Мобі Дік - Мелвілл Герман

Про людину можна сказати, що вона дивиться на світ із будки-вартівні крізь дві суміжні шибки одного віконця. А в кита ці дві шибки не суміжні, вони утворюють двоє віконець, прикро утруднюючи бачення. Цю особливість китових очей слід весь час пам'ятати, коли полюєте на кита, і ми нагадуватимемо читачеві про неї в декотрих сценах, які будуть змальовані далі.

Тут можна було б детально розглянути одну дуже цікаву й загадкову проблему, що стосується зору левіафана. Але я мушу вдовольнитися лише побіжною згадкою. Поки очі людини розплющені, вона бачить усе несамохіть, тобто вона не може не бачити автоматично тих предметів, які є перед нею. Та хоча, як нас переконує досвід, наше око здатне відразу охопити загальним поглядом багато предметів, ми зовсім неспроможні водночас розглядати два різні предмети — байдуже, малі чи великі — уважно й детально, навіть якщо вони лежать поряд один з одним чи й доторкаються один до одного. Та коли ви розділите ці два предмети й оточите кожен з них кружальцем глибокої темряви, тоді, щоб побачити один з них і щоб в уяві постав його образ, треба на ту мить зовсім виключити зі своєї свідомості другий предмет. А як же це відбувається в кита? Правда, обоє його очей мусять дивитися одночасно; то невже його мозок настільки переважає людський сприйнятливістю, здатністю до зіставлень і тонкістю, що він може в ту саму мить розглядати дві віддалених одна від одної картини — одну з одного боку від нього, а другу — з протилежного? Коли воно справді так, то це не менше диво, ніж якби людина могла одночасно доводити дві теореми Евкліда. В цьому порівнянні нема нічого недоречного, навіть якщо розглядати його якнайприскіпливіше.

Може, це тільки пуста фантазія, але мені завжди здавалося, що надзвичайна нерішучість у рухах, яку виявляють декотрі кити, коли на них нападуть відразу три або чотири вельботи, і взагалі ота несміливість і схильність до ляку, властиві таким китам, — що вся ця безпорадність непрямо породжується великою складністю вибору між двома різними, прямо протилежними зоровими образами, які одночасно бачить кит.

Та й вухо в кита не менш дивовижне, ніж око. Якщо ви зовсім не знайомі з китами, то можете цілі години досліджувати обидві голови, але органів слуху так і не знайдете. Вухо кита взагалі не має ніякої зовнішньої раковини; а в його отвір навряд чи пролізе цівочка гусячого пера — таке воно дивовижно мале. Між вухом кашалота й вухом справжнього кита є істотна різниця: у першого вушний отвір прямо виходить назовні, а в другого він покритий рівною, гладенькою шкіряною плівкою, так що його й зовсім не видно на поверхні голови.

Чи не дивно, що таке велетенське створіння мусить бачити світ такими маленькими очима, а грім чути вухами, меншими, ніж у зайця? Та хоч би навіть кит мав очі завбільшки з лінзу великого Гершелевого телескопа, а вуха його були не вужчі за соборний портал, — чи міг би він бачити далі або чути гостріше? Анітрохи. Навіщо ж тоді розвивати свій розум ушир? Краще розвивайте його вглиб.

Тепер давайте за допомогою всіляких важелів та парових лебідок, які ми маємо напохваті, перевернемо кашалотову голову. А тоді, приставивши драбинку, залізьмо на неї й загляньмо китові в пащу; а якби та голова не була відтята від тулуба, то можна б із ліхтарем спуститися в велику кентуккійську Мамонтову печеру його шлунка. Та вхопімося за оцей ось зуб і огляньмось довкола: де ми опинились? Яка це воістину прекрасна, незаймано чиста паща! Від підлоги до стелі вона обмощена, — чи, краще сказати, обклеєна — блискучою білою плівкою, гладенькою, наче атлас шлюбної сукні.

А тепер вийдіть і подивіться на оцю могутню нижню щелепу, схожу на довжелезну вузьку покришку гігантської табакерки, чомусь прикріплену завісками не з ширшого боку, а з вузького кінця. Коли підперти її так високо, щоб вона була в нас над головою й виставляла ряди зубів, тоді вона буде схожа на страшні опускні грати фортечної брами; і такою вона, на жаль, справді буває для багатьох бідолах китобоїв, на яких ці гостряки падають із жахливою силою. Та ще моторошніше видовище можна спостерігати, коли якийсь невеселий кашалот плаває під водою, на глибині кількох сажнів, і його величезна п’ятнадцятифутова щелепа відвисає вниз під прямим кутом до тулуба, достоту як утлегар корабля. Цей кит не мертвий, він тільки в поганому настрої; можливо, чимось пригнічений, а можливо, охоплений іпохондрією і такий в’ялий, що йому навіть важко стулити пащу, і він так і плаває з бридко відвислою щелепою на ганьбу всьому своєму поріддю, а інші кашалоти, напевне, зичать бідоласі, щоб йому "заціпило рота".

Здебільшого цю нижню щелепу відокремлюють від голови — досвідчений китобій робить це дуже легко — і піднімають на палубу, щоб повиривати з неї білі, мов слонова кістка, зуби, які правлять китобоям за матеріал для всяких гарних виробів, як-от ручки для ціпків, парасольок або вершницьких нагаіїв.

Щелепу витягають на палубу повільно, з великою натугою, за допомогою брашпиля, наче корабельний якір. А коли настає відповідний час, тобто коли скінчиться всяка інша робота коло кита, Квіквег, Дагу і Тештіго — всі, як один, дуже вправні дантисти — заходжуються рвати з неї зуби. Гострою китобійською лопаткою Квіквег надрізує ясна, потім щелепу прив’язують до палубних кілець-римів, згори спускають талі й висмикують ті зуби, як ото мічіганські воли висмикують із грунту дубові пеньки в диких пущах. Звичайно, в щелепі буває сорок два зуби; у старих кашалотів вони дуже стерті, але не дупласті й не позалатувані штучними пломбами, як у нас. Саму щелепу потім розпилюють на пластини й складають у стос, наче бруси для спорудження будинку.

75

ПОРІВНЯЛЬНИЙ ОПИС ГОЛОВИ

СПРАВЖНЬОГО КИТА

А тепер перейдімо до другого борту й роздивімось як слід голову справжнього кита.

Коли загальний вигляд голови благородного кашалота можна порівняти з виглядом давньоримської бойової колісниці (а особливо спереду, де вона так плавно заокруглена), то голова справжнього кита в загальних обрисах виявляє досить неелегантну подібність до гігантського тупоносого черевика. Дві сотні років тому один давній голландський мореплавець уподібнив китову голову до чоботарської колодки. І в тій колодці, чи в черевикові, могла б поміститись ота бабуся з дитячої казки з усім своїм численним родом.

Та коли ви підійдете ближче до цієї величезної голови, то вона набирає щораз іншого вигляду залежно від того, під яким кутом на неї дивитися. Коли ви станете на її тім’ї й поглянете на дві ніздрі, чи то дихала, що мають форму літери f, то можете вирішити, що це гігантський контрабас, а дихала — отвори-ефи в його деці. Знов же, коли погляд ваш зупиниться на отому дивному гребенюватому нарості на самій маківці голови — отому зеленавому, обліпленому скойками виступі, що його гренландські китобої називають "короною", а південноморські — "чепчиком" справжнього кита, — коли ви зупините свій погляд тільки на цьому нарості, то можете подумати, що то вершок стовбура велетня дуба з пташиним гніздом у розсохах гілок. В кожному разі, коли ви побачите отих живих крабів, що копошаться в тому "чепчику", така думка зрине у вас майже напевне — хіба що, може, вашу уяву прикує до себе технічний термін "корона", який також прикладають до цього нароста, і тоді вашу думку полонить уявлення, що це могутнє страховище справді є коронованим владарем морів, якого наділено отією зеленою короною в такий чудовний спосіб. Та коли цей кит справді владар, то кислий вираз його морди аж ніяк не відповідає високій гідності такого царського вінця. Погляньте на оту випнуту нижню губу! Як похмуро й вередливо вона відкопилена! На добрих двадцять футів ушир і на п’ять футів уперед, коли міряти теслярським ярдом; із того відкопилення можна натопити п’ятсот чи й більше галонів лою.

Іще дуже шкода, що в цього нещасливого кита — заяча губа. Щілина в верхній губі — з фут завширшки. Мабуть, його мати, коли носила його в своєму лоні, пропливала біля перуанського узбережжя саме під той час, як там розколювали берег землетруси. А зараз ми через ту губу, немов через слизький поріг, проникнемо в китову пащу. Їй же богу, якби я тепер був у Мекіно, то подумав би, що попав до індіанського вігвама. Господи праведний! Невже цим самим шляхом пройшов колись Йона? Покрівля над нами — на височині близько дванадцяти футів і сходиться під досить гострим кутом, немовби її справді підпирає посередині тичка, як у наметі; а оті ребристі, склеписті, кошлаті стіни показують нам дивовижні, напівсторчові, вигнуті, наче турецькі ятагани, пластини китового вуса — сотні по три з кожного боку. Звисаючи з верхньої частини черепа, з кістки, званої "налобником", вони й утворюють оті венеціанські штори, про які ми десь уже побіжно згадували. Краї цих пластин облямовані кошлатими торочками, крізь які справжній кит проціджує воду і в плетиві яких застрягає дрібна морська живність, коли він з роззявленою пащею пливе по морю бріту в пору випасання. На тих кістяних шторах, котрі звисають посередині, можна помітити особливі знаки — криві лінії, заглибини, гребені,— по яких дехто з китоловів визначає вік кита, як визначають вік дуба по концентричних кільцях на зрізі. Хоча довести точність цього критерію навряд чи можливо, все ж таки, за аналогією, він має певний присмак правдоподібності. В усякому разі, коли повірити цим ознакам, доведеться приписати справжньому китові куди більше довголіття, ніж здасться на перший погляд.

У давнину, як видно, панували вкрай химерні уявлення про ці "штори". У збірці Перчеса один мореплавець називає їх "дивовижними бакенбардами всередині китової пащі" [112]; другий — "свинячою щетиною"; третій старенький добродій у Гаклейта вдається до такої вишуканої мови: "З кожного боку верхньої щелепи його рила росте близько двох з половиною сотень плавців, що з обох боків вигинаються склепінням над язиком".

Як відомо кожному, ці самі "плавці", "бакенбарди", "щетина", "штори" — називайте як хочете — постачають дам корсетами та іншими пружними предметами туалету. Але попит на такі вироби вже віддавна падає. Вершина слави китового вуса припадає на часи королеви Анни: тоді були в моді фіжми.