Мобі Дік - Мелвілл Герман
Проте кит, маючи своєрідну внутрішню будову, що наділила його справжніми легенями, як і людину, спроможен жити, тільки дихаючи вільним атмосферним повітрям. Через це йому необхідно час від часу навідувати горішній світ. Але дихати ротом він аж ніяк не може, бо кашалот звичайно плаває так, що рот його перебуває нижче поверхні води на добрих вісім футів, і навіть більше: його трахея зовсім не з’єднана з ротовою порожниною. Ні, він може вдихати й видихати повітря тільки крізь дихало, а те дихало в нього розміщене зверху на голові.
Коли я скажу, що в кожної живої істоти дихання — це функція, необхідна для життя, бо воно доставляє в організм певну складову частину повітря, яка, переходячи потім у кров, надає тій крові живлющої сили, то навряд чи я помилюся — хоча, можливо, нагромаджу забагато наукових термінів. Коли прийняти цю тезу, то з неї випливатиме, що якби вся кров у людині могла насититись повітрям за один вдих, то потім людина могла б заткнути собі ніздрі й досить довго не дихати зовсім. Тобто вона б жила якийсь час не дихаючи. І саме так — хоча це на перший погляд здається аномалією — стоїть справа з кашалотом: він, раз у раз поринаючи на дно, обходиться там без дихання годину чи й більше, за всю ту годину не ввібравши в себе й найменшої часточки повітря, бо зябрів він, не забувайте, не має. Як це може бути? У нього є поміж ребрами й обабіч хребта справжній крітський лабіринт схожих на макарони кровоносних судин, і ось ті судини, коли він поринає під воду, бувають аж набряклі від крові, насиченої кйснем. У такий спосіб кашалот, поринувши на тисячосажневу глибину, з годину чи й більше носить у собі достатній запас життєвої снаги, так самісінько як верблюд, перетинаючи безводну пустелю, несе в своїх чотирьох додаткових шлунках запас води на майбутнє. Анатомією існування того лабіринту доведене незаперечно, а що висловлене щойно припущення про його функції цілком логічне й слушне, в цьому я переконуюся ще певніше, коли згадую, як уперто кашалот намагається, за висловом китобоїв, "видмухатись до кінця". Я маю на увазі ось що. Коли кашалота не тривожити, то він, виринувши на поверхню, щоразу зостається там однаковий час. Приміром, ось він перебуває на поверхні одинадцять хвилин і пускає фонтан сімдесят разів, тобто робить сімдесят вдихів і видихів. Тоді пірнає, а коли вирине знов, то можете бути певні, що він пробуде на поверхні теж одинадцять хвилин і дихне сімдесят разів. А якщо його сполохати і він пірне, встигнувши дихнути лише кілька разів, то неодмінно намагатиметься зразу ж і виринути, щоб таки вхопити свою звичайну порцію повітря. І не піде в глибину на повний термін, поки не дихне сімдесят разів. Звісно, у різних китів цей відтинок часу й число вдихів бувають різні, але в того самого кита вони завжди однакові. Ну, а чого ж кит так намагається "видмухатись до кінця", як не для того, щоб заповнити свій резервуар повітрям, перше ніж пірнути надовго? Очевидне й те, що саме ця необхідність кінець кінцем виринути й наражає кита на всі небезпеки зустрічі з китобоями. Бо коли цей велетенський левіафан пливе під водою за тисячу сажнів від сонячного світла, його не спіймаєш ні на який гак і ніякою сіттю. Отже, перемогу тобі, китобою, дає не стільки твоє вміння, скільки великі життєві необхідності.
У людини дихання відбувається безперервно — один вдих забезпечує всього два-три удари серця; тому, хоч би що вона робила, чи то наяву, чи то вві сні, вона мусить водночас і дихати, бо інакше помре. Але кит дихає тільки протягом сьомої частини свого життя — немовби лише по неділях.
Вище вже зазначено, що кит може вдихати й видихати повітря тільки крізь дихало; і коли б можна було з певністю сказати, що його видихи змішані з водою, то ми б, гадаю, мали пояснення, чому він, як здається, позбавлений нюху. Адже єдиним відповідником носа в кита є оте саме дихало, а коли воно мусить пропускати крізь себе дві стихії — повітря й воду, — то не можна сподіватися, щоб воно ще й розрізняло запахи. Та через оту таємницю фонтана — чи є в ньому й вода, чи сама пара — ми досі не маємо цілковитої певності щодо цього. Певне тільки те, що кашалот не має справжнього органа нюху. Але навіщо він кашолотові? Адже в морі нема ні троянд, ні фіалок, ні одеколону.
І далі: оскільки трахея кита має вихід лише в канал дихала, а в тому довгому каналі, немов у Великому каналі Ері, є щось подібне до шлюзів (які можуть закриватись і відкриватись), щоб затримувати повітря в легенях або не пропускати до них воду, то кит не має й голосу. Адже ви не образите його твердженням, ніби дивне китове бурчання — то його мова, і ніби він говорить крізь ніс. Та знов же: що мав би кит казати? Я рідко зустрічав справді глибоку душу, яка мала б що сказати цьому світові — коли тільки вона не змушена мимрити щось, аби заробити собі на шматок хліба. О, яке це щастя, що світ — такий чудовий слухач!
Так ось, той дихальний канал кашалота, призначений головним чином для проходу повітря, тягнеться на протязі кількох футів горизонтально, неглибоко під поверхнею тім’я, не посередині, а трохи збоку: цей дивний канал дуже схожий на газову трубу, прокладену в місті з одного боку вулиці. Та знов же постає питання: чи ця газова труба є водночас і водогінною? Іншими словами, чи струмінь кашалотового фонтана — це самі випари у видихнутому повітрі, а чи, може, те видихнуте повітря змішується з водою, яка попадає в рот і викидається крізь дихало? Точно встановлено, що кашалотова паща непрямо сполучається з дихальним каналом; але неможливо довести, що цей прохід існує для викидання крізь дихало води. Адже найбільша необхідність такого викидання виникає тоді, коли та вода ненароком попаде в пащу разом з поживою. Але ж кашалот хапає свою поживу на дуже великій глибині, а там він не може пустити струмінь, хоч би й захотів. Крім того, коли уважно спостерігати його, звіряючись із годинником, можна встановити, що в спокійного, ненаполоханого кита ритм дихання і ритм пускання струменів точно збігається.
Та навіщо ви докучаєте нам усіма цими міркуваннями? Кажіть навпростець! Ви ж бачили той фонтан, то й скажіть нам, що воно таке. Невже ви неспроможні розрізнити воду й повітря?
Шановний добродію, в нашому світі не так легко з’ясувати ці прості речі. Я навіть пересвідчився, що якраз прості речі бувають найдужче заплутані. Що ж до того китового фонтана, то можна стояти під ним, як під душем, і все ж не мати певності, що воно таке.
Центральний струмінь його схований у хмарці сніжно-білого іскристого туману; і як ви можете з певністю сказати, що там бризкає й вода, коли завжди, як тільки ви наблизитеся до кита настільки, щоб бачити той фонтан зблизька, кит шалено борсається, і бризки кругом нього летять цілими каскадами? А коли вам навіть здасться в таку хвилину, ніби ви справді розрізнили в фонтані краплі води, то звідки ви можете знати, що ті краплі не конденсувалися з пари вже в повітрі? І звідки ви знаєте, що вони не з тієї води, котра була в заглибині на китовому тім’ї, куди виходить отвір дихала? Бо навіть тоді, коли кашалот опівдні пливе по морю в мертвий штиль і горб його височіє над водою, висушений сонцем, наче горб верблюда в пустелі, — навіть тоді він весь час носить на голові невеличку водойму, так само як інколи під палючим сонцем можна побачити в скелі заглибину, повну дощової води.
Та й не дуже було б розважно для китобоя надміру цікавитися справжньою природою китового фонтана. Небагато користі він матиме з того, що вдивлятиметься в цей фонтан чи стромлятиме в нього носа. Та й підійти до цього джерела, наповнити з нього глек і піти собі теж неможливо. Бо коли вас бодай торкнуться ті випари, якими огорнений фонтан, вас відразу неначе ошпарить — такі вони ядучі. Я знаю одного чоловіка, що зіткнувся з китовим фонтаном ще ближче — чи то спонуканий науковим інтересом, чи то ще для чого, не можу сказати, — то в нього облізла вся шкіра з щоки й передпліччя. Через те китобої вважають, що кашалотів струмінь отруйний, і намагаються не стикатися з ним. І ще одне: я чув — і схильний вірити, — ніби, коли той струмінь попаде людині прямо в очі, вона сліпне. Отож, по-моєму, найрозумніше, що може зробити дослідник, — це дати тому згубному фонтанові спокій.
А втім, гіпотези можна висувати, навіть якщо ви не можете їх довести. Моя гіпотеза така: фонтан складається з самої пари. Крім інших резонів, мене схиляють до цього висновку ще й міркування про високу гідність і велич кашалота: я не вважаю його банальним, неглибоким створінням хоч би вже тому, що, як установлено незаперечно, його ніколи не зустрічали на мілинах чи поблизу берегів, а всіх інших китів там можна зустріти. Для нього характерні ваговитість і глибина. А я переконаний, що над головами всіх, кому властиві ваговитість і глибина — як-от Платон, Піррон, Сатана, Зевс, Данте тощо, — здіймається якась ледь видима пара, коли вони віддаються глибоким думкам. Колись, пишучи невеликий трактат про Вічність, я з цікавості поставив перед собою дзеркало — і незабаром побачив у ньому, що повітря над моєю головою якось дивно хвилюється й тремтить. Та й те, що у мене завжди мокріє чуб, коли я поринаю в глибокі роздуми, випивши в серпневий день шість чашок гарячого чаю у своїй мансарді під тонкою гонтовою покрівлею, теж є додатковим аргументом на користь висловленого вище припущення.
А як високо підноситься в нашій уяві той могутній і загадковий велетень, коли ми бачимо, що він урочисто пливе по спокійному тропічному морю! Над його величезною, м’яко окресленою головою нависає балдахін пари, зродженої з роздумів, якими він ні з ким не може поділитись, і та пара, як часто можна бачити, ще й уквітчана барвами веселки, немовби самі небеса поклали свою печать на його думи. Бо веселки, бачте, не з’являються в чистому повітрі: вони опромінюють тільки пару. Отак і крізь усі густі тумани млистих думок, що клубочаться в моїй голові, часом сяйне іскра божественного прозріння, освітивши ту імлу небесним променем. І за це я дякую богові. Бо сумніви властиві всім, а багатьом — і скепсис; але серед сумнівів і скепсису декого навідують прозріння. Сумніви в усіх речах земних — і прозріння деяких речей небесних; це сполучення не творить ні благочестя, ні безбожності, воно творить людину, яка дивиться на те й на те однаково.
86
ХВІСТ
Інші поети співали хвалу лагідним очам антилопи або прекрасному оперенню птаха, який ніколи не торкається землі.
