Хлопський суд - Захер-Мазох Леопольд фон

— На зло! Ходи, Теодозіє, голубко моя, любко, моя паво! Ходи, ходи, не бійся, дружби стануть на сторожі, парубки і наймити також. Спустіть собак! Спустіть собак!

— Та шоб я боялася! — заговорила Теодозія. — То ти не бійся, у мене вистачить мужности на двох.

Старости, дружки та співачки оточили молодят колом і з урочистими співами повели їх до весільного ложа.

— Кирило! Кирило! — почулося зненацька і гримнув регіт. Я пропхався вперед. На стіні, в узголів'ї ліжка висіли велетенські оленячі роги.

— Це Кирило зробив!— крикнула розгнівана Теодозія, та враз засміялася і стала клясти, далі сміючись. — Щоб тобі добра не було, злодію, негіднику! Щоб тебе чорти вхопили!

Ларіон, засліплений вином та горілкою, приніс гак і шматок за шматком розмолотив глузливу емблему, не пощадивши й стіни.

Охоплений невизначеною тривогою, я вийшов з хати і подався на пошуки Кирила.

Його не було ні вдома, ані в корчмі, ніде. Без наміру, скорше механічно, я повернув до млина Теодозії. Його білі стіни мерехтіли у темряві, з одного вікна блимнуло червоне світло... А там... блимнуло і біля стодоли... Ще якась мить... ось черкнуло кресало, зайнялася губка і освітила бліде спотворене обличчя Кирила, який міцно тримав у зубах куцу люльку...

То була лише мить...

Мене охопив страх...

— Кириле! — крикнув я. — Кириле!

Ніхто не відповів, тільки млинове колесо лопотіло далі, і шумів потік.

На чорному небі зблискували поодинокі сумні зірки. Звідкись на стежці з'явився великий білий пес і хрипко гавкнув... Світло у млині погасло...

Я поволі побрів до нашої садиби, якусь хвилю ще постояв на сходах, дивлячись у бік млина, ніби сподівався там щось побачити. Була тепла запашна ніч, тиха і темна. Не те, щоб панувала цілковита пітьма, але все довкола втратило евої контури, збилося у темне клубоччя, навіть найближчі предмети, здавалося, плавали у глибоких чорних водах. Жодного світла, ні місяця, ані зір, навіть світло у господі молодят погасло.

Та враз угору вирвалося полум'я, лизнуло язиком чорне небо і стало рости, рости... А невдовзі залило загрозливою червінню увесь небокрай.

Моє передчуття!

Я гукнув наймита, звелів сідлати коня і розбудив челядь. У ту ж мить задзвонили дзвони на дзвіниці нашої сільської церкви.

— Горить! — крикнув я кучерові, який, ще заспаний, з розчухраним волоссям, підбіг до мене. — Де б це могло бути?

— Так, горить, — потвердив він .

— Де це?

— Млин Теодозії.

Я швидко скочив у сідло і помчав туди, наша челядь — за мною з палицями, кошами, гаками та драбинами. Дорогою я зустрів селян із нашого села, які поодинці або групами поспішали на пожежу з інструментом для гасіння на плечах. Ніхто не зронив ні слова, але кожен квапився, як міг, більшість не мала часу навіть одягнутися, настільки великою є сила єднання громади. Яке ж прагнення до взаємодопомоги живе у нашому народі!

Три вогненні стовпи уже здійнялися до неба, а на них чорним дахом опиралася хмара густого диму. Дзвони голосили, собаки гавкали по селу, тупіт кінських копит, голоси, крики в далині...

Я один з перших досяг млина.

Вогонь охопив водночас хату, стодолу та стайню. Густий сірий дим огорнув будівлі звідусіль, клубочився по землі і поволі повз далі. Полум'я швидко бігло по дерев'яних вибілених стінах, прошмигувало між балками, вихоплювалося з вікон та дверей, рвалося крізь дах.Іскри й дрібні віхтики палаючої соломи літали у повітрі, падали на луку і лежали там схожі на великі вогненні ниті, падали у потік, який одразу їх поглинав, на колеса млина, які продовжували й далі свою монотонну роботу, хоча вогонь вже охопив стоки і поки що з лютим шипінням відступав тільки перед водою, аби з новою силою кинутися вперед.

Надаремно боролася із жахливою стихією челядь з млина; даремною була боротьба й тоді, коли звідусіль наспіла поміч. Вздовж потоку утворився ланцюг людей, відра перелітали

/

з рук у руки, хтось стояв на драбинах чи на даху і виливав з відер воду у вогонь. Інші працювали ручними помпами;

Кілька сміливців, облившись перед тим водою, видряпалися на дах і, стоячи в полум'ї, намагалися гаками розтягти палаючі крокви. Худоба ревіла, коні скаженіли на прив'язі, кури з обсмаленими крильми розлетілися по лісі і пропали у темних хащах. Пожарище освітлювало усю околицю, вологі куші й дерева в саду стояли огорнуті червонявим серпанком, вода у потоці видавалася розплавленим червоним золотом.

Із сірого диму, який оповив садибу, з'явилася Теодозія, напівроздягнена, з розплетеним волоссям, схожа на якусь богиню з Олімпу, яка щойно зійшла з хмари, або на прекрасного демона, що виринув із пекла. її погляд божевільно блукав.

— Це Кирило поробив! — скрикнула вона. — Він підпалив мого млина! Це тільки його рук справа! Допоможіть! Рятуйте! Де Ларіон? Рятуйте скриню, червону скриню! Сто гульденів тому, хто її винесе!

Надійшов Ларіон, волосся та брови обсмалилися, обличчя чорне від сажі...

— Де ти, Теодозіє? Сюди! До мене!

— Рятуй скриню! — закричала Теодозія знову. — Там мої папери, три тисячі гульденів, твої і мої!

Ларіон зник у диму.

— Сюди! — звеліла мельничиха, схопила важку балку і почала розбивати нею двері, зачинені з середини. Я поспішив їй на допомогу.

Тут пролунав крик.

— Назад! Назад! Дах валиться!

Я шарпнув Теодозію назад, парубки миттю злетіли драбинами долі або й просто пострибали у дим. Почувся оглушливий гуркіт, млин завалився, палаючий дах впав досередини.

— Де Ларіон? — кричала Теодозія. — Він живий чи мертвий?

Люди кинулися шукати його під уламками, але надаремно. Ларіона не було ні на подвір'ї, ані серед тих, хто черпав відрами воду з потоку...

Нарешті його знайшли за хатою, він лежав на спині, з чола текла кров і заливала обличчя, стікала по сорочці, утворюючи по обидва боки від тіла брудно-червоні калюжі. Біля нього стояла розбита скриня, а паперів і слід простиг.

— Він мертвий, — почулося.

— Хто?

— Ларіон.

Теодозія впала на тіло чоловіка.

— Його убило балкою, коли він намагався врятувати папери. Он стоїть скриня... — сказав Гриць Яремусь.

— То Кирило його замордував! — крикнула Теодозія. — Погляньте на рану. І скриня порожня... Він украв папери, а Ларіона вбив...

Ми облишили марні спроби загасити пожежу. Господарські будівлі одна по одній теж з гуркотом завалилися. Незабаром млин Теодозії перетворився на велике згарище, з якого угору здіймався дим та язики полум'я.

А вона сиділа осторонь на камені, сховавши бліде, заніміле від розпачу обличчя у долонях, нічого не бачила й не чула, сама ні звуку не зронила. Не плакала.

Наступного дня вдосвіта я пішов на згарище. Який свіжий, ясний і радісний ранок вставав навколо того нещасливого місця, з якого усе ще бухкав дим та іскри, мов випари пекла.

Природа нічого не знає і знати не хоче про людину, її нужду, муки, розпач, вона наче насміхається з її долі своїм сонячним усміхом, святковим вдоволеним спокоєм.

Я ступав по чорному від сажі камінні, обвуглених балках, довкола не залишилося нічого живого.

Потік незворушно жебонів, несучи свої води, ворушив уламки напівзгорілого млинового колеса, шо раз у раз скрипіло. Жайворонок з тріумфальною піснею шугнув із пшеничного поля увись. Я провів його поглядом, і вперше чудова блакить безхмарного неба збудила в мені сум, наповнила мою душу гіркотою.

Великий білий пес Теодозії поволі брів поміж деревами у саду, який ріс довкола млина, він понурив голову і боязко озирався. Побачивши мене, загарчав, вишкірив зуби і повернув геть. Я рушив стежкою, обабіч якої стояло чорне обвуглене колосся, аж сюди, до лісу, заніс вітер сажу і попіл, жахливі плоди руйнації.

Зненацька я побачив Теодозію, вона усе ще сиділа перед руйновищем свого маєтку, на тому ж великому камені, де я востаннє бачив її учора, напівроздягнена, з розплетеним волоссям.

Я заговорив до неї, проте вона не відповіла.

Я викрикнув її ім'я, вони здивовано звела на мене порожній погляд, ніби не впізнавала мене, і знову опустила очі додолу.

Раптом поруч неї зашаруділи кущі, і з них визирнуло бліде, але спокійне обличчя, очі з гарячковим блиском заглянули їй у вічі... То був Кирило.

— Теодозіє! — окликнув він її.

Від звуку його голосу вона уся затремтіла.

— Жінко, ти збожеволіла? — він підійшов до неї, схопив за плечі і добре струснув.

Теодозія рвучко повернулася до нього, скрипнувши зубами і стиснувши кулаки, білки очей налилися кров'ю.

— Ну, то як тобі? — спитав розбійник холодно. — Ти ще жива?

Теодозія німувала.

— Отже, ти знову вдова, слава Богу! — вів він далі. — Ми нарешті зможемо справити весілля, обоє бідні, одне і друге, бідні, наче церковні миші. Ходи! Чи може, ти не хочеш? О! Я пізнаю тебе, моя люба голубко, горда паво... Як хочеш.... Я чекаю тебе з товаришами у шинку... чуєш, злидарко, жебрачко, так жебрачко, обскубана паво! Можеш тепер прийти до Кирила і гарно його попросити, може, він ще й згодиться

• взяти тебе після дурного одуда... Ха-ха-ха! — він крутнувся на обцасах і з викличним сміхом заспівав пісеньку:

Горда пава, горда пава Посватала одуда. Віть! Віть! Віть! Віть!

— Іди геть, — мовила вона до нього.

— Уже йду. Отож у шинку зустрінемося, серденько! — крикнув він і розмашистою ходою рушив стежкою.

Вона мовчала.

Ще довго чути було його пісеньку, вітер доносив глузливе "віть! віть!", хоча сам він уже зник з очей.

Поволі сходилися сусіди, люди з села, оглядали попелище, підходили до Теодозії. Дехто приніс їй щось із собою, той горщик каші, інший курку, хтось пару черевиків, ще хтось клуночок зі старим одягом. Жінки посідали навколо вдовиці та розраджували, як могли. Урешті зібралася вся громада, чоловіки, жінки, діти, всі приголомшено дивилися на попелище, говорили стиха, чути було тільки шепіт та зітхання.

Маленький Гриць присів на землі, дивився своїми допитливими оченятами на стовпи хати, які ше куріли, і порпався патиком у гарячому попелі.

Раптом Теодозія підвелася, оглянула коло людей, витягнула з вузлика, який лежав перед нею, ви цвілу вовняну спідницю, порозглядала її, гірко усміхаючись, і вдягнула на себе. Потім підняла поношений брудний сердак і поволі, навіть з деякою насолодою, запхнула оголені руки у м'які рукави, натягнула черевики на босу ногу, відгорнула з обличчя волосся і зав'язала його ззаду великим вузлом, а тоді підійшла до потоку і вимила руки й лице.

Отак усе поробивши, вона поволі рушила стежкою поміж кущів, через луку, ніби хотіла втекти від цікавости людської юрби.