Великі сподівання - Діккенс Чарлз
Проте зараз же на зміну їй з'явився Герберт, що мовчки провів мене у вітальню й замкнув двері. Дивно було побачити таку знайому мені постать друга, що почувався в цій незнайомій кімнаті й узагалі в цій околиці як удома, і я придивлявся до нього мало не з такою самою увагою, як і до скляного й порцелянового посуду в кутовій шафці, до черепашок на камінній поличці та кольорових гравюр на стіні, що зображували загибель капітана Кука,23 корабельну шлюпку і його величність короля Георга Третього у пишній кучерській перуці, шкіряних бриджах і ботфортах на терасі Віндзорського палацу.
— Все гаразд, Генделю,— сказав Герберт,— і він цілком задоволений, тільки дуже хоче тебе бачити. Моя дівчинка зараз у свого батька, за хвилину вона вернеться, я познайомлю вас, і тоді підемо нагору…— (Цю мить донеслося якесь грізне гарчання, що, очевидно, викликало подив у мене на обличчі, бо Герберт зауважив:) — Ото її батько.
Посміхнувшись, він ще додав:
— Мабуть, добрий пройда, хоч я його ні разу ще не бачив. Чуєш запах рому? Це від нього.
— Рому? — перепитав я.
— Атож,— відповів Герберт.— Можеш собі уявити, як ром добре діє на його подагру. А ще ж він усі харчі тримає у себе в кімнаті і видає видавцем. Там усе стоїть на поличках над ліжком, а відпускається тільки на вагу. Та його кімната, певне, як бакалійна крамничка.
Поки він говорив, гарчання перейшло в протяглий рев і потім завмерло.
— Та й чого тут іншого сподіватись,— сказав задля пояснення Герберт,— коли він і сир доконче сам розрізає. Коли в чоловіка подагра у правій руці — та й в усіх інших кінцівках — як він може розрізати здоровенну головку глостерського, не покалічившись?
Цю мить розпорядник харчів і справді, здається, серйозно покалічився, бо дике ревище знялося з новою силою.
— Місіс Вімпл дуже пощастило, що Провіс поселився на верхньому поверсі,— сказав Герберт,— звичайно пожильці втікають від такого галасу. Чудне місце,— правда, Генделю?
Що чудне — то таки чудне, хоча в домі було на диво чисто й охайно.
— Місіс Вімпл,— сказав Герберт, коли я поділився з ним цим своїм враженням,— чудова господиня, і я просто не знаю, як би Клара обходилася без її материнської турботи. Адже у Клари нема матері й взагалі ніякої рідні, крім старого Бурка.
— Це що, таке прізвище у нього, Герберте?
— Та ні,— відповів Герберт,— це я його так називаю. Його прізвище — Барлі. Чим не щастя для сина моїх батьків любити дівчинку, яка не має рідні і яка ні собі, ні кому іншому не морочить голови своїми предками!
Герберт уже розповідав мені, а тепер ще нагадав, що з міс Кларою Барлі він познайомився, коли та закінчувала освіту в одному закладі в Геммерсміті, і після того, як її забрали додому доглядати хворого батька, вони в усьому відкрилися сповненій материнських почуттів місіс Вімпл, яка відтоді щиро й тактовно опікувалась ними й підтримувала їх. Старому ж Барлі про свою обопільну прихильність вони й не збиралися говорити, оскільки він був цілком неспроможний зацікавитись чим-небудь більш піднесеним, аніж подагра, ром та інтендантські припаси.
Поки ми так стиха розмовляли, а балка у стелі вібрувала від безугавного буркоту старого Барлі, двері кімнати відчинились і ввійшла гарненька й струнка темноока дівчина років двадцяти, з кошиком у руці. Герберт делікатно звільнив дівчину від цього тягаря і, зашарівшись, відрекомендував її, як "Клару". Дівчина справді була дуже чарівна і любісінько могла б зійти за бранку-фею, яку старий людожер Барлі приневолив собі прислужувати.
Герберт, співчутливо і ніжно всміхаючись і показуючи на кошика, сказав мені, коли ми трохи переговорили:
— Глянь лишень — отак бідна Клара щовечора отримує свою вечерю. Кусень хліба, шматочок сиру, порція рому (це вже мені перепадає). А ось що має бути зготовлено на сніданок містерові Барлі. Два баранячі битки, три картоплини, трохи лущеного гороху, жменька борошна, дві унції масла, дрібка солі й чорний перець для приправи. Це все разом запікається і споживається в гарячому вигляді — гарненька річ для подагри, нічого не скажеш!
Було щось таке миле й природне у погляді Клари, яким вона обводила ці харчі, що їх демонстрував Герберт, такі любов і довіра опромінювали всю її невинну позу, коли вона невимушено дозволила Гербертовій руці лягти їй на плече, і такою беззахисною здавалась вона на березі Вітрякового ставка, поблизу Чінксової затоки та "Старої Мідяно-Зеленої канатної майстерні", під балкою, яка двигтіла від буркоту старого Барлі,— що я не погодився б розладнати заручини між нею й Гербертом навіть за всі оті гроші, які й досі лежали неторкано в Провісовому портмоне.
Я дивився на дівчину, не приховуючи свого захоплення, коли раптом буркотнява знов перейшла у рев, і згори долинуло страхітливе гупання, наче велетень з дерев'яною ногою силкувався пробитися до нас крізь стелю. Почувши цей гуркіт, Клара сказала Гербертові: "Тато кличе, любий!" — і вибігла.
— От жаднющий кайман! — озвався Герберт.— Як ти гадаєш, Генделю, чого він зараз хоче?
— Не знаю,— відповів я.— Може, пити?
— Маєш рацію! — скрикнув Герберт таким тоном, наче я розгадав бозна-яку загадку.— Розколочений грог у барильці стоїть напоготові у нього на столі. Зараз почуєш, як Клара його трохи підніме за плечі, щоб він зміг відпити. Ось! — Знову знялося ревіння, що, вібруючи, сходило нанівець.— Тепер,— сказав Герберт, коли все стихло,— він п'є. А тепер,— сказав Герберт, коли балка ще раз задвигтіла,— знов кладеться горілиць.
Клара невдовзі повернулася, і Герберт повів мене нагору до нашого підопічного. Проходячи повз кімнату містера Барлі, ми почули звідти хрипкий буркіт, що наростав і спадав, як пориви вітру; коли замінити в тому буркоті на добрі побажання щось прямо до них протилежне, то вийшло приблизно б таке:
— Агов там! Щоб ви такі ладні були, це він, Старий Білл Барлі. Це він, старий Білл Барлі, щоб ви такі ладні! Лежить плазом на спині старий Білл Барлі, їй же бо! Плазом, як дохла камбала, лежить цей ваш старий Білл Барлі, щоб ви такі ладні були. Агов там! Щоб вам було ладно!
Герберт сказав мені, що невидимий Барлі може задля розваги отак цілі дні й ночі розмовляти сам із собою, окрім того завидна він ще прикладається одним оком до телескопа, прикріпленого так, щоб йому зручно було, лежачи, оглядати судна на річці.
Провіс, як я виявив, влаштувався доволі непогано у своїх двох кімнатках на верхньому поверсі, де було вдосталь повітря й світла і де містера Барлі менш чулося, ніж унизу. Він не виказував анінайменшої тривоги, так наче й не відчуваючи її зовсім; мене тільки вразило, що він якось злагіднів — ні тоді, ні пізніше я так і не зміг з'ясувати, в чому саме це полягало, хоча було незаперечним.
Протягом дня добре все зваживши, я вирішив, що про Компесона йому не треба й згадувати. Бо ж через ворожість до нього він може кинутись на розшуки його і тим самим накличе лихо на самого себе. Отож, коли ми всі втрьох сіли біля вогню, я найперше спитав, чи покладається він на думку Вемміка та на джерела інформації, з яких той виходить.
— Та вже ж, мій хлопче,— відповів він, повагом хитаючи головою.— Джеггерс такий, що знає.
— В такому разі,— сказав я,— послухайте, яку пересторогу дав мені Веммік і що він мені порадив.
Після цього я по змозі точніше переповів йому те, що довідався від Вемміка — за винятком згаданої вище деталі. Що у Ньюгейтській в'язниці хтось (охоронець чи в'язень — я не знаю) пронюхав про його повернення, і що за моїм помешканням стежать; що Веммік радить йому на якийсь час "залягти в укритті", а мені з ним поки що не зустрічатися; і що саме Веммік думає стосовно його від'їзду за кордон. Я, звичайно, додав, що, коли надійде ця година, я поїду разом з ним або зразу ж услід, як буде безпечніш з погляду Вемміка. Про те що робити далі, я не згадував, бо таки нічого певного й не міг сказати, тим більше тепер, коли він так злагіднів і опинився в такій небезпеці заради мене. Що ж до того, щоб змінити мій спосіб життя й збільшити видатки, то нехай він сам скаже, чи не було б це смішно, коли не гірше, в нашій теперішній ситуації?
Він не міг цього заперечити і взагалі повівся цілком розважливо. Він визнав, що, повертаючись до Англії, ризикував,— це було ясно з самого початку. І тепер він не зробить нічого, що ускладнило б його становище, а коли є такі добрі помічники, йому й боятися, власне, нічого.
Герберт, який досі в задумі дивився на вогонь, сказав, що Веммікова пропозиція викликала у нього одну цікаву, думку.
— Ми з тобою, Генделю, непогані веслярі і могли б і самі, коли настане потреба, вивезти вниз річкою нашого гостя. Тоді не доведеться наймати човна й човняра, і на одну підозру буде менше, отже, такою нагодою обов'язково треба скористатися. Нічого, що холодна пора — тобі якраз було б доречно вже тепер завести човна, тримати його біля сходів Темплу і плавати ним по річці. Коли забавлятися цим день у день, невдовзі до цього звикнуть і перестануть дивуватися. Як ти здійсниш двадцять чи п'ятдесят таких прогулянок, ніхто не зверне уваги, коли ти виїдеш у двадцять перший чи п'ятдесят перший раз.
Мені цей план сподобався, а Провісові й надто. Ми ухвалили, що так і зробимо і що Провіс не показуватиме, що впізнає нас, коли ми пропливатимемо нижче Лондонського мосту й повз Вітряків ставок. Водночас ми домовились, що як він, побачивши нас, захоче передати нам знак "усе гаразд", то спустить штору на тій половинці вікна, яка дивиться на схід.
Коли ці наші переговори скінчились і все було домовлено, я підвівся йти, зауваживши Гербертові, що краще нам поодинці добиратися додому, тому я вийду на півгодини раніш за нього.
— Мені не хочеться покидати вас,— сказав я Провісові,— хоча ви тут, звичайно, у більшій безпеці, аніж біля мене. Прощавайте!
— Мій хлопче,— відповів він, стискуючи мої руки,— я не знаю, коли тепер ми зустрінемось, і не подобається мені це "Прощавайте". Скажи краще: "Бувайте!"
— Бувайте! Ми завжди довідуватимемось один про одного через Герберта, і коли надійде пора, я буду готовий, щодо цього не сумнівайтесь. Бувайте, бувайте!
Ми вирішили, що йому не варто спускатись, і він лишився стояти на своїй площадинці, тримаючи над поруччям свічку, щоб нам було видніше.
