Хлопський суд - Захер-Мазох Леопольд фон
— І запам'ятайте свої сни. Усі вони збудуться, бо Ви вперше ночуєте під цим дахом. Добраніч.
Вона вийшла і зачинила за собою двері, але їй і на гадку не спало закласти засув. Я чув, як вона роздягалася і простягнулася на своєму ложі. Вона лежала собі спокійно, не турбуючись моєю присутністю; цій жінці не потрібний жодний захист, ні від чужих, ні від себе самої. Невдовзі вона уже глибоко й рівномірно дихала у спокійному благодатному сні. У всій хаті не чутно було ані звуку, окрім сумовитого шкряботіння домовичка...
Було уже поза північ, як я збудився від якогось виразного шуму. Міцні кулаки гатили й термосили дверима млина, а далі почулися сильні й рівномірні удари. Долинули голоси. Спершу, ще забамбурений зі сну, я нічого не зміг зрозуміти з їхньої розмови, та раптом до мене дійшло, шо з-за дверей лунає голос Кирила.
І ось — в цьому не було жодного сумніву — він благав упустити його до хати. Отож йшлося про Теодозію...Тепер я побачив цього дивного чоловіка в іншому світлі... І цю розумну, величаву, гордовиту жінку теж...
Як вона вміла насміхатися і збиткуватися, жорстока, мов чорт або ж кат, який жартами приправляє немилосердні удари батога.
Вона відмовлялася відчинити двері.
— Я розіб'ю тобі замки або двері, що тобі любіше! — кричав Кирило.
— Як твоя ласка, — відповіла Теодозія. — Але не забувай про собак, вони спущені, і досить мені гукнути...
— Впусти мене, Теодозіє, — заговорив тепер злодій трохи спокійніше. — Ти ж знаєш мене, коли я згораю від любові до тебе, то не існує в світі такої сили, що могла б мене стримати чи налякати.
— Ти п'яний, злодію, негіднику, ти! Забирайся геть, бо кликну собак!
— Я не п'яний, тільки закоханий, мов дурень, — відповів Кирило і гримнув у двері.
Красуня засміялася зневажливим сміхом, а тоді гукнула:
— Гей, Бальтазаре! Гей Султане, Султане!
— Не клич собак, бо я їх передушу або отрую.
— То що ж ти хочеш? — спитала насмішкувато.
— Я маю для тебе новини, ми собі поговоримо, не комизься. Ти ж знаєш не гірш від мене, шо я, злодій, негідник, не можу прийти до тебе, багачки, гордовитої вдови, при денному світлі, коли сяє ясне сонечко, а тільки вночі. Усе буде, як честь велить...
— І ти... ти говориш про честь, ти падлюко!
— Не базікай багато, краше впусти мене до хати, бо надворі холодно...
— Дай Боже, щоб ти замерз, — і знову вона засміялася і, регочучи, казала далі: — Не здіймай галасу, у мене спить пан, любий пан... не збуди мені його...
— Пан... у тебе! — гарикнув Кирило. — Невже ти не маєш жодного милосердя до мене?
— Немає у мене милосердя, — відповіла вона холодно, мов відрізала.
— Теодозіє!
— Що?
— Я стою тут, у снігу, на колінах, — благав Кирило. — Прошу тебе, на Бога, пусти мене до хати.
— Ось так. Тепер ти розмовляєш зовсім по-іншому. Тепер ти приборканий, вовче...
— Відчини мені.
— Якщо тобі так вже хочеться...
Вона підвелася, зашарудів одяг. Промінь світла впав до моїх ніг, щойно тепер я помітив, що стіни мають щілини. Ось відсунули засув, заспівав ключ у замку, жінка штовхнула ногою одвірок, двері зі скрипом відчинилися, і до хати багатої вродливої вдови увійшов Кирило-злодій.
— Тепер задоволений? — спитала вона насмішкувато. — Так тобі подобається?
— А тобі хіба ні? — відказав Кирило.
— Тихо! У сусідньому покої справді спить один пан.
— Що за пан?
Вона назвала моє ім'я.
— Він? Як на мене, то бажаю йому солодких снів, я його добре знаю, дуже добре. Я вклонюся перед ним, жінко, аж до землі. Хочеш коралів, великих червоних коралів?
— Ти їх украв?
— Вони належать мені. То хочеш чи ні?
— Чому ж не хотіти.
Вони ще шепотілися якийсь час, та врешті стало тихо, так тихо, що мене знову заколисав сон. Промінчик світла також зник.
Однак невдовзі мене знову збудили їхні голоси, знову промінь світла ліг на підлогу, наче широка риска, проведена білою крейдою. Я не зміг опиратися спокусі і зазирнув крізь щілину...
Теодозія, вбрана у свій буденний одяг, сиділа на краю ліжка, а поруч — Кирило, обіймаючи її за плечі.
— Облиш, — суворим голосом проказала красуня. — Я не хочу про це й чути.
— Чому ж, хіба ти мене не любиш? — запитав Кирило. — Хіба ти не моя?
— Я люблю тебе, — відповіла вона. — І ніколи не любила нікого іншого.
— Навіть свого чоловіка?..
— Я обрала його, бо в нього було гарне господарство, багато коней і худоби...
— А я його за те убив, — глухо додав Кирило.
— Гадаєш, я розгнівалася за це? — закопилила Теодозія верхню губу. —Відтоді я вільна і не марнувала часу, доки ти сидів у кайданах, гарно розважилася...
— Мовчи! — від люті аж жили нап'ялися на Кириловому чолі.
— Ну-ну... — вона глянула на нього і вперше за увесь час усміхнулася йому доброзичливо та співчутливо, потім поцілувала і схилила голову йому на плече.
— Ти навіть не уявляєш собі, як я тебе люблю, — вела вона далі. — Через тебе я дала гарбуза одному дуже поважному панові, тільки через тебе....
— Чому ж тоді не хочеш стати моєю дружиною?
— Твоєю дружиною? — вдова глянула на Кирила і щиро зареготала. — Не сміши мене!
Кирило навіть не усміхався.
— Чому не хочеш? — запитав ще раз. — Скажи, тільки не бреши.
Теодозія не відповіла, вона зістрибнула з ліжка і почали сновигати кімнатою туди й сюди, її одяг сердито шелестів, груди бурхливо здіймалися й опускалися, а очі аж сипали зеленими іскрами. Напевно, так само бушувала у своїх покоях Катерина II того пам'ятного дня, коли Григорій Орлов намагався схилити її до шлюбу з ним.
— То коли ж священик має оголосити про наші заручини? — знову запитав Кирило гірко.
— Хай священик оголосить перед усіма в церкві, що ти дурень, чванькуватий дурень, закоханий дурень, а ще зарозумілий дурень...
— Хто з нас зарозумілий — я чи ти? — скрикнув Кирило. — Грай собі владарку, грай собі перед ким хочеш, тільки не переді мною, бо інакше... — він звів угору стиснутий кулак.
— Що — інакше? — красуня із сталевими нервами .без страху приступила ближче і зміряла Кирила зневажливим поглядом.
— Бо інакше так тебе провчу, аж дрантя летітиме, — знайшовся врешті на слово Кирило. — Ти, пихата чортице,., ти... ти...
— Усе сказав? — холодно запитала Теодозія. — Що ж, хочеш почути ще раз — слухай! Я пихата? Коли я відчиняю тобі двері, як ось це нині, це, по-твоєму, пиха?
— Ходи зі мною до священика, якщо маєш серце, — перебив її Кирило.
— Я тебе кохаю. Хіба цього не достатньо? — не зважала вона. — Кохаю тебе, злодія, негідника, але хай я буду проклята, якщо стану тобі дружиною.
— Але ж чому? Чому, шляґ би тебе трафив? Може, тому, що я відсидів через тебе у цюпі, бестіє?
— Ні, не тому, — відповіла Теодозія незворушно. — Ти був добрим і чесним парубком, та я не пішла за тебе; а тепер ти останній мерзотник, і я тим паче не піду за тебе, бо я щось таки маю за душею, а ти — нічого!
Кирило дико реготнув.
— Отож стара історія. Через маєтки ота пиха.
— Так, через маєтки, — відказала Теодозія із жорстокою відвертістю. — Мені належить цей млин, ці поля, луки і ліс, мені належать сімнадцять корів, вісім волів і четверо коней, птиці не зчислити, майже три тисячі гульденів вкладено у державні папери, котрі лежать отут, у скрині, а ти? Що маєш ти? Те, що украв в інших, до уваги не береться, отож, ти володієш лише своїм голим, неприкритим життям, ти — злодій, жебрак, злидар. Я б могла випхати тебе за двері, замість того, щоб цілувати...
— Мене! — Кирило враз зірвався на ноги, він аж кипів, зціпив кулаки. — ну то випхай... Спробуй лишень!.. — у грудях в нього хрипіло. — Ти справжня відьма. То для любощів я тобі добрий...
— Так... хоч я й сама не знаю, — вона зневажливо стенула плечима, аж я увесь похолов, сподіваючись найгіршого. — Але за чоловіка тебе не візьму. Скорше утоплюся або отруюся, ти, космацький збую!
— Але ж, Теодозіє... — Кирило враз обм'як. — Хіба ти не маєш серця? Як ти можеш так говорити зі мною, з тим... тим... — і він заридав.
—... що через мене волочив кайдани десять років, — вигукнула Теодозія. — Шкода, що не довше... Плач... Ой... умру зі сміху, — вона реготала, аж трусилася, аж зігнулася додолу.
— Смійся, смійся! — пробурмотів Кирило, тамуючи сльози. — Я ще змушу тебе заплакати, запам'ятай собі!
Теодозія ще якусь хвилю сміялася, потім її чоло спохмурніло, вона механічно стягнула на грудях лапсердак.
— Погрожуєш мені... може, пограбуєш мене? — запитала.
— Теодозіє!
— Уже заспокоївся?
— Дай мені свою руку, Теодозіє!
— На, маєш, цілуй! І проси у мене вибачення.
— Що тільки звелиш! — розбійник цілував її руку покірно і ніжно. — Пообіцяй хоча б, що не вийдеш за нікого іншого.
— Чом би й ні?
— Бо я цього не хочу, — Кирило тупнув ногою.
— Один уже оббиває пороги, Акентій Пров, — Теодозія з насолодою катувала його словами. — Добрий був би ґазда, як кажеш? Він сватається до мене.
— Оте старе опудало?..
— Зате він має вісімдесят моргів поля.
— І лисий...
— То й що, він багатий, має купу грошей...
— І що день Божий напивається...
— Якщо може платити, то хай собі п'є.
— Тільки спробуй вийти за нього... тільки спробуй, — голос Кирила тремтів. — Тоді побачимо...
— О! То ти ревнивий, бідако! — Теодозія схилилася над ним, мовби поцілувати хотіла, але натомість ляснула його по устах.
— Тебе це тішить?
— Так.
Кирило рішуче одягнув шапку і рушив до дверей.
— Коли ти знову прийдеш?
— Ніколи.
— Тоді, певно, завтра, закоханий простаку. Кирило хряснув за собою дверима.
— Ну, начувайся, я обітну тобі крила! — гукнула вона йому навздогін.
її сміх лунав уночі, наче регіт русалки, яка гойдається собі на гіллі при світлі місяця, загорнувшись у своє пишне золотаве волосся, хапає золотими тенетами свого переслідувача і душить у пристрасних обіймах, аж поки бідолаха не захрипить від лоскотів.
^>
Це було навесні, наближалася пора виборів до сейму. Десь за тиждень я пішов до Теодозії, щоб переконати її віддати голос за нашого кандидата. Вона сиділа на припічку, поважно схрестивши руки на грудях, злостива посмішка грала на її повних устах. У кутку, на низькому ослінчику, чипів Акентій Пров, порохнявий старий парубок. Він сидів, наче покаране дитя, весь тремтів зі страху і заходився плачем, розчухране волосся звисало йому на вуха, безсоромно оголивши лисину.
Теодозія підвелася. Акентій лиш кивнув і затулив руками стражденне обличчя, шо було уже навіть не бліде, а геть посіріле.
— Чи Ви ше не передумали, Теодозіє, передати мені свої повноваження? За вісім днів вибори, — почав я.
— Знаю, — відказала вона.
