Покинута - Бальзак Оноре де
О, візьміть моє життя, якщо не хочете, щоб ваше було затьмарене вічними докорами совісті..."
Коли слуга Гастона де Нюея повернувся із садиби "Дворики", хазяїн запитав:
— Ти кому передав листа?
— Пані віконтесі у власні руки. Вона уже сиділа в кареті, збираючись від'їжджати.
— Вона поїхала до міста?
— Не думаю, пане. В карету пані віконтеси були запряжені поштові коні.
— Отже, вона звідси їде...— сказав барон.
— Та либонь, пане,— підтвердив слуга.
Гастон розпорядився негайно готуватися до від'їзду. Він вирушив слідом за віконтесою, і вона доїхала до самої Женеви, не знаючи, що Гастон де Нюей її супроводжує. Серед тисячі думок, що обсідали його під час цієї подорожі, головною була така: "Чому вона виїхала?" Це запитання давало привід до безлічі припущень, з яких він, природно, зупинився на тому, що найбільше йому лестило, а саме: "Якщо віконтеса кохає мене, то як жінка розумна вона, безперечно, воліє жити у Швейцарії, де ніхто нас не знає, а не у Франції, де вона не змогла б сховатися від осудливих поглядів".
Декотрі чоловіки, з тих, які живуть почуттям і шукають у коханні витонченості, не покохали б жінку, надто розважливу при виборі місця зустрічей. А втім, невідомо, чи справді Гастон розгадав думки віконтеси.
Пані де Босеан найняла будиночок на березі озера. Коли вона там улаштувалася, Гастон якось увечері, вже на смерканні, прийшов до неї. Камердинер Жак, вихований у найкращих аристократичних традиціях, анітрохи не здивувався, побачивши пана де Нюея, й доповів про нього, як слуга, що звик усе розуміти. Коли пані де Босеан почула це ім'я і побачила молодика, книжка випала в неї з рук. Скориставшись її розгубленістю, Гастон підійшов до неї і сказав голосом, що зачарував її:
— Яким щастям було для мене брати коней, що везли вас!
Так угадати її потаємне бажання! Яка жінка не віддалася б після цього своєму щастю? Одна італійка,— а в цих божественних створінь душа є цілковитою протилежністю душі парижанки,— жінка, яку по цей бік Альп визнали б глибоко аморальною, висловилася так, читаючи французькі романи: "Не розумію, чому ці бідолашні закохані марнують стільки часу, влаштовуючи те, на що досить одного ранку?" Отож я, мабуть, візьму приклад з цієї милої італійки й не стану розтягувати деякі сцени своєї повісті, щоб не знуджувати читачів.
Хоча приємно було б бодай коротко описати гру знадливого кокетування, яким пані де Босеан захотіла віддалити щастя Гастона, щоб потім здатися з гордою грацією, як діви античного світу, а може, щоб повніше потім навтішатися цнотливим любострастям першого кохання, довівши його до екстазу. Гастон де Нюей був ще в тому віці, коли чоловік легко стає іграшкою такого любовного кокетування, цих забаганок, які жінку хвилюють і збуджують, і вона розтягує їх якнайдовше, і ставить свої умови, і насолоджується своєю владою, підсвідомо вгадуючи, що триватиме вона не вічно. Але ці коротенькі протоколи будуарних церемоній — не такі численні, як протоколи дипломатичної конференції — займають досить мало місця в історії справжньої пристрасті, і згадувати про них навряд чи варто.
Пані де Босеан і Гастон де Нюей прожили три роки на віллі, яку віконтеса найняла на березі Женевського озера. Ні з ким не зустрічаючись, ні в кому не збуджуючи цікавості, вони жили там самі-одні, каталися на човні, пізно вставали і були такі щасливі, якими всі ми прагнемо бути. Будиночок був простий, із зеленими ґратчастими віконницями, оточений широкими, критими балконами, справжній притулок закоханих — з білими канапами, з м'якими килимами, із світлими шпалерами, будиночок, де все сяяло радістю. З кожного вікна можна було милуватися озером у найрізноманітніших видах; у далечині бовваніли гори в легкому, примхливо розцвіченому одінні хмар, над головами закоханих синіло небо, а просто перед ними розстелялася неозора, примхлива, часто збрижена хвилями широчінь вод! Усе навколо ніби мріяло разом з ними, усе всміхалося їм.
Важливі справи покликали Гастона де Нюея у Францію. Померли його батько і брат, доводилося покинути Женеву. Закохані купили віллу, в якій жили; їм хотілося б розколоти гори й випустити воду з озера, щоб усе забрати з собою. Пані де Босеан поїхала за Гастоном. Вона перевела свій статок на гроші й купила поруч із Манервілем великий маєток, землі якого межували з володіннями Гастона, і там вони оселилися вдвох. Пан де Нюей люб'язно дозволив матері господарювати в маєтку Манервіль і користуватися прибутками з нього в обмін на дозвіл жити парубком. Володіння пані де Босеан були розташовані поблизу малого містечка, в одному з наймальовничіших куточків Ожської долини. Там закохані відгородилися від зовнішнього світу муром, крізь який не могли проникнути ні люди, ні новітні віяння, і зажили не менш щасливо, ніж у Швейцарії. Цілих дев'ять років вони втішалися блаженством, яке годі описати. Розв'язка цього роману, можливо, допоможе збагнути глибину їхнього щастя тим із читачів, у кого душа здатна сприймати поезію та молитву в усіх проявах.
А тим часом законний чоловік пані де Босеан, тепер уже маркіз (його батько і старший брат померли) жив собі, не нарікаючи на здоров'я. Ніщо так не допомагає людині продовжити життя, як упевненість, що її смерть когось ощасливить. А маркіз де Босеан належав до тих упертих і насмішкувато настроєних людей, які — в цьому вони схожі на тих, хто володіє довічною рентою — знаходять особливу радість у тому, що кожного ранку встають при доброму здоров'ї. Він мав вишукані манери, був трохи педантичний, церемонний і розважливий до такої міри, що міг освідчитися жінці в коханні з тим спокоєм, з яким лакей оголошує: "Пані, обід подано".
Ця коротенька довідка про маркіза де Босеана має на меті показати, що взяти шлюб із Гастоном де Нюеєм його кохана не мала змоги.
Отже, після дев'ятьох років безхмарного щастя, поки діяла найрадісніша з угод, які будь-коли доводиться укладати жінці, Гастон де Нюей і пані де Босеан перебували в тому самому, цілком природному і разом з тим фальшивому становищі, що й на початку їхньої любовної історії. Ось тоді й відбувся фатальний злам, який годі пояснити, але обставини якого можна описати з математичною точністю.
Графиня де Нюей, Гастонова мати, раз і назавжди відмовилася бачитись із пані де Босеан. То була особа суворої вдачі і цнотливих поглядів, яка колись ощасливила пана де Нюея, Гастонового батька, в цілком законний спосіб. Пані де Босеан зрозуміла, що статечна вдова — її ворог і що вона намагатиметься навернути Гастона на стежку суспільних та релігійних чеснот. Маркіза охоче продала б свій маєток і повернулася б до Женеви. Але це означало б виразити недовіру Гастонові, на що вона була нездатна. Крім того, він дуже вподобав новий маєток своєї коханої Вальруа, де робив великі насадження, розширяв посіви. Пані де Босеан не хотіла відривати Гастона від безневинних розваг, до яких ставляться поблажливо не лише законні дружини, а й коханки. На той час у їхні краї приїхала така собі панна де Лародьєр. Їй було двадцять два роки, і вона мала сорок тисяч ліврів річного прибутку. Гастон зустрічав цю багату спадкоємицю в Манервілі щоразу, коли його туди кликав синівський обов'язок. Всі ці дійові особи поступово зайняли свої місця в трагедії, ніби числа в арифметичній пропорції, і з листа, що його одного ранку передали Гастонові, стане очевидно, які жахливі сумніви терзали ось уже цілий місяць пані де Босеан.
"Мій ангеле, навіщо я пишу тобі, коли ми живемо душа в душу, коли ніщо не роз'єднує нас, коли пестощі так часто замінюють нам слова? І все ж таки є в цьому глузд, любове моя. Існують речі, про які жінка не може сказати своєму коханому; сама тільки думка про них відбирає в неї голос, уся кров шугає до її серця, вона втрачає і сили, й розум. Як тяжко жити мені поруч із тобою, терплячи всі ці муки, а я часто тепер їх терплю. Я відчуваю, що з тобою моє серце завжди має бути відкрите, я не повинна приховувати від тебе жодної думки, хай навіть швидкоплинної. Я надто ціную щасливу невимушеність наших взаємин, що так пасує до мого характеру, і тому мені дуже тяжко, коли я починаю почувати себе ніяково, скуто. Ось чому я зважилася розповісти тобі про свою муку — а це справді мука! Ти вислухаєш мене? Не урвеш своїм звичайним та-та-та, яким завжди змушував мене замовкнути — я люблю цю твою милу зухвалість, як і все, що тобі притаманне. Мій коханий чоловіче, дарований мені небом, дозволь признатися, що ти стер усі тяжкі спогади, які колись так гнітили мене. Я спізнала кохання лише з тобою. Потрібна була невинність твоєї юності, чистота твоєї благородної душі, щоб задовольнити жадання такої вимогливої жінки, як я. Не раз душа моя трепетала від радості, любий, коли я думала, що протягом цих дев'яти років, таких довгих і скороминущих, жодного разу не озивалися в мені ревнощі. Я одна вдихала пахощі твоєї душі, впивалася твоїми думками. Жодна хмарка не затьмарювала нашого неба, ми не знали, що таке жертва, ми скорялися тільки поривам своїх сердець. Я втішалася щастям без меж — а чого іще треба жінці? Сльози, якими я зросила свого листа, — чи відкриють вони тобі всю глибину моєї палкої вдячності? Я хотіла б писати тобі, упавши навколішки! І це щастя змусило мене пережити муку ще жорстокішу, ніж муки жінки покинутої. Мій любий, у жіночому серці багато потаємних куточків; я сама досі не зміряла, скільки в ньому ніжності, скільки любові до тебе. Легше витерпіти найбільші прикрощі, ніж знати, що страждає той, кого ми кохаємо. А якщо причина цих страждань — ми, нам лишається тільки померти. Ось думка, яка мене пригнічує. Але вона тягне за собою й іншу, набагато страшнішу; ця думка гасить сяйво кохання, вона вбиває його, перетворює на приниження, яке, мов чорна хмара, застилає моє життя. Тобі тридцять років, а мені сорок. Який жах вселяє така різниця жінці люблячій! А що, як ти — спочатку мимоволі, а потім і цілком свідомо — почав замислюватися про жертви, на які пішов, відмовившися заради мене від усього на світі? А що, як ти іноді думаєш про своє майбутнє становище у суспільстві, про одруження, яке побільшило б твій статок, дало б тобі змогу не ховати від людей своє щастя, мати дітей, згодом передати їм свої володіння, знову з'явитись у світському товаристві, зайнявши в ньому належне тобі місце? Але ти, мабуть, завжди відганяв ці думки, щасливий з того, що, нічого мені не сказавши, пожертвував задля мене багатою нареченою, статком, чудовим майбутнім.
