Покинута - Бальзак Оноре де
Але втягшись у це життя, аж надто схоже на крутіння білки в колесі, життя, в якому кожен рух, кожне слово були визначені заздалегідь — так ото живуть ченці у відлюдному монастирі — він відчув у собі зачатки внутрішнього протесту, звідки було вже близько до знудженості й огиди. Коли живий організм пересаджують на чужий несприятливий грунт, він спочатку страждає, але з часом починає призвичаюватися до умов, що обіцяють йому лише пусте і хворобливе животіння. І якщо жодна несподіванка не вирве людину з цього середовища, вона підсвідомо засвоїть його звички і пристосується до його порожнечі, яка її засмокче й перетворить на ніщо. Щодня дихаючи цим повітрям, Гастон якось непомітно почав звикати до нього, знаходити майже втіху від цього чисто рослинного життя; його дні минали без турбот, без думок, він потроху забував про те бродіння життєвих соків, про постійний обмін думками, якому так палко віддавався в паризьких сферах, він уже перетворювався на окаменілість серед інших окаменілостей, він уже був ладен залишитися тут назавжди, цілком задоволений своєю тваринною оболонкою, як колись товариші Одіссея5 .
Одного вечора Гастон де Нюей сидів у товаристві літньої дами та старшого вікарія місцевої єпархії у вітальні з сірими панелями, де підлогу було викладено великими білими плитами, на стінах висіло кілька фамільних портретів, а за чотирма картярськими столами розташувалися шістнадцятеро чоловіків і, розмовляючи, грали у віст. Тут, бездумно перетравлюючи вишуканий обід,— а це головна принада для гостей у провінційному житті,— він зловив себе на тому, що починає миритися з місцевими звичаями. Він уже не дивувався, чому ці люди щодня користуються одними, давно заяложеними колодами карт, тасуючи їх на столах із потертим сукном, чому вони лінуються пристойно вдягтися, і самі цим не переймаючись, і байдужі до того, що подумають про них інші. Він знаходив якусь філософську глибину в одноманітному плині провінційного життя, що ніби оберталося по колу, в усталеній незмінності звичок, у нехтуванні всього витонченого. Він уже ладен був погодитися, що розкіш зайва. Париж з його пристрастями, бурями та втіхами уже став для нього ніби спогадом дитинства. Він уже щиро милувався червоними руками, сором'язливим і боязким личком якої-небудь молодої особи, тоді як з першого погляду її обличчя здалося йому дуркуватим, манери грубими, а вся її зовнішність відразливою та до безглуздя кумедною. Він був людина пропаща. Цей провінціал, що колись переселився в Париж, тепер погодився б забути гарячкове столичне життя і повернутись до тупого провінційного животіння, якби не одна фраза, що влетіла йому у вухо й схвилювала його, як хвилює несподівана оригінальна мелодія, що вривається в музику нудної опери.
— Ви вчора навідували пані де Босеан? — спитала одна літня дама у глави найвельможнішої в тих краях родини.
— Я навідав її сьогодні вранці,— відповів той. — Вона була така сумна й так зле себе почувала, що я не зміг умовити її пообідати з нами завтра.
— В товаристві пані де Шампіньєль? — вигукнула статечна вдова з нотками подиву в голосі.
— Атож, із моєю дружиною,— спокійно відповів провінційний вельможа,— Не забувайте, що пані де Босеан належить до Бургундського дому, хоч і по жіночій лінії. Це ім'я виправдовує будь-які вчинки. Моя дружина дуже любить віконтесу, і бідолашна так давно живе в самотині, що...
Сказавши ці останні слова, маркіз де Шампіньєль відповів спокійним і холодним поглядом на втуплені в нього здивовані погляди товариства, і важко було вгадати, чи він просто співчуває нещастю віконтеси де Босеан, чи схиляється перед її знатним родом; може, йому справді лестило прийняти її в себе, а може, з аристократичної гордості він хотів примусити провінційних дворян та їхніх жінок не уникати зустрічей із нею.
Дами перезирнулися, ніби радячись одна з одною, й у вітальні раптово запанувала глибока мовчанка її неважко було витлумачити як знак осуду.
— Чи не та це пані де Босеан, про чий зв'язок із маркізом д'Ажуда-Пінту ходило стільки розмов? — спитав Гастон у своєї сусідки.
— Та сама,— почув він у відповідь,— Після одруження маркіза д'Ажуда вона оселилася тут у своєму маєтку "Дворики". Ніхто не хоче приймати її, а втім, вона жінка розумна і, відчуваючи, наскільки фальшиве її становище, сама уникає зустрічей хай там з ким. Маркіз де Шампіньєль та ще кілька чоловіків були зробили їй візит, але прийняла вона лише де Шампіньєля, мабуть, тому, що він їй доводиться родичем — через Босеанів. Її свекор, маркіз де Босеан, узяв дружину із старшої парості роду де Шампіньєлів. Хоча, як кажуть, віконтеса де Босеан походить із Бургундського дому, ви ж розумієте, ми не могли прийняти у своє коло жінку, яка розлучилася з чоловіком. Це старі уявлення, але ми ще маємо дурість їх дотримуватися. Віконтеса тим більше заслуговує осуду за свої витівки, що пан де Босеан — чоловік порядний, справжній придворний, з ним можна було б порозумітися. Але його дружина геть утратила розум...
Гастон де Нюей чув голос співрозмовниці, але більше її не слухав. Вихор фантазій заполонив його душу. А як інакше передати душевний стан людини в ту мить, коли знадлива романтична природа тільки всміхається уяві й у душі зароджуються невиразні надії, пориви до незбагненного щастя, коли душа переживає страх і сумнів, передчуває важливі події, але ніщо іще не живить цих примхливих марень, не надає їм завершеності? Дух ширяє тоді в піднебессі й плекає нездійсненні мрії, де в зародку нуртують усі насолоди пристрасті. А можливо навіть, зародок пристрасті вміщує у собі всю пристрасть цілком, як ото зернятко містить у собі чудову квітку з усім багатством її барв і пахощів. Гастон де Нюей не знав, що скандал, після якого пані де Босеан усамітнилася в Нормандії, належав до тих, які більшість жінок осуджують, але водночас і мучаться заздрістю, а надто коли принади молодості й краси майже виправдовують помилку, що набула такого розголосу. Будь-яка слава приваблює, навіть коли її вважають ганебною. Мабуть, про жінок можна сказати, як іноді кажуть про старовинні дворянські роди: слава їхнього злочину затьмарює його ганьбу. Як вельможна родина хвалиться страченими на ешафоті предками, так молода й вродлива жінка стає ще привабливішою завдяки фатальній славі, яку приносить їй щасливе кохання або трагічна зрада. Жаліючи жінку, ми неминуче відчуваємо до неї симпатію. Ми не знаємо жалю лише тоді, коли йдеться про нічим не примітні, повсякденні події, про звичайні почуття і дрібні пригоди. Хто приваблює до себе всі погляди, той здається великим. Хіба не треба вирізнитися, щоб тебе помітили? Скоряючись не так тверезому розумові, як інстинкту, юрба поклоняється кожному, хто зумів над нею піднестися, і не цікавиться, якими засобами цього досягнуто. В ту мить Гастон де Нюей відчув, що його невтримно вабить до пані де Босеан — і завдяки неусвідомленому впливові всіх цих міркувань, і, можливо, до них домішувалась цікавість, прагнення внести у своє теперішнє життя щось нове, а може навіть, ішлося про випадкове поєднання незбагненних обставин, яке часто називають фатальною долею. Віконтеса де Босеан раптом постала перед ним у сяйві знадливих видінь; вона була для нього новим світом; а може, вона змусить його знемагати від тривоги, сподіватися, боротися, перемагати. Звичайно ж, вона відрізняється від людей, які оточують його в цій банальній вітальні. Адже то справжня жінка, а він досі не зустрів жодної справжньої жінки в цьому бездушному світі, де розрахунок замінює почуття, де чемність — тільки обов'язок, де висловити або схвалити найпростіше міркування було нечуваною зухвалістю. Пані де Босеан пробудила в ньому спогад про юнацькі мрії та про палкі пристрасті, що на якийсь час заснули в ньому. До кінця вечора Гастон де Нюей був неуважний. Він міркував, як проникнути до пані де Босеан, і розумів, що це неможливо. Про неї казали, що вона дуже розумна. Хоча жінки розумні й цінують своєрідність та витонченість, вони надто вимогливі і все бачать наскрізь. Отож сподобатись їм дуже й дуже нелегко і досягти в цьому успіху менш імовірно, аніж зазнати невдачі. Становище, в яке потрапила віконтеса, змушувало її бути гордою, а вельможне ім'я веліло їй триматися з гідністю. Цілковита самотність, у якій вона жила, здавалася ще найменшою з перешкод, що їх вона мусила поставити між собою і світом. Отже, здавалося неможливим, щоб вона захотіла прийняти в себе незнайомця, навіть якби він належав до вельми знатного роду.
А проте наступного ранку Гастон де Нюей вирушив на прогулянку в бік садиби "Дворики" і кілька разів обійщов навкруг огорожі. Піддавшись ілюзіям, таким властивим молодості, він то зазирав у проломи, то спинався навшпиньки і дивився поверх муру, то намагався проникнути поглядом крізь опущені жалюзі, то заглядав у відчинені вікна. Він сподівався на романтичну випадковість, уявляв собі, як він скористається нею й потрапить у дім незнайомки, не усвідомлюючи, наскільки фантастичні й безглузді його плани. Кілька днів ходив він туди щоранку і все марно; але після кожної такої прогулянки ця жінка, осуджена вищим світом, ця жертва кохання, похована в самотині, усе більше й більше тривожила його уяву, заполоняла душу. І коли, блукаючи попід огорожею "Двориків", Гастон чув важкі кроки садівника, його серце починало калатати від радісної надії.
Він хотів був написати листа пані де Босеан; але що сказати жінці, якої ти ніколи не бачив і яка не знає тебе? Крім того, Гастон був невпевнений у собі й подібно до всіх молодих людей, які ще не втратили ілюзій, він більше, аніж смерті, боявся зневажливої мовчанки, він тремтів на думку, що його перше любовне послання найімовірніше полетить нерозпечатаним у розпалений камін. Тисячі суперечливих думок терзали його і змагалися між собою. Та нарешті, після того як Гастон перебрав безліч найфантастичніших планів, після того як чимало днів сушив собі голову, створивши в уяві не один роман, він, як то нерідко вдається після таких упертих пошуків, спромігся вибрати один з багатьох певних засобів довести жінці, хай навіть найцнотливішій, усю силу пристрасті, яку розбудила вона в чоловікові. Часто безглузді суспільні забобони ставлять стільки дійсних перешкод між жінкою та її коханим, що найхимерніші фантазії, якими поети Сходу оздоблюють свої казки, не видаються перебільшенням.
