Покинута - Бальзак Оноре де

Вона бачила в Гастоні ідеал, омріяний усіма жінками,— чоловіка, ще не зараженого ні сімейним егоїзмом, коли всі його інтереси обмежені турботами про добробут родини, ні тією самозакоханістю, яка рано чи пізно вбиває у самому зародку самовідданість, честь, самозречення, самоповагу — ці приречені так скоро зів'янути квіти душі, що замолоду прикрашають життя ніжними, але сильними почуттями й підтримують у людині чистоту сердечних поривів. Полинувши в неозорі простори почуття, Гастон і віконтеса подумки зайшли дуже далеко, намагаючись заглянути одне одному глибоко в душу, перевірити щирість співрозмовника. Цей іспит, несвідомий у Гастона, пані де Босеан проводила цілком обмірковано. Користуючись природженою гнучкістю свого розуму та своїм життєвим досвідом, вона висловлювала — втім, аніскільки себе не знеславлюючи — погляди цілком протилежні власним, аби в такий спосіб випробувати Гастона. Вона була така дотепна, така чарівна, така невимушена в розмові з молодиком, якого вже не остерігалася, бо не мала наміру більше зустрічатися з ним, що Гастон у відповідь на одне з її тонких зауважень вигукнув:

— О пані, як можна було вас покинути!

Віконтеса нічого не відповіла. Гастон зашарівся, злякавшися, що несамохіть образив її. А тим часом ця жінка переживала глибоку й щиру радість — уперше після свого нещастя. Найдосвідченіший світський облесник, застосувавши усе своє вміння, не домігся б того, чого домігся Гастон своїм вигуком, що вихопився просто з душі. Цей щиросердий вигук незіпсутого наївного молодика свідчив, що вона невинна в його очах, скасовував вирок світського товариства, звинувачував того, хто її покинув, і виправдував життя в самотині, на яке вона себе прирекла. Виправдання в очах світу, зворушливе співчуття, повага людей, все те, чого вона так прагнула і в чому їй жорстоко відмовили, — одне слово, її найпотаємніші жадання були висловлені в цих простих словах, в яких прозвучали до того ж і тонкі лестощі, й невдаваний захват, завжди любі жіночому серцю. Отже, її зрозуміли, її оцінили. Гастон де Нюей цілком щиро дав їй змогу возвеличитись у своєму падінні.

Пані де Босеан подивилася на годинника.

— О пані, не карайте мене за необдумане слово! — благально вигукнув Гастон.— Якщо ви погодилися подарувати мені один-однісінький вечір, то не відбирайте його в мене.

Ці слова були їй приємні, і вона всміхнулася.

— Все одно ми більше ніколи не побачимося, то яка різниця — хвилиною більше чи хвилиною менше? Якби ви закохалися в мене, це було б нещастям.

— Нещастя вже сталося,— сумно відповів він.

— Не кажіть мені цього, — серйозним тоном мовила віконтеса.— Якби моє життя склалося інакше, я охоче приймала б вас. Я говоритиму без недомовок, і вам стане ясно, чому я не хочу, чому я не повинна приймати вас. Я вірю в благородство вашої душі, тому ви маєте зрозуміти, що я стану для всіх жінкою нікчемною і вульгарною, такою самою, як і всі, коли на мене бодай упаде підозра, що я спіткнулася вдруге. Отож мені не лишається нічого іншого, як жити життям чистим і незаплямованим. Я надто горда, щоб жити інакше — тому й надалі я уникатиму світу, де я стала жертвою закону — через свій шлюб, жертвою людей — через кохання. Якби я спробувала порушити свою добровільну обітницю, я справді заслужила б ті звинувачення, якими мене переслідують, утратила б пошану до самої себе. Я не була наділена тією високою суспільною доброчесністю, яка велить належати нелюбові. Я порушила вимоги закону, розбивши кайдани шлюбу. Це було помилкою, злочином, чим завгодно, але для мене той союз був рівнозначним смерті. А я хотіла жити. Може, якби я була матір'ю, мені стало б снаги витримати муки шлюбу, зберегти добропристойність. У вісімнадцять років ми, бідолашні дівчата, не усвідомлюємо, до чого нас приневолюють. Я порушила закони світу, і світ мене покарав — обоє ми вчинили справедливо, і я, і світ. Я прагнула щастя. А хіба це не закон природи, що кожна людина хоче бути щаслива? Я була юна, вродлива... Мені здалося, я зустріла чоловіка, чиє кохання було не менш палке, ніж пристрасть. І він справді мене кохав — протягом короткого часу...

Вона замовкла, потім повела далі.

— Я вірила, що ніколи чоловік не покине жінку в тому становищі, в якому я опинилася. Але він покинув мене, мабуть, я перестала йому подобатися. А може, знехтувала якийсь закон природи: надто його кохала, була надто вірною або надто вимогливою — не знаю. Нещастя просвітило мене. Довгий час я звинувачувала, тепер я змирилася з думкою, що в усьому винна я сама. Осудивши себе, я простила того, кого вважала винуватцем своєї недолі. Я не зуміла втримати його біля себе, і життя суворо покарало мене за те. Я вмію лише кохати — а хіба можна думати про себе, коли кохаєш? Я була рабинею, а мені треба було б стати тираном. Той, хто мене зрозуміє, може мене й осудити, але не відмовить мені в пошані. Горе багато чого навчило мене — я не хочу, щоб мене знову покинули. Не розумію, як я досі жива, як я витерпіла муки першого тижня після найстрашнішої для жінки катастрофи. Треба було прожити три роки в цілковитому усамітненні, щоб знайти в собі сили говорити про свою недолю, як я говорю тепер з вами. Агонія звичайно закінчується смертю, а це була агонія ще страшніша, бо в могилу я не лягла. О, як я страждала!

Віконтеса підвела свої прегарні очі до карнизу, якому вона, напевне, довірила те, чого не слід було знати людині сторонній. Карниз — це найлагідніший, найвідданіший, найпоблажливіший повірник, якого тільки може знайти жінка, коли вона не зважується глянути у вічі співрозмовникові. Карниз будуару має вельми важливе призначення. Хіба це не сповідальня — тільки без духівника? В цю хвилину пані де Босеан була красномовна й прекрасна — можна сказати б, і кокетлива, якби доречно було вжити цей вираз. Віддаючи собі належне, ставлячи між собою і коханням неподоланні перепони, вона розтривожувала всі почуття чоловіка, який милувався нею. Чим недосяжнішою ставала для нього мета, тим жаданішою вона була. Нарешті пані де Босеан подивилася на Гастона, погасивши блиск у очах, викликаний спогадами про пережите.

— Тепер ви згодні, що я повинна залишатися байдужою і самітною? — спокійно запитала вона.

Гастон де Нюей відчув невтримне бажання впасти навколішки перед цією жінкою, прекрасною і в своїй розважливості, і в своєму безумстві, але побоявся видатися смішним. Отож він пригнітив у собі захват та свої думки, він боявся, що не зуміє добре їх висловити і зустріне жахливу відмову або насмішку, страх перед якою розхолоджує найпалкіші душі. Боротьба почуттів, які він приборкував, коли вони так і рвалися з його серця, відбилася у нього в грудях гострим болем, добре знайомим людям сором'язливим і честолюбним, адже й тим, і тим часто доводиться пригнічувати свої бажання. Одначе він не міг перебороти себе і порушив мовчанку, сказавши тремтячим голосом:

— Дозвольте, пані, віддатися найпалкішому почуттю з усіх, які мені доводилося спізнати, і сказати, що ви змусили мене пережити. Ви очистили мені душу! В мене одне бажання — присвятити своє життя вам, щоб ви забули про своє горе, кохати вас за всіх тих, хто ненавидів вас або кривдив. Але все це зі мною сталося так раптово, і ви маєте підстави не довіряти мені, і я мусив би...

— Годі, добродію,— сказала пані де Босеан.— Ми обоє надто далеко зайшли! Я хотіла тільки пом'якшити свою вимушену відмову, хотіла пояснити, які сумні причини спонукують мене до цього, і зовсім не домагалася вашого поклоніння. Кокетування личить тільки жінці щасливій. Повірте, краще буде, коли ми залишимося чужі одне одному. Згодом ви зрозумієте, що не слід зв'язувати себе путами, які неминуче рано чи пізно порвуться.

Вона легенько зітхнула, й на лобі в неї проступила зморшка, але він зразу ж таки став бездоганно чистим.

— Які муки переживає жінка,— сказала вона,— що не може ділити з коханим усіх його почуттів, не може завжди бути поруч із ним на його життєвому шляху! І якщо він справді її кохає,— то хіба її вічний смуток не відбиватиметься гострим болем у його серці? Хіба це не буде подвійним горем?

На мить запала мовчанка, а тоді віконтеса підвелася на знак того, що гостеві пора йти.

— Йдучи сюди, ви, звичайно, не сподівалися почути тут проповідь? — сказала вона.

І Гастон відчув, що ця надзвичайна жінка тепер ще більш далека від нього, аніж у першу хвилину зустрічі. Пояснивши чарівну атмосферу свого короткого, візиту тим, що віконтеса як господиня дому захотіла пококетувати з ним і похизуватися блиском свого розуму, він холодно вклонився їй і вийшов, охоплений почуттям безнадії. По дорозі додому Гастон намагався відгадати справжню вдачу цієї жінки, вдачу тверду й гнучку, мов пружина; але перед ним промайнуло стільки відтінків її настрою, що він не міг скласти собі чіткого уявлення про неї. В його вухах досі бриніли інтонації її голосу, спогади наділяли ще більшим чаром її рухи, вираз обличчя, блиск очей, і, думаючи про неї, він закохався до нестями. Краса віконтеси сяяла перед ним і в темряві, недавні враження виникали, ніби одне притягувало інше, і знову спокушали його, відкриваючи в ній нові жіночі принади, нові відтінки її розуму, які пройшли повз його увагу, коли він був у неї. Він поринув у той невиразний стан душі, коли найпрозоріші думки зіштовхуються, розбиваються одна об одну і душа На мить ніби занурюється в туман божевілля. Треба бути молодим, щоб розкрити й зрозуміти таємницю його вкрай збудженого внутрішнього стану, коли в душі нуртують і найтверезіші, і найбезумніші думки і, за примхою невідомої сили, людина по черзі підкоряється тій думці, яка щойно виникла, то спалахуючи надією, то впадаючи у розпач. У двадцять три роки в чоловікові майже завжди переважає почуття скромності: його опановують чисто дівоча сором'язливість і острах, він боїться висловити своє кохання, він бачить перед собою лише труднощі й тремтить перед ними, він боїться не сподобатися — він був би сміливіший, якби не кохав так палко. Що більше цінує він щастя, яким могла б обдарувати його жінка, то менше сподівається домогтися його. А то, буває, його мучить страх, що він сам-один утішається насолодами пристрасті, нічого не даючи коханій.