Великі сподівання - Діккенс Чарлз

Герберт відповів ствердно, голос його був спокійний і бадьорий, і більше протягом дня ми цього питання не торкалися. Але коли Герберт надвечір перев'язував мені руки — не так при світлі з вікон, як при відблисках з каміна — він мимохідь сам про це заговорив.

— Вчора ввечері, Генделю, я просидів з Провісом добрих дві години.

— А де ж Клара була?

— Бідолашка! — сказав Герберт.— Вона мусила цілий вечір бігати вгору-вниз через Бурка. Тільки вона за двері, він уже й стукає в підлогу. Хоча, я думаю, що він уже довго не протягне. Ці нескінченні ром з перцем та перець з ромом таки пристукнуть і його самого.

— І тоді ви, Герберте, одружитесь?

— А як же інакше я можу подбати про дорогу мою дівчинку? Поклади руку на спинку канапи, любий, я тут сяду й зніму перев'язку так обережненько, що ти й не помітиш. Але я почав про Провіса. Ти знаєш, Генделю, що він змінюється на краще?

— Я ж казав тобі: коли я бачив його останнього разу, він став якимсь лагіднішим.

— Так, ти казав. І це правда. Вчора ввечері він дуже розбалакався і розповів про себе дещо нове. Пам'ятаєш, як він тут згадав про одну жінку, з якою у нього був великий клопіт, і зразу урвав мову?.. Я тобі зробив боляче?

Я здригнувся, та не від його доторку, а від його слів.

— Я про це забув, Генделю, але тепер, коли ти заговорив, я пригадую.

— Так ото він заходився розповідати про цю пору свого життя, страшенно похмуру й тяжку. Переказати тобі? Чи зараз це було б зайве для тебе хвилювання?

— Перекажи неодмінно. Все до слова.

Герберт нахилився вперед і пильно глянув на мене, немов моя відповідь здалась йому надміру поквапною.

— У тебе голова не гаряча? — спитав він, доторкаючись долонею до мого чола.

— Зовсім не гаряча,— відповів я.— Любий Герберте, ти краще розкажи, що почув від Провіса.

— Та здається,— почав Герберт.— …О, ця пов'язка знялась на диво легко, а зараз накладемо нову, прохолодну… Тобі болить, що ти шарпаєшся, бідний мій? Нічого, це скоро пройде… Здається, що то була молода жінка, ревнива і мстива,— мстива, Генделю, аж до крайнього.

— Що це значить — до крайнього?

— Аж до вбивства…Що, занадто холодне на твою рану?

— Ні, я не відчуваю. А як це сталося? І кого вона вбила?

— Та, можливо, того, що вона зробила, й не можна назвати цим страшним словом,— сказав Герберт,— але судили її за це, і оборонцем у неї був містер Джеггерс, і от саме тоді, коли він дуже вдало провів її оборону, про нього й довідався Провіс. Жертвою була інша жінка, набагато сильніша за цю, і між ними дійшло до бійки… в якійсь клуні. Не ясно,— хто розпочав її, хто там чесно бився, хто ні, але чим вона скінчилася — річ безперечна, бо жертву знайдено задушеною.

— І цю жінку визнали винною?

— Ні, її виправдали… Бідний Генделю, я тобі знову зробив боляче?

— Анітрохи, ти так обережно, що обережніш і не можна. Ну, і що ж далі?

— У цієї виправданої жінки була від Провіса мала дитина, яку Провіс палко любив. Звечора, перед тим, як сталася та трагедія, молода жінка на хвилину прийшла до Провіса й поклялася, що вб'є дитину (дитина була у неї) і він більш ніколи її не побачить, а потім зникла…Нарешті цю важчу руку ми впорали, лишається ще права рука, це вже значно легше. Мені вистачить і світла від вогню в каміні, у мене тоді певніші рухи, коли я не так виразно бачу твої опіки…А чи не здається тобі, що в тебе гарячка, любий? Щось ти надто часто дихаєш.

— Може, й справді, Герберте. І та жінка зробила те, чим погрожувала?

— Оце і є найтяжче, що було у Провіса в житті. Так, вона це зробила.

— Тобто він каже, що вона зробила.

— Та звісно, що він, любий мій,— здивовано відказав Герберт, знов нахиляючись уперед, щоб пильніше до мене приглянутись.— Це все я розповідаю з його слів. Більш ні від кого я цього й не чув.

— Так, звичайно.

— Ну, а як він ставився до матері своєї дитини — добре чи погано,— мовив далі Герберт,— то про це Провіс нічого не сказав. У всякому разі, вона років чотири-п'ять ділила з ним знегоди його бурлацького життя, про яке він нам тут розповідав, і він, здається, шкодував її й хотів уберегти від найгіршого. Тим-то, боячись, щоб його не стали допитувати про загиблу дитину, що призвело б до смертного вироку їй, він приховався (хоч і як переживав за дитиною), "ушився,— як він сам каже,— подалі від людських очей" і від судовиків, і на процесі про нього тільки побіжно згадувалось, як про такого собі Абеля на ймення, що через нього спалахнули ті ревнощі. А після виправдання вона зникла, і ось так він втратив і дитину, і матір дитини.

— Мене цікавить…

— Хвилиночку, любий, я вже кінчаю. Цей його злий дух, Компесон, негідник з негідників, знаючи про те, що він приховався від слідства і чому він так зробив, згодом, звісно, скористався цим і шантажував його доти, доки перетворив на слухняне своє знаряддя. Вчора мені стало ясно, що саме за це Провіс найбільше його й ненавидить.

— Мене от цікавить,— сказав я,— і це дуже важливо, Герберте, чи він сказав, коли саме оте сталося?

— Дуже важливо? Стривай-но, зараз я пригадаю. Він сказав ось як: "Років двадцять тому, десь невдовзі після того, як я злигався з Компесоном". Скільки тобі було років, коли ти наткнувся на нього на вашому цвинтарі?

— Років сім.

— Ага. А оте сталося на три-чотири роки раніше, каже він, і ти йому нагадав його трагічно загиблу донечку, яка була приблизно твого віку.

Помовчавши хвилинку, я хапливо сказав:

— Слухай, Герберте, тобі при якому світлі краще мене видно — від вікна чи від каміна?

— Від каміна,— відповів Герберт, знов нахиляючись ближче.

— Подивись на мене.

— Дивлюсь, любий.

— Торкнись мене.

— Торкаюсь, любий.

— Ти не думаєш, що я марю або що у мене з головою негаразд після вчорашнього випадку?

— Н-ні, любий,— відповів Герберт, змірявши мене пильним поглядом.— Ти трохи збуджений, але загалом такий, як завжди.

— Я знаю, що я такий, як завжди. Так ось чоловік, якого ми переховуємо в будинку над річкою,— Естеллин батько.

Розділ 51

Хтозна, задля чого я так ревно силкувався встановити батьків Естелли. Незабаром стане ясно, що я й не ставив перед собою цього питання у більш-менш виразній формі, поки не почув його з уст людини, набагато розсудливішої за мене.

Але після того, як у нас із Гербертом відбулася ця знаменна розмова, я пройнявся гарячковим почуттям, що мені доконче треба дослідити все до кінця, що цього не можна так облишити і що я мушу побачити містера Джеггерса й домогтись від нього правди. Я таки й не знаю, чи то заради Естелли я прагнув це з'ясувати, чи мені хотілося, щоб частка романтичного ореолу, який здавна оточував її в моїх очах, передалася й чоловікові, у порятунку якого я дуже був зацікавлений. Друге, мабуть, було імовірніше.

Та хоч би там як, а мені страшенно кортіло того ж таки вечора майнути на Джеррард-стріт. Стримав мене лише Гербертів аргумент, що через це я можу злягти й виявлюсь ні до чого непридатним, коли, можливо, саме від мене залежатиме безпека нашого втікача. Гербертові довелося безліч разів запевняти мене, що завтра я вже неодмінно піду до містера Джеггерса, поки я нарешті погодився лишитися вдома, вгомонився і дозволив Гербертові опікуватись мною. Наступного дня вранці ми вийшли удвох, і з перехрестя Гілтспер-стріт і Смітфілду Герберт подався до Сіті, а я на Літл-Брітен.

У містера Джеггерса й Вемміка було заведено час від часу проглядати фінансові документи, перевіряти рахунки клієнтів і доводити все в конторі до ладу. В таких випадках Веммік з книгами й паперами переходив до Джеггерсового кабінету, а на його місце сідав котрийсь клерк з верхнього поверху. Побачивши саме в той день такого клерка за Вемміковим столом, я зрозумів, у чому річ, але не пошкодував, що застану їх разом: Веммік на власні вуха переконається, що я нічим не виказав його. Моя поява з перев'язаною рукою й з шинелею наопашки справила сприятливе для мене враження. Хоч я, повернувшись до Лондона, зразу ж написав містерові Джеггерсу коротенький звіт про те, що сталося, тепер я мусив розповісти все детально; завдяки незвичності теми розмова наша вийшла не така суха й офіційна і менш подібна до свідчень у суді, аніж то бувало раніше. Поки я описував нещасливу пригоду, містер Джеггерс своїм звичаєм стояв біля каміна. Веммік відхилився на стільці й уважно дивився на мене, руки сховавши в кишені штанів, а перо встромивши у поштову скриньку. Бридотні зліпки, що в моїй уяві були обов'язковим складником тутешніх ділових переговорів, неначе принюхувались, чи не почують і зараз смаленого.

Скінчивши свою розповідь і відповівши на їхні запитання, я дістав розпорядження міс Гевішем про сплату мені дев'ятисот фунтів для Герберта. Очі містера Джеггерса ще глибше затінились бровами, коли я вручив йому таблички, але за хвильку він простяг їх Веммікові. щоб той виписав чек, після чого він його підпише. Під час цієї процедури я дивився на Вемміка, а містер Джеггерс, похитуючись взад-вперед на своїх до блиску начищених чоботях, дивився на мене.

— Мені шкода, Піпе,— сказав він після того, як я сховав у кишеню підписаний чек,— що ми нічого не робимо для вас особисто.

— Міс Гевішем,— відказав я,— була така добра, що спитала, чи не може вона зробити що-небудь для мене, і я відповів: "Ні".

— Кожен сам мусить знати, чого він потребує,— зауважив містер Джеггерс, а Веммікові губи безгучно промовили: "Рухоме майно".

— Я б на вашому місці не сказав їй: "Ні",— додав містер Джеггерс.— Але кожен має сам знати, чого він потребує.

— Рухомого майна потребує кожен,— озвався Веммік, докірливо глянувши на мене.

Я відчув, що зараз саме пора згадати про те, заради чого я сюди й прийшов, і, обернувшись до містера Джег-герса, сказав:

— Проте з одним проханням я таки звернувся до міс Гевішем. Я попросив її розповісти про свою названу дочку, і вона розповіла мені все, що знала.

— Справді? — зауважив містер Джеггерс, нахилившись подивитись на свої чоботи, а тоді випроставшись.— Х-ха! На місці міс Гевішем я навряд чи робив би це. Але вона краще має знати, що їй треба робити.

— Я знаю про названу дочку міс Гевішем більше, ніж знає сама міс Гевішем. Я знаю, хто її мати.

— Хто її мати?

— Я бачив її матір щойно три дні тому.

— Он як?

— І ви теж її бачили, сер. Ви її бачили навіть вчора й сьогодні.

— Он як?

— Можливо, я знаю про минуле Естелли ще й більше, ніж ви знаєте,— сказав я.— Я знаю й те, хто її батько.

Деяка загайка в русі містера Джеггерса — він занадто добре володів собою, щоб чимось істотнішим себе виказати, але от на секунду мимоволі загаявся,— переконала мене, що йому невідомо, хто батько Естелли.