Великі сподівання - Діккенс Чарлз

А що стосується даної справи, то якщо ви наполягаєте на тому, що це таки подряпини від нігтів, очевидно, у вас є якесь пояснення цього, припустивши заради суперечки, що ви їх не вигадали?" Коротше кажучи, сер,— докінчив Веммік,— містер Джеггерс так забив баки присяжним, що ті визнали її невинною.

— І відтоді вона служить у нього?

— Так,— сказав Веммік.— Але тут ще одне: вона пішла до нього на службу зразу ж, як її виправдали, і вже такою приборканою, як нині. Щодо її обов'язків, то вона за цей час дечого навчилася, однак приборканою вона була з самого початку.

— А ви не пам'ятаєте, якої статі була дитина?

— Кажуть, дівчинка.

— Більше ви нічого не маєте мені сьогодні сказати?

— Більше нічого. Вашого листа я отримав і знищив. А більше нічого.

Ми щиро побажали один одному на добраніч, і я пішов додому, обтяжений новими думками, хоч так і не звільнився від тягаря тих, які обсідали мене давніше.

Розділ 49

Ранковим диліжансом я виїхав до Сатіс-Гаусу, взявши в кишеню записку міс Гевішем,— на випадок, якщо вона у своїй химерності висловить подив, чого я став туди учащати. Але на половині дороги я зліз біля заїзду, що так і називався "Напівдорозі", поснідав там і далі вже пройшов пішки, маючи намір прибути в місто непомітно, малолюдними загумінками, і так само й покинути його.

Найсвітліша денна пора вже минула, коли я проходив тихими лункими дворами поза Головною вулицею. Глушина довколишніх руїн давнього монастиря, де колись стояли трапезні й шуміли сади і де міцні ще стіни стали підпорами простацьким повіткам та стайням, була ледве чи менш німотною, ніж самі ченці в могилах. А соборний передзвін ніколи ще не здавався мені таким сумним і далеким, як тепер, коли я поспішав пройти, не привернувши нічиєї уваги; звуки старовинного органа звучали для мене як траурна музика, і граки, кружляючи біля сірої дзвіниці та погойдуючись на голому вітті високих дерев монастирського садка, неначе гукали мені, що все тут змінилося і що Естелла вже більш ніколи сюди не вернеться.

Хвіртку відімкнула літня жінка, яку я бачив і раніше,— одна із служниць, що мешкали у флігелі за двориком. У темному коридорі, як і колись, стояла запалена свічка, і я взяв її й сам піднявся сходами. Міс Гевішем була не у своїй кімнаті, а в більшій, через площадинку. Оскільки на мій стукіт вона не озвалась, я заглянув у двері й побачив її на обшарпаному кріслі біля самого каміна, задумливо втупленою у напівпригаслий вогонь.

Я, як уже не раз бувало, увійшов і став при каміні, де міс Гевішем, підвівши погляд, зразу б мене побачила. Вона здавалась такою страшенно самотньою, що я пройнявся б до неї жалем, навіть якби вона зумисне заподіяла мені шкоду ще й більшу за ту, в якій я міг її звинуватити. Коли я так стояв, співчутливо дивлячись на неї і думаючи, що ось тепер і я став часткою руїни цього знедоленого дому, погляд її зупинився на мені. Вона здригнулась і тихо промовила:

— Це справді ти?

— Так, це я, Піп. Містер Джеггерс учора передав мені вашу записку, і я зразу ж приїхав.

— Дякую тобі. Дякую.

Я підсунув до каміна друге таке саме обшарпане крісло і, сівши, зауважив якийсь незвичайний вираз на її обличчі — так наче острах переді мною.

— Я хочу,— сказала вона,— вернутись до того питання, про яке ти згадував останнього разу, і показати тобі, що я не зовсім скам'яніла серцем. Але, може, ти вже ніколи тепер не повіриш, що в мені лишилися якісь людські риси?

Коли я промовив щось заспокійливе, вона простягла вперед тремтячу праву руку, немов хотіла доторкнутись до мене, але зараз же й відсмикнула, перше ніж я встиг зрозуміти її намір і якось до нього поставитись.

— Ти тоді говорив про свого друга, що, мовляв, ти можеш підказати мені, як зробити щось добре й корисне. Щось таке, що ти дуже хотів би, щоб воно було зроблено, так?

— Ще й як дуже хотів би!

— То що ж це таке?

Я став розповідати їй історію потаємної своєї причетності до долі Герберта. Не багато я й сказав, як відчув з її вигляду, що вона не стільки вслухається в мої слова, як радше думає про мене. Здається, так і було, бо коли я перестав говорити, минула ціла хвилина, поки вона це помітила.

— Ти чому змовк? — спитала вона знову з таким виразом, наче боїться мене.— Я тобі така осоружна, що ти й розмовляти зі мною не хочеш?

— Ні, ні,— відповів я,— як вам таке спало на думку, міс Гевішем! Я перестав говорити, бо подумав, що ви не слухаєте мене.

— Мабуть, таки правда,— озвалась вона, прикладаючи руку до голови.— Почни-но знову, а я дивитимусь на щось інше. Зараз. Ну, тепер і говори.

Вона сперлась рукою на костур з рішучим виглядом, який часом з'являвся у неї, і втупилась у вогонь, немов силуючи себе уважно слухати. Я ще раз пояснив їй і сказав, що сподівався внести решту пайки з власних коштів, але тепер такої змоги, на жаль, уже нема. Докладніше пояснити цього я не можу (нагадав я їй), оскільки це таємниця іншої людини.

— Ага! — сказала вона, киваючи головою, але не переводячи погляду на мене.— І скільки ж треба грошей для завершення справи?

Сума була така велика, що я аж боявся її назвати.

— Дев'ятсот фунтів.

— Якщо я дам тобі гроші на цю мету, ти збережеш мою таємницю так само, як зберігаєш свою?

— Збережу так само певно.

— І тобі полегшає на душі?

— Значно полегшає.

— А тепер ти дуже нещасний?

Вона запитала це, усе ще не дивлячись на мене, але з якоюсь незвичайною лагідністю. Я не зміг відразу відповісти — голос мене зрадив. Вона поклала ліву долоню на головку костура і тихо прихилилась до руки чолом.

— Я далеко не щасливий, міс Гевішем. Але у мене є й інші причини для гризоти, не тільки ті, про які ви знаєте. Це пов'язано з тією таємницею, про яку я говорив.

За хвилину вона підвела голову й знов задивилась на вогонь.

— З твого боку це так великодушно — сказати, що ти нещасний і з інших причин. Але ти не вигадуєш?

— Де вже тут вигадувати!

— І я можу допомогти тобі, Піпе, тільки тим, що допомагаю твоєму другові? Вважай, що це вже зроблено, але хіба для тебе самого я нічого не можу зробити?

— Ні, нічого. Дякую вам, що ви це спитали. І ще більше дякую за тон, яким ви спитали. Але ні, нічого.

Незабаром вона підвелася й розглянулась по порожній кімнаті, шукаючи, чим і на чому написати. Що нічого такого не знайшлося, вона дістала з кишені жовті таблички слонової кості, оправлені потьмянілим золотом, і написала на них кілька слів олівцем у потьмянілій золотій оправі, що висів у неї на шиї.

— Ти й тепер у добрих стосунках з містером Джеггерсом?

— Так. Оце щойно вчора я у нього обідав.

— Ось доручення, на основі його він сплатить тобі гроші, які ти маєш використати в інтересах свого друга. Я тут не тримаю грошей, але якщо ти волієш, щоб містер Джеггерс не знав про цю операцію, я сама перекажу їх тобі.

— Дякую вам, міс Гевішем. Мені буде цілком зручно отримати гроші у нього в конторі.

Вона прочитала написане; все там було сказано ясно й чітко, так, щоб не виникло й найменшої підозри в тому, що я можу вжити ці гроші з корисливими цілями. Я взяв таблички з її тремтливих рук, і вони затремтіли ще більше, коли вона зняла з шиї ланцюжок із олівцем і теж віддала мені. За весь цей час вона не глянула на мене й разу.

— На першій табличці стоїть моє ім'я. Якщо ти коли-небудь зможеш написати під цим ім'ям: "Я її прощаю", хоч би й тоді, коли мої кістки вже стануть тліном,— зроби це, будь ласка.

— Ох, міс Гевішем, я й зараз це можу зробити,— відказав я.— Скільки тих прикрих помилок у житті! Я ж і сам був сліпим і невдячним, і потребую прощення та доброї поради, і мені зовсім не випадає мати гнів на вас.

Тільки тепер вона перевела на мене погляд і, на мій подив,— ба навіть жах — упала навколішки біля моїх ніг і простягла до мене складені руки чи не так само, напевне, як і тоді, коли її бідне серце було ще молоде, й незра-нене, й чисте, і вона, стоячи обік матері, простягала їх до неба.

Приголомшливо було бачити, як вона, сива й знеможена, уклякла біля моїх ніг. Я благав її підвестися, підхопив під пахви, щоб допомогти їй встати, але вона тільки стискала мою руку, припадала до неї й плакала. Ніколи я ще не бачив, щоб вона зронила бодай сльозинку, і тепер мовчки схилився над нею, сподіваючись, що цей струс дасть їй полегкість. Вона вже й не стояла на колінах, а простерлася долі.

— О! — вигукнула вона, пойнята розпачем.— Що я наробила! Що я наробила!

— Коли ви, міс Гевішем, маєте на увазі, якої завдали мені шкоди, то я вам відповім. Шкода зовсім невелика. Я б однаково її покохав… А вона вже одружена?

— Так.

Але зайве було запитувати: нова занехаяність, що з'явилась у цьому й без того занехаяному домі, сама про це свідчила.

— Що я наробила! — Вона заламувала руки, шарпала своє сиве волосся і знов і знов вигукувала: — Що я наробила! Що я наробила!

Я не знав, як їй відповісти, чим її втішити. Я чудово розумів, наскільки тяжко вона завинила, коли, піддавшись почуттю лютої помсти, смертельної образи, зраненої гордості, скалічила вразливу дитячу душу. Але так само я розумів і те, що, відгородившись від денного світла, вона відгородилась від незмірно більшого; що, прирікши себе на затвірництво, вона зреклася тим самим тисячі природних цілющих впливів; що, заглибившись у самотні думи, вона надвередилась розумом, як то завжди бувало, і буде, і не може не бути з кожним, хто чинить насупроти усталеного ладу творця. І чи ж міг я не співчувати їй, коли бачив, як вона сама себе скарала, перетворившись на каліку, ставши зовсім безпорадною на цій землі, де їй суджено було жити, віддавшись до решти марнославній скорботі, як інші віддаються марнославній покуті, смиренню, самозневазі чи яким там ще проявам страхітливого марнославства, що прокляттям тяжіють над людьми?

— Поки ти не заговорив з нею того дня, поки я не побачила в тобі, як у дзеркалі, те, що сама колись парежила, я не усвідомлювала, що наробила. Що я наробила! Що я наробила!

І так знову й знову — двадцять, п'ятдесят разів — "Що я наробила!"

— Міс Гевішем,— сказав я, коли вона стихла,— не мучтеся сумлінням через мене. Але Естелла — зовсім інша річ, і якщо ви спроможні бодай невеличкою мірою виправити ту шкоду, яку заподіяли, позбавивши її людяності, то краще це й зробити, аніж цілу вічність оплакувати минуле.

— Так, так, я знаю це.