Великі сподівання - Діккенс Чарлз

Але, Піпе… соколику мій! — Якесь щире жіноче співчуття забриніло в цих її словах.— Соколику мій! Повір, що спершу, коли вона тут з'явилася, я хотіла тільки врятувати її від такої гіркої долі, як у мене. Спершу я нічого іншого й не хотіла.

— Що ж,— сказав я,— можливо, так і було.

— Але як вона, підростаючи, ставала дедалі гарнішою, я крок за кроком почала її псувати — похвальбами, і коштовностями, і повчаннями, і своїм виглядом, що повсякчас був для неї пересторогою й наочним прикладом,— усім цим я викрала у неї серце й дала натомість льодину.

— Краще було залишити їй звичайне людське серце,— не стримався я, щоб не сказати,— і хай би воно спливло кров'ю або й розбилося.

Якусь часину міс Гевішем дивилась на мене безтямними очима, а тоді заголосила знову: "Що я наробила!"

— Якби ти знав усе моє життя,— простогнала вона,— ти б краще мене зрозумів і, може, пожалів би.

— Міс Гевішем,— відповів я по змозі обережніш,— повірте, що я знаю ваше життя, і давно знаю, ще відтоді, як уперше виїхав звідси. Я від щирого серця співчуваю вам і хочу вірити, що розумію ваші переживання і все, до чого вони призвели. Але те, що сталося між нами, чи не дає мені права запитати у вас одну річ, яка стосується Естелли? Не теперішньої Естелли, а тієї, якою вона була тоді, коли тут з'явилася?

Міс Гевішем сиділа на підлозі, ліктями впираючись на обшарпане крісло, а головою схиляючись на долоні. Почувши мої слова, вона підвела на мене погляд і сказала:

— Запитуй.

— Хто батьки Естелли?

Вона похитала головою.

— Ви не знаєте?

Вона знов похитала головою.

— Але привіз її сюди чи прислав — містер Джеггерс?

— Він привіз її.

— А ви не розкажете мені, як це сталося?

Вона заговорила пошепки й з осторогою:

— Я вже прожила замкненою у цих кімнатах довший час (скільки саме — не можу сказати, ти ж знаєш, котру годину показують тут годинники), коли повідомила його, що хотіла б узяти якусь маленьку дівчинку, аби виховати її, полюбити і врятувати від моєї долі. Вперше я з ним побачилась, запросивши його сюди, щоб він надав цій оселі її теперішнього вигляду, а раніше, ще поки не покинула світу, я читала про нього в газетах. Він пообіцяв, що нагляне мені таку дівчинку-сирітку. І ось одного вечора він привіз її сюди сонною, і я дала їй ім'я Естелла.

— А якого вона була віку?

— Років два-три. Сама вона про себе нічого не знає, тільки те, що лишилася сиротою і що я взяла її за годованку.

Але я настільки був певний, що та жінка — матір Естелли, що й не потребував якихось доказів. Хоча тепер, як мені здавалося, вже кожному було б ясно, що зв'язок тут явний і прямий.

Чого я ще міг сподіватися від подальшої розмови? Гербертову справу я щасливо залагодив, про Естеллу міс Гевішем розповіла мені все, що знала, я сказав і зробив те, що міг, щоб полегшити тягар на її сумлінні. Не має значення, які ще слова прозвучали поміж нами на прощання,— досить того, що ми розпрощалися.

Уже вечоріло, коли я спустився сходами й вийшов на свіже повітря. Жінці, яка була відімкнула мені хвіртку, я гукнув, що поки що її не турбуватиму, а піду пройдуся наостанок по садибі. Я мав таке передчуття, що вже ніколи сюди не повернуся, і сутінкова пора якнайкраще відповідала цим прощальним оглядинам.

Повз купу діжок, де я колись давно ступав,— відтоді їх стільки років мочили дощі, що вони в багатьох місцях попрогнивали, а на тих, що були ставма, поробилися болітця та калюжі — я подався до занедбаного садка. Я обійшов його з краю в край, побачив закуток, де ми билися з Гербертом, побачив стежки, по яких ми ходили з Естеллою. Так холодно, так порожньо й понуро було повсюди!

Вертаючись, через дверцята з іржавою клямкою я потрапив із садка до броварні й пройшов її наскрізь. Уже виходячи дверима з протилежного боку — їх тепер нелегко було відчинити, бо дошки відвологли й розбухли, і завіси порозходились, і поріг запліснявів,— я озирнувся. І раптом з разючою силою ожив у мені спогад з дитячих літ і я наче навіч побачив, як міс Гевішем бовтається на бантині. Враження до того було гостре, що я так і застиг там, тремтячи всім тілом, аж поки врешті збагнув, що це мені просто привиділося.

Присмеркова гнітючість усього довкола й страхітливе видиво — нехай і короткочасне — сповнили мене неймовірним жахом, коли я виходив на подвір'я перед будинком через ті самі дерев'яні ворота, за якими я колись рвав собі волосся, силкуючись вирвати з серця біль, що завдала мені Естелла. На подвір'ї я постояв, вагаючись, чи покликати служницю з ключима від хвіртки, чи ще раз піднятись нагору й переконатися, що з міс Гевішем нічого не сталося. Я вибрав останній варіант і рушив на другий поверх.

Вона була в тій самій кімнаті, де я її й залишив, і сиділа спиною до мене на обшарпаному кріслі, зовсім близько до вогню. Але в ту мить, як я втягував назад голову, щоб тихенько причинити двері й піти геть, у повітря шугнув стовп полум'я. І ту ж мить я побачив, як вона з вереском біжить до мене, вся охоплена вогнем, що знявся куди вище за її голову.

На собі я мав шинелю з подвійним каптуром, а в руці куртку з цупкої тканини. Що я шарпонув їх із себе, рвонувсь їй навперейми, збив її з ніг і накинув на неї одежу; що я задля того ж стяг зі столу й широченну скатертину, а заразом і всю ту гниль та всіх паразитів у ній; що ми зчепилися на підлозі, мов смертельні вороги, і чим щільніш я її вкривав, тим запекліш вона кричала й пробувала випручатись,— усе це до мене дійшло пізніше, бо тоді я нічого не відчував, не думав і не усвідомлював. Тільки з часом у моїй свідомості стало прояснятися, що ми лежимо на підлозі біля довгого столу і що в задимленому повітрі кружляють вогняні клапті, які ще хвилину тому були її вибляклим весільним убранням.

Потім я оглянувся й побачив, що по підлозі розповзаються сполохані таргани й павуки, а в кімнату захекано вбігають перестрашені служниці. Я й далі притискав її щосили до підлоги, як бранця, що міг би вирватись, і навряд чи тоді розумів навіть те, хто вона, або чому ми зчепилися, або що її охопило полум'я, або що полум'я вже погасло, аж доки побачив, як ті клапті, які колись були її вбранням, позгоравши, падають чорним дощем довкола нас.

Вона була непритомна, і я боявся, щоб ніхто її не ворухнув і навіть не доторкнувся до неї. Послали по лікаря, і поки він прийшов, я все не пускав її, немов у нестямі уявляв собі (так воно, мабуть, і було), що як вона вирветься у мене з рук, вогонь спалахне знову й пожере її всю. Коли лікар з помічниками підійшов оглянути потерпілу і я підвівся, мене здивувало, що обидві мої руки попечено,— доти я й не відчував ніяких опіків.

Огляд показав, що хоч вона дістала серйозні ушкодження, життю її вони не загрожували; більшу небезпеку становив нервовий шок. За вказівками лікаря постіль її перенесли в цю кімнату й постелили на довгому столі, де якраз було дуже зручно перев'язати їй рани. Коли я побачив її через годину, вона й справді лежала на тому самому місці, по якому колись стукала своїм костуром, приказуючи, що ось тут її й покладуть небіжчицею.

Хоч одяг у неї, як мені сказали, згорів дощенту, вигляд її і досі відстрахував натяком на розладнане весілля: обкутана до самої шиї білою ватою, а зверху вкрита білим простирадлом, вона все ще скидалась на привиддя чогось такого, що було, але безповоротно змінилося.

Від челяді я дізнався, що Естелла в Парижі, і попросив лікаря написати їй з першою ж поштою. Родичів міс Ге-вішем я узяв на себе, маючи на думці повідомити лише містера Метью Покета, а далі щоб він уже сам вирішував, кого ще сповістити. Я зробив це через Герберта наступного ж дня, коли повернувся до Лондона.

Того вечора вона один час говорила про те, що сталося, досить зібрано, тільки неприродно жваво. Ближче до півночі вона почала забалакуватись, а ще пізніше стала повторювати раз у раз тихим однотонним голосом: "Що я наробила!" А після того: "Коли вона вперше з'явилася, я тільки хотіла врятувати її від такої гіркої долі, як у мене". І далі: "Візьми олівця й напиши під моїм ім'ям: "Я її прощаю!" Вона завжди повторювала ці три речення в тій самій послідовності, тільки часом випускала десь одне слово, але ніколи не додавала замість нього іншого, а переходила до подальших слів.

Оскільки я вже нічим тут не міг допомогти, а вдома на мене чекали клопоти й страхи, про які я не міг забути навіть серед її марень, я вночі вирішив, що виїду вранці якомога раніше: з милю пройду пішки, а за містом сяду в диліжанс. Отож годині о шостій ранку я схилився над нею й торкнувся своїми устами її уст, які й у ту хвилину промовляли: "Візьми олівця й напиши під моїм ім'ям: "Я її прощаю!"

Розділ 50

Протягом ночі мені разів два-три перев'язували руки, а на світанку перев'язали ще раз. Ліву руку я здорово попік до ліктя і менше — до плеча; вона дуже боліла, бо й полум'я ж було з цього боку, тож я ще радів, що легко відбувся. На правій руці опіків було не так багато, і я навіть міг ворушити пальцями. Цю руку, звичайно, також забинтували, але не так суцільно, як ліву, яку довелося тримати на черезплічнику. І шинелю я міг надягти тільки як пелерину — наопашки, защібнувши її на шиї. Волосся мені теж осмалило, але голова й лице лишилися цілі.

Герберт, з'їздивши до Геммерсміту на побачення з батьком, вернувся назад і решту дня присвятив доглядові за мною. Дбайливішої за нього няньки годі було й уявити: він з такою терплячістю й ніжністю знімав пов'язки у належні години, змочував у прохолодній рідині, що стояла напоготові, і накладав знову, що я не знав, як йому й дякувати.

Спершу, коли я непорушно лежав на канапі, мені було страшенно важко, та навіть і неможливо відігнати від себе омахи полум'я, хапливе потріскування вогню, їдучий запах горілого. Тільки я задрімаю на хвилину, як тут-таки схоплююсь від крику міс Гевішем і бачу, як вона біжить до мене, а над головою в неї стовп вогню. Витерпіти ці хворобливі марева було куди тяжче, ніж фізичний біль, і Герберт, відчуваючи це, силкувався відвернути мою увагу на щось стороннє.

Про човна ні він, ні я не згадували, але думали про нього обоє. Тим-то ми й уникали цієї теми і погодились між собою — без жодного слова — що треба, щоб мої руки загоїлись якомога швидше, у межах якихось годин, але ні в якому разі не тижнів.

Коли я побачив Герберта, перше моє запитання, звичайно, було — чи все гаразд над річкою.