Мобі Дік - Мелвілл Герман
Вона повернула на паралельний курс іще далеченько від нас і спустила човен, що зразу помчав до нас через хвилі. Нетерплячий капітан стояв не на кормі човна, як звичайно, а на носі.
— Що це у нього в руці? — вигукнув Старбак, показуючи на якийсь предмет, що ним вимахував німець. — Та не може бути! Маслянка з носиком!
— Та ні, — заперечив Стаб. — Ні, ні, то кавник, містере Старбак; цей німчисько, видно, хоче почастувати нас кавою. Он же, бачите, коло нього стоїть бідон з окропом. О, славний чолов’яга той німчисько!
— Ет, іди ти знаєш куди зі своєю кавою! — вигукнув Фласк. — То справді маслянка й бідон для лою. У них скінчився лій для ламп, і вони пливуть до нас канючити.
Звісно, це може здатися вкрай дивним, що капітан китобійного судна на промисловому терені позичає на іншому судні лій; воно навіть суперечить відомій приказці "Везти до Ньюкасла вугілля", і все ж такі речі справді інколи трапляються. Оце й тепер капітан Дерік Де-Деер, безперечно, держав у руці маслянку для підливання лою в лампи, як оголосив Фласк.
Коли німець піднявся на палубу "Пеквода", Ахав, не глянувши на те, що було у нього в руках, зразу спитав його про Мобі Діка; але німець своєю каліченою мовою дуже скоро витлумачив, що навіть не чув ніколи про Білого Кита, а тоді мерщій перевів ровмову на свою маслянку та бідон, белькочучи щось про те, що він ночами крутиться на своїй койці в непроглядній темряві, бо взятий з Бремена лій вони зужили до останньої краплі, а досі ще не спромоглись уполювати хоч би летючу рибку, щоб поповнити запас. А на закінчення сказав, що його корабель, за китобійським висловом, "чистий", тобто порожній; таким чином, тією чистотою він справді заслужив свою назву "Юнгфрау", тобто "Діва".
Діставши прошене, Дерік розпрощався й відплив; та не добувся він іще до свого корабля, як із щогл обох суден майже одночасно побачили китів. Дерікові так нетерпеливилося кинутись у погоню, що він навіть не став передавати на судно бідон і маслянку, а зразу завернув вельбота й погнався за живими маслянками — левіафанами.
Оскільки здобич з’явилася з завітряного боку, Дерік на чолі ще трьох німецьких вельботів, що хутко рушили слідом за ним, чимало випереджав човни з "Пеквода". Китів було вісім, тобто середніх розмірів табун. Помітивши небезпеку, вони дуже швидко попливли геть один поряд одного, аж тручись боками, ніби коні в запрягу. За ними тяглася широка пінява смуга, наче хтось безперервно розмотував на морі величезний сувій пергаменту.
А посеред тієї збуреної смуги, на багато сажнів позаду інших китів, плив величезний, горбатий старий кашалот-самець. Те, що він плив повільніше і що його вкривали якісь дивні жовтаві струпи, наводило на думку, що він хворий на жовтяницю або ще на якусь хворобу. Навряд чи цей кит належав до табуна, який плив попереду: в такому поважному віці левіафани звичайно бувають нетовариські. Проте він держався в їхньому кільватері, хоча пливти по збуреній воді, напевне, було важче: білий кипінь, чи то бурун, перед його широкою мордою мав такий вигляд, ніби там стикалися дві супротивні течії, фонтан у нього був невисокий, вилітав повільно, натужно, із здушеним хрипом і опадав клаптями; а кита після того ніби стрясали якісь дивні підземні поштовхи, що пробігали по всьому його тілу аж до схованого під водою хвоста, бо позад нього вода аж кипіла бульбашками.
— Хто має трохи опію? — гукнув Стаб. — Я боюся, що в нього животик болить. Господи, подумайте лишень: пів-акра болю в животі! Його, мабуть, обдимає, аж грім у кишках гуркоче, хлопці! Мені ще такого не бувало, щоб на мене з-під корми погані вітри віяли. Та погляньте: чи ви коли бачили, щоб кит отак кривуляв, пливучи? Він, мабуть, стерно загубив!
Як надміру обтяжений корабель, що прямує до берегів Індостану з цілим табуном переполоханих коней на палубі, часом крениться, гойдається й заривається в хвилю носом, отак і цей кит-патріарх колихав своїм старим тулубом, інколи аж вивертаючись незграбно одним боком догори й показуючи причину такого кривуляння: потворну куксу правого бічного плавця. Чи він позбувся того плавця в бою, чи й народився таким — важко було сказати.
— Стривай, дідусику, зараз я зроблю тобі перев’яз на оту поранену лапку! — гукнув жорстокий Фласк, показуючи на гарпунну линву в кадобі перед ним.
— Гляди тільки, щоб він тебе нею не перев’язав! — озвався Старбак. — Наляжмо, а то німець перший його наздожене.
Усі вельботи-суперники, як один, націлились саме на цього кита — не тільки тому, що він був найбільший, а отже й найцінніший, а ще й тому, що до нього було найближче; крім того, решта китів пливли з такою швидкістю, що спочатку відстань до них нітрохи не меншала. Човни з "Пеквода" вже зоставили позаду три німецькі вельботи, спущені на воду пізніше, але Деріків човен ще був на чолі погоні, хоч суперники-чужоземці помалу наздоганяли і його. Вони тільки одного боялися: що Дерік, будучи вже так близько до своєї мети, встигне кинути гарпун, перше ніж вони його наздоженуть і випередять. Сам Дерік, видно, не мав сумніву, що так воно й буде, і час від часу глузливо грозився своєю маслянкою в бік човнів з "Пеквода".
— Ох ти ж собако нечемний та невдячний! крикнув Старбак. — Дражниш мене тією самою жебрацькою карнавкою, що я тобі наповнив менш як п’ять хвилин тому! — А тоді, своїм звичаєм, знову напружено зашепотів: — Ану, наляжте, хорти! Здоженіть його!
— Слухайте-но, хлопці! — кричав Стаб до своєї команди. — Мені моя віра не дозволяє шаленіти, але отого паскудного німчиська я зжер би! Та гребіть же, гребіть, кажу вам! Невже ви попустите, щоб той падлюка зоставив вас позаду? Ви любите хильнути чарчину? То я не чарчину, а ціле барило горілки поставлю тому, котрий найкраще гребтиме! А чого це ні в кого з вас іще жодна жилка не луснула, га? І хто це там кинув якір з нашого човна? Ми ж стоїмо на місці і на дюйм не посуваємось, наче заштиліли! Агей, хлопці, он уже на дні човна трава росте! А на щоглі бруньки розпукуються, їй же богу! Ні, так діло не піде, хлопці! Ви гляньте лишень на отого німчиська! Одне слово, гребтимете ви так, щоб аж іскри сипались, чи ні?
— О! О! Диви, як за ним вода піниться! — репетував Фласк, аж пританцьовуючи. — А горб який! Ну-бо, наляжте, доженіть того бугая! Бач, вивертається, мов колода! Ох, хлопці, хлоп’ята, рвоніть! На вечерю будуть оладки й слимаки! Печені слимаки з млинцями! Ну-бо, ну-бо, рвоніть же! З нього ж буде сотня барил! Не прогавте! Чуєте? Чуєте? Гляньте, он той німчисько… Та гребіть же, заробіть пудинг на вечерю, хлопці! Такий кит! Такий китяра! Чи ви спермацету не любите? То ж три тисячі доларів пливуть, чуєте? Цілий банк! Англійський банк!.. Ну-бо, ну-бо, ну!.. Що це той німчисько робить?!
Ту мить Дерік саме пошпурив своєю маслянкою та бідоном у човни, що наздоганяли його; може, він думав затримати цим суперників, а водночас прискорити рух свого човна, ніби відштовхнувшись від кинутих назад предметів.
— Ах ти ж німецьке корито неотесане! — ревнув Стаб. — Гребіть же, хлопці, як сто тисяч кораблів рудих чортів! Ну-бо, Тештіго, чи ти не можеш розламати свій хребет на двадцять два цурпалки, аби не зганьбити старого Гейхеду? Що ти скажеш?
— Скажу — гребімо, як бісів батько! — гукнув індіанець.
Німцеві глузи розпалили наших людей, і всі три вельботи "Пеквода", пливучи майже борт у борт, почали швидко наздоганяти Деріка. Матроси гребли шалено, але рівно. Всі троє човнових старшин стояли в човнах вільно, гордо, по-рицарському й тільки час від часу підбадьорливо погукували до найближчого весляра:
— Давай, давай! Наляж на своє ясеневе! Втрімо носа німчиськові! Перестрибнімо його!
Та Дерік із самого початку мав таку вирішальну перевагу, що, попри все завзяття наших, вийшов би з цих гонів переможцем, якби його не спіткала справедлива кара в подобі "ляща", якого "спіймав" його середній весляр: гребнувши занадто глибоко, він не встиг вчасно підняти весло з води й трохи не перекинув вельбота. Дерік оскаженіло загорлав на своїх матросів, а Старбак, Стаб і Фласк скористалися цією затримкою і з гучними покриками, відчайдушно рвонувшися вперед, пристроїлись навскоси за німцевою кормою. Ще мить, і всі чотири човни вже опинились у збуреній струмині, яку зоставляв за собою кит, а обабіч них розходилась на боки збита ним пінява хвиля.
Те жахливе видовище краяло серце й паморочило розум. Кит уже плив, вистромивши з води голову, пускав перед себе фонтан частими уривчастими поштовхами і в нестямному страхові молотив себе по боці отим жалюгідним плавцем. Утікаючи, він кривуляв то ліворуч, то праворуч, поринав у кожну хвилю, що наздоганяла його, або вивертався правим боком догори, здіймаючи до неба той свій плавець, що відчайдушно метлявся. Так птах із підборканими крильми перелякано кружляє нерівними колами, марно силкуючись утекти від розбійників-яструбів. Але птах має голос і виявляє свій страх жалібним криком, а страх отого німого морського велетня був закутий, зачаклований у ньому: він не мав іншого голосу, крім отого здушеного хрипкого сапання, і через те його вигляд будив у душі невимовний жаль, дарма що його дивовижного огрому, його зубатої пащі, його могутнього хвоста ще вистачило б, щоб налякати наймужнішого з людей, що почували той жаль до нього.
Дерік побачив, що за хвильку-другу вельботи "Пеквода" випередять його, і, аби не поступитися здобиччю, наважився кинути гарпун, поки ще не втік останній шанс, хоча й розумів, що докинути з такої відстані буде дуже важко.
Та не встиг його гарпунник підвестися для кидка, як усі три тигри — Квіквег, Тештіго, Дагу — мимовільно схопились на ноги і, вишикувані скісною лавою, одночасно піднесли гарпуни. Нентакітська криця просвистіла над головою гарпунника-німця, і всі три вістря впилися в кита. Біле полум’я піни й бризків бухнуло вгору й сховало кита від людських очей. Кит шалено рвонувся вперед, шарпнув за собою всі три човни, і вони наразилися на борт німецького вельбота з такою силою, що й Деріка, і його ошелешеного гарпунника скинуло за борт, а човни-суперники пролетіли повз них далі.
— Не бійтеся, німецькі маслоїди! — гукнув Стаб, мимобіжно глянувши на них. — Зараз вас підберуть! Усе гаразд! Там позаду я бачив кількох акул… Таких собі, знаєте, сенбернарських псів, що рятують подорожніх у скруті.
