Декамерон - Боккаччо Джованні
В короткім часі загнався я аж до Зарваної Індії, де — клянуся рясою, що в мене на хребті! — бачив на власні очі, як пернаті літають у повітрі — се правда, хоч важко їй повірити; та єсть чоловік, що не дасть мені збрехати: се Мазо дель Саджо, багатий купець, котрого я в тім краю побачив; він лускав там горіхи і продавав лушпайки вроздріб. Та, ніде не змігши найти, чого шукав (бо далі треба було пливти водою), повернув я назад і прибув у ті святі землі, де літнього року холодний хліб продається по чотири шаги, а теплий даром дається. Тут зустрів я преподобного отця Некоримене-Будьласка, достохвального патріарха Єрусалимського, котрий з поваги до облачення святого чудотворця Антонія, що я завше на собі носив, завволив показати мені всі мощі й реліквії, які тільки він мав; а було їх там стільки, що й на воловій шкурі всіх не спишеш і до вечора словом не змалюєш. Та щоб вам хоч якусь потіху дати, розкажу вам про декотрі. Показав він мені, по-перше, перст Святого Духа, цілий і свіжий, зовсім як живий; потім кучерик серафима, що з'являвся святому Франціскові; далі ніготь херувима і ребро воплощенного слова, вправлені в рямці, а ще покрови святої католицької віри, кілька лучів звізди, що явилась трьом царям-звіздарям на востоці, пуделко з потом архістратига Михаїла, як він мав брань із сатаною, щелепу смерті святого Лазаря тощо. Тоді я не пошкодував для нього "Опису Йосафатової долини", виложеного простою мовою, та кількох розділів "Козлопе'ї", що він уже віддавна розшукував, а він уділив мені за те дещицю із своїх святощів — дав один зубець животворящого Хреста Господнього, скляночку з гуком дзвонів храму Соломонового, перо архангела Гавриїла, що я вже вам про нього казав, дерев'яний черевик святого Герарда Вілламанського (я подарував його недавно Герардові ді Бонсі у Флоренції, що велике шанує свого патрона). Дав мені патріарх і кілька вугликів, на яких іспекли святого великомученика Лаврентія. Всі ті реліквії я привіз побожно із святого краю і вожу їх завсіди з собою. Правда, отець-настоятель спершу заборонив був мені їх показувати, покіль не буде перевірено, чи вони справдешні, чи ні; та деякі чудеса, явлені ними, а також потвердні листи патріархові посвідчили їхню силу, і мені дано дозвіл показувати їх; але я нікому сих святощів не довіряю, а весь час тримаю при собі. Щоб перо архангельське не зіпсувалось, я ховаю його в скриньці, а вуглики, на яких спечено святого Лаврентія, в другій: сі скриньки майже однакові, і я їх інколи плутаю, ось і тепер — думав, що взяв із собою ту, що з пером, а взяв із вугликами. І в тому, мабуть, немає помилки, думаю, що на те була Господня воля, бо за два дні, як я щойно пригадав, буде свято блаженного Лаврентія. Тим і зволив Господь, щоб я показав вам те вугілля, на якому спалено великомученика, і запалив у душах ваших пломінь віри святої, і надав мені взяти замісто пера, що я думав очам вашим появити, благословенні вуглики, погашені вологою преподобного тіла. Зніміть же шапки, дітки мої, і підійдіть поглянути побожно на сії святощі. Істинно глаголю вам: до кого сі вуглики хресним знаменням доторкнуться, той цілий рік може бути певен, що вогонь не опече його так, щоб не чутно було.
Сеє сказавши, проспівав тропар святому Лаврентієві, а потім одчинив скриньку і показав те вугілля. Темна темнота дивилась на нього з великим зачудуванням, а потім усі стали тиснутись до брата Цибулі з щедрішими, ніж будь-коли, дарами, просячи, щоб він благословив їх тим вугіллям. Чернець узяв вуглика в руку й почав знаменувати великими чорними хрестами білі сорочки, каптани й хустки побожних мирян, запевняючи їх, що, хоч вуглики й зменшувались од того знаменування, в скриньці вони знову виростуть, які були, — се він уже не раз досвідчив. Таким чином він охрестив усіх чертальдян, маючи з того неабиякий зиск, і своєю винахідливістю пошив у дурні тих, що хотіли з нього посміятись, укравши перо. Вони були тут же таки й чули всю його проповідь, як, іздалека зайшовши, довеслував він щасливо до берега, і так реготались, що мало щелепів собі не скрутили. Коли всі люди розійшлися, хлопці приступили до нього й веселенько розповіли йому про те, як вони в його скриньках попорались, а потім оддали й те перо, яке наступного року стало йому не в меншій пригоді, аніж сього разу вугілля.
Ся оповідка вельми потішила і розвеселила все товариство — багато там було сміху з брата Цибулі, особливо з його мандрівок та реліквій — і тих, що він бачив, і тих, що привіз. Побачивши королева, що історія скінчилась, а разом з нею і її влада, встала, зняла з себе вінок і доклала його, усміхаючись, на голову Діонеєві з такими словами:
— Час уже й тобі, Діонею, спізнати трохи нелегкої штуки — як то керувати й правити жінками. Будь же королем і володарюй так, щоб ми вкінці змогли похваляти тебе за правління.
Прийнявши вінок, Діоней промовив сміючися:
— Не раз уже бачили ви королів (маю на увазі шахових), багато за мене цінніших; та, правду кажучи, якби ви корились мені так, як слід коритись справдешньому королю, я дарував би вам таку втіху, без якої і радість не радість. Та годі вже тих речей: королюватиму, як зумію.
Тоді велів, як заведено, покликати каштеляна, дав йому розпорядок на ввесь час свого правління і знову звернувся до товариства:
— Шановнії дами! Сьогодні ми говорили на всі лади про людську винахідливість у різних життєвих випадках, і мені довго довелося б вишукувати матерію до завтрашніх розмов, якби не нагодилася була Лічіска й не підказала мені дечого. Пам'ятаєте, вона твердила, що нема в неї жодної сусідки, яка б вийшла заміж непочатою, і додала, що добре знає, які коники викидають заміжні жінки своїм чоловікам. Лишімо на боці першу річ, бо то дитяча забавка, а от про другу цікаво було б ширше розмовитись; тим я бажаю, щоб завтра говорилося в нас про те, на що натякнула Лічіска, — про штучки, які чи то з кохання, чи то для власного рятунку витворяють тайно і явно жінки з своїми чоловіками.
Декотрим дамам здалося мало пристойним говорити про такі речі, і вони попрохали Діонея перемінити тему, але король одказав їм так:
— Пані мої любі, я добре знаю те, що й вам про сю річ відомо; ваші докази неспроможні одмінити мого наміру: я гадаю, що під нинішню хвилю нам дозволені всякі розмови, аби тільки все товариство — зарівно дами, як і кавалери, — втримувались од негожих учинків. Хіба ви не знаєте, що се лихоліття порозганяло суддів із трибуналів, занімило закони Божеські і людські, попустило попуск усякій сваволі задля збереження життя свого? Якщо в розмовах ваша честивість, можливо, трохи й послабиться, то не для того, щоб наштовхнути вас на неслушні вчинки, а єдино для того, щоб дати вам і іншим якусь розвагу й розраду, і я не думаю, щоб у когось були згодом підстави докоряти вам за сеє. Опріч того, товариство наше з самого початку і по сей день поводило себе якнайгідніше, незважаючи ні на які розмови, нічим себе не заплямувало і, маю в Бозі надію, не заплямує. Та і хто ж не знає вашої чесноти, якої не то веселі історії, а й страх смерті схибнути неспроможен? Правду кажучи, якби хто дізнався, що ви не мали охоти говорити про такі жарти, то міг би подумати, що ви й самі в тому ділі грішні, тим і уникаєте подібних розмов. Про те вже мовчу, що то була б мені велика шана — обрати мене королем (я ж слухав вас усіх!), а потім мною ж і орудувати, не коритися моїм наказам. Отож забудьте ваші сумніви, що личать більше нікчемним душам, аніж вам, і нехай кожна подумає гарненько, що цікавого може вона розповісти всій компанії.
Як почули сеє дами, то сказали, нехай буде по його велінню; тоді король дав кожному на волю робити до вечері що хотя. Сонце стояло на небі ще височенько, бо розмови тогоденні були не довгі. Діоней сів грати в дамки з своїми товаришами, а Еліза одкликала подруг набік і сказала їм:
— Відколи ми тут, я все збиралась повести вас в одну прегарну містину недалеко звідси, де ніхто з вас, бачиться, ще не був, — у так звану Дівочу Долину. Та раніше все якось не випадало, а сьогодні якраз догідна хвиля, бо сонце ще високо: тож як хочете туди піти — ходімо, думаю, що ся прогулянка буде для вас не без задоволення.
Дами одповіли, що згодні, і, покликавши одну служебку, не сказавши ні слова кавалерам, рушили в дорогу; не пройшли ж і милі, як достались до тої Дівочої Долини. Вони вступили в неї вузькою стежечкою, що пролягла понад берегом чистого й прозорого потічка, і були несказанно вражені красою тієї місцевості, що особливо відчувалась за такої жаркої погоди. Долина та, як оповідала мені згодом одна з тих дам, була кругла-круглісінька, немов її хто циркулем обчеркнув, хоч і видно було заразом, що се витвір природи, а не людських рук; кружини в ній було трохи більше, як півмилі, а навколо стояло шість не вельми високих пагорків, на вершечку яких виднілись гарні палаци, побудовані на кшталт невеличких замочків.
Схили тих пагорків спускалися в долину амфітеатрально, поступово звужуючи простір: південні окриті були всуціль виноградом, оливковими, фіговими, вишневими, мигдалевими та іншими плодовими деревами, а північні, до Великого Воза обернуті, поросли дубовими гаями, ясенами та всяким іншим деревом, гінким да зеленим. Сама ж долина, до якої не було іншого входу, окрім того, яким пройшли дами, теж була засаджена смереками, кипарисами, лаврами та соснами, та так же гарно й доладно, мов то зробив який знаменитий мистець; через той зелений покров сонце, хоч і стояло високо, майже зовсім не проникало до землі, встеленої дрібним зеленим моріжком з червоними та іншого кольору квітами по ньому.
Не менше втіхи давав і струмок, що витікав із одного міжгір'я, спадаючи по кам'яних уступах з приємним на слух дзюркотом і розсипаючи рясні бризки, що здалеку здавались живим сріблом, розпорошуваним звідкись під великим тиском. Збігши вниз, ті води текли прудко вигинистим річищем і в самій середині долини розливались у невеличке озеречко, схоже на копанку чи на сажалку, які ото часом улаштовують по своїх садах городяни, в кого є спромога. Завглибшки було те озеро так як по груди чоловікові, а вода в нім чиста-чиста, нічим не закаламучена і така прозора, що на рінявому дні можна було знічев'я порахувати кожну крупинку.
