлячи їх просто руками. Декілька рибок таки і впіймали були; побавившись отак трохи й попустувавши, вийшли з води і знову повдягались. Налюбувавшись досхочу мальовничим краєвидом і бачивши, що пора вже вертатись, вони рушили тихою ходою додому, говорячи весь час про красу тії містини. Прибули до палацу досить рано і застали своїх кавалерів все ще за грою. От Пампінея і каже їм, сміючися:

— Ага, ми вже сьогодні вас одурили!

— Як то? — спитав Діоней. — Спочатку діяти, а потім оповідати?

— Так єсть, ясновельможний пане! — одрекла Пампінея і докладно розказала, де вони були, що робили і яка там містина.

Як почув король, який гарний той куточок, йому самому захотілось там побувати, тож велів негайно подавати вечерю. Повечерявши до смаку, троє кавалерів із слугами своїми лишили дам і подались до тієї долини, бо жоден із них там іще не бував; оглянувши її, всі вельми те диво похвалили — мало, казали, є на світі таких хороших місць. Тоді скупались, одяглись і вернулись додому, бо було вже нерано. Дами завели тим часом танечне коло під пісню, що співала Ф'ямметта. Як танець скінчився, товариство почало говорити про Дівочу Долину, і не могли нахвалитись її красою. Тим-то король покликав каштеляна і наказав йому, щоб назавтра влаштував обід у тій долині та й доправив туди кілька ліжок, бо, може, захоче там хтось у полудень одпочити. Потім велів принести свічки й подати вина та всякого печива; як покріпились трохи, король розпорядився почати танці. Заводив їх того вечора Панфіл, а король звернувся тим часом до Елізи і сказав їй люб'язно:

— Ясна панно, ти вшанувала мене сьогодні вінцем, і я мушу оддячитись, надавши тобі честь співати пісню. Заспівай же нам котроїсь, що тобі до мислі.

На се Еліза одповіла, що з дорогою душею, і почала співати ніжним голосом:

Любов, коли я вирвуся з неволі

Жорстокої твоєї,

Довіку я не знатиму недолі.

Я дівчинкою вийшла молодою

Навстріч тобі не для війни, для миру;

Довірливо усю я склала зброю,

Впевняючись на нашу дружбу щиру.

А ти напала, зрадивши довіру,

І, стомлена борнею

І зранена, уже лежу я долі.

І ти мене в кайдани закувала,

Не зглянулась на сльози і докори,

І віддала, як бранку, на поталу

Тому, хто народивсь мені на горе;

А в нього серце горде і суворе,

Обковане бронею, —

Ніщо йому мої жалі і болі.

Мене не хоче слухати упертий —

Даремна мова, марні всі благання...

Несила жити і незмога вмерти,

Щодень, щомить ростуть мої страждання.

Вволи ж, любов, одно моє бажання:

Нас сіттю однією

Із ним оплутай — у твоїй се волі.

А як сього не хочеш ти вчинити,

То розв'яжи хоч вузлики надії:

Утихне, може, біль несамовитий,

І знов я світу білому зрадію,

І знов на вроду я похорошію, —

Троянди і лілеї

У мене знов лишатимуть на чолі.

Коли, жалібненько зітхнувши, Еліза доспівала свою канцону, всі дивувались непомалу її словам, та ніхто не здогадався, до кого в ній пилося. Король же, що був у доброму гуморі, покликав Тіндара і сказав йому грати на козиці. Під ту музику товариство станцювало ще чимало танців. Та вже як звернуло з півночі, король велів усім іти спочивати.

Кінець шостому дню

ДЕНЬ СЬОМИЙ

Зачинається сьомий день, у який під проводом Діонея говориться про штуки, які чи то з кохання, чи то для власного рятунку витворяють тайно і явно жінки з своїми чоловіками

Уже всі зорі зі сходового краю неба почезли, окрім тієї, що ми світовою зірницею називаємо (вона ще мерехтіла в білястому світлі), коли каштелян устав і рушив із чималим обозом у Дівочу Долину, щоб упорядкувати там усе згідно з наказом пана свого й повелителя. Не забарився встати й сам король — його пробудила челядь, що довго з в'ючаками вовтузилась, а вставши, позбуджав не гаючись усіх дам і кавалерів. Ледве сонячне проміння рожевим сяйвом загорялося, всі вже рушили в дорогу: ніколи ще, здавалось їм, солов'ї та інші птахи співочі так любо не щебетали, як того ранку. В супроводі їхнього тьохкання дійшли вони до Дівочої Долини, де їх радо привітали нові, ще дзвінкіші пташині хори.

Як обійшли вони долину і ще раз оглянули її, вона здалась їм іще кращою, ніж минулого дня, бо у вранішній свіжості краса та ще любіше пишалася. Розговівшись добрим вином та солодощами, товариство заходилося співати, ніби з птахами у співах змагаючись, і долина співала разом із ними, відлунюючи кожну їхню пісню, та й пернаті співуни не здавались, заливаючись навперейми милозвучним свистом.

Коли настав час обідати, поставлено столи під рясними лаврами та іншими розкішними деревами поблизу озера; по наказу короля всі посідали і, споживаючи обід, дивилися, як під водою ходила риба цілими табунами; цікаве те видовище дало привід до багатьох балачок. Як трапеза скінчилася і столи з усім припасом поприбирали, товариство розвеселилось іще дужче і знову завело співи. В різних закутках затишної долини споряджені були постелені ліжка, — обачний каштелян велів обхилити їх французькими балдахінами та іншими заслонами; хто хотів, міг лягати на спочивок, а хто не хотів — розважався собі до любості, як було в них заведено.

Як же надійшла година для бесіди, всі вже повставали; король велів розіслати килими на траві коло озера, неподалік од того місця, де вони обідали. Коли всі посідали, король наказав Емілії оповідати першій. Та веселенько осміхнулась і почала.

ОПОВІДКА ПЕРША

Джанні Лоттерінгі чує вночі стук у двері і будить жінку; та каже йому, що то мара; вони виголошують замову, і стук припиняється

Любіше було б мені, ясновельможний пане, щоб ви веліли комусь іншому розпочати оповідання про такі цікаві речі, та вже коли на те ваша воля, щоб я подала заохоту іншим, зроблю се з дорогою душею. Отож, любії мої подруги, розкажу я вам про одну пригоду, з якої, може, буде вам усім пожиток, бо коли й ви такі лякливі, як я (найдужче боюсь привидів, хоч і не знаю — та і хто, крім Бога, знає? — що воно таке), то, вислухавши уважно мою оповідку, навчитеся доброї святої молитви, помічної од нечистої сили, і зможете прогнати нею всяку марюку, якби вона захотіла вас морочити.

Жив колись-то у Флоренції на вулиці святого Панкратія один сукновал на ймення Джанні Лоттерінгі, чоловік удатний до свого ремесла, а більше, бачиться, ні до чого — був, так би мовити, дурнуватий. Правда, часто настановляли його старшим над півчими в Новопречистенській церкві, щоб він збирав їх на співанки, або давали ще якусь таку посаду, чим він дуже пишався, та то було через те, що він був чоловік заможний і не раз пригощав добре чернецьку братію. За те, що вони видурювали в нього хто шкарпетки, хто каптура, а хто наплічника, ченці навчали його різних молитов, дарували йому псалтирку, простою мовою тлумачену, канти про святого Олексія, плач святого Бернарда, акафіст великомучениці Матильді та інші марнички, які він велике цінував і пильно зберігав заради спасіння душі своєї.

Дружина сукновалова була хороша і вродлива жінка; звали її монна Тесса, і була вона дочкою Манучча з Кукулії. Знавши чоловікову простоту і будучи закохана в Федеріга ді Нері Пеголотті, гарного й здорового молодика, що любив її рівно, вона через посередництво своєї служниці влаштувала так, щоб коханець міг прийти до неї в чудовий маєток, що мав той Джанні в Камераті: вона пробувала там ціле літо, а Джанні заїздив туди часом повечеряти й переночувати, а на ранок повертався до своєї крамниці або в церкву до півчих.

Федеріго, що давно прагнув зустрічі з монною Тессою, пішов туди ввечері, як і було призначено; Джанні того дня не приїздив, і він з великою вигодою й насолодою повечеряв і переночував з коханкою: за ту ніч він у неї вивчився шести тропарів і кондаків. Щоб же ся перша ніч не була в них послідньою, домовились вони надалі сходитись, не турбуючи служниці; ідучи щодня до міста або вертаючись до свого дому мимо того маєтку, Федеріго мав дивитись на виноградник при її садибі: як побачить ослячий череп на тичці мордою до Флоренції, нехай приходить безпечне до неї на ніч, а як двері будуть замкнені, хай постукає тричі, і вона одчинить; як же череп буде повернутий до Ф'єзоле, хай не йде, бо Джанні ночує в маєтку. По сьому знаку вони зустрічалися згодом багато разів.

Одного вечора, як вони домовились зійтися, монна Тесса спекла двох жирних каплунів і чекала свого Федеріга, коли несподівано нагодився Джанні в досить пізню пору. Жінка була тим дуже засмучена; вона повечеряла з ним солониною, що веліла зготувати окремо, а тих каплунів, півдесятка свіжих яєць та пляшку доброго вина загорнула в чистий рушник і наказала служниці однести все те в сад, де вона часом вечеряла з Федерігом, і покласти під морелею, що стояла на краю полянки. З великої досади вона навіть забула сказати служниці, щоб та діждалась Федеріга й попередила його, що приїхав господар.

От полягали вони з чоловіком спати, та й служниця теж пішла на спочинок, коли се через якусь часинку приходить Федеріго та й стук-стук тихенько в двері. А двері були недалеко од опочивальні, і Джанні зразу почув той стук; почула й жінка, та, щоб чоловік нічого на неї не подумав, удала, що спить. Трохи згодом Федеріго постукав удруге; здивований Джанні штовхнув злегенька жінку та й каже:

— Чуєш, Тессо? До нас щось у двері стукає. Що воно за штука?

Хоч жінка те й без нього дуже добре чула, та вдала, ніби зараз тільки прокинулась, і спитала:

— Що ти кажеш?

— Та кажу ж тобі, — повторив Джанні, — що до нас щось у двері стука.

— Стука, стука! — сказала жінка.