Хлопський суд - Захер-Мазох Леопольд фон

Подекуди визирають білі й жовті водяні лілії, схожі на свічки, які посвічував багрянець заходу, і вони палахкотять барвистими вогниками. Посеред тих мочар лежить ставок з прозорою мерехтливою водою, тільки де-не-де порослий окраєм високими світло-зеленими шуварами. Приступитися до нього можна лише з одного боку, там, де до води підходить садок одного селянина. Якщо заховатися, навіть на короткий час, під якимось деревом чи під кушем ліщини, то небавом станете свідками, як з очерету вигулькне чорна голова на тонкій шийці, а за нею — друга й третя; або ж навіть ціла флотилія маленьких темних корабликівпокажеться вдалині і спокійно пристане до протилежного берега ставка.

Це дикі качки, незчисленна кількість яких живе на мочарах і в очеретових хашах ставка; час від часу вони, ніби брунатними плямами, покривають усю поверхню води.

Саме цим качкам і призначалися мої відвідини та моя увага, коли я одного надвечір'я сидів собі із захеканим псом та дубельтівкою на колінах на соломі у збитій .зі старих дощок вартівні й чекав на тягу.

Просидів я недовго, мою увагу привернув шерех, котрий завжди пантеличив мене, а саме шарудіння жіночого одягу. Я побачив, сам залишаючись непоміченим, молоду сільську дівчину, струнку, з пишними персами, виразним обличчям, у чорній корсетці. Розкішні русі коси, переплетені червоними стрічками, збудливо підстрибували під час ходи, відбиваючись від її повних стегон. Час від часу вона нахилялася, щоб підняти грушку або яблуко, а коли відкушувала шматок, показувалися два ряди білих чудових зубів. Неподалік від мене стирчав пень зрубаного горіха, зручний природний стілець. На нього вона й опустилася, гризла яблука одне за одним, а качани кидала у воду і спостерігала, як вода розходилася колами, аж доки поверхня повністю згладжувалася. Дівчина, здавалося, когось чекала, але не виявляла нетерплячки. Тільки коли висока чорна чоловіча тінь упала їй до ніг, погляд її зметнувся догори, і болісний усміх промайнув личком, але тут же поступився густому рум'янцеві.

Це був молодий, дуже вродливий чоловік, майже красень, не красивий у сенсі правил грецького античного мистецтва, красень у тому, що стосувалося сили й міці його стрункої статури, витончености рухів, напівсердечного й напівнасмішкуватого, та все добродушного виразу мужнього обличчя, усміхнених, сповнених невичерпної життєрадісности сяючих очей. Він мав високі аж до колін чоботи, які носять краків'яни, широкі полотняні сині штани, вузький короткий сардак такого ж кольору і маленьку, мало не кокетливу шапку з овечого хутра на густих чорних кучерях. Коли він глянув на дівчину, то засміявся так, аж великі білі зуби зблисли з-під розкішних чорних вусів. Він сів поруч і без жодних передмов пригорнув її до себе, притримуючи рукою голову та вкриваючи поцілунками її личко.

Вона не пручалася і тепер вдоволено усміхалася, увесь смуток, здавалося, геть зцілували його повні червоні уста.

Минуло чимало часу, перш ніж дівчина зважилася перервати його пестощі зітханням.

— Ну, що тобі? — почав парубок. — Щось лякає тебе, гадаєш я так легко відчеплюся від тебе. Ну, ну, говори, моє мале зайча.

Сльози одразу ж бризнули їй з очей.

— Ось тільки сліз бракувало, — він ніжно взяв у руки її гарненьку голівку і поклав собі на груди.

— То ти ще кохаєш мене? — прошепотіла вона.

— Як же мені не кохати, — відказав хлопець. — Я закоханий, як той горобець, геть втратив голову.

— Але що буде зі мною, якщо... — вона запнулася і затулила личко руками. По її червоних вушках я помітив, як уся кров шугнула їй в голову.

— Чи ти перша, Касю? Нічого не бійся і не соромся. Хіба ж не створив нас Бог для любові, задовго до того, як він придумав священика, котрий мав би благословити нас? Не завдай мені болю, не надумай втопити дитя, бо це й моє дитя, Касю. За таке я міг би й убити, так сильно тебе кохаю.

— Але ж ганьба! — вигукнула дівчина. — Яка ганьба, Ставровський!

Ім'я мене не здивувало. Отже, переді мною був товариш Кирила, небезпечний злодій, якого називали Пашею, бо коло нього постійно вилося з десяток жінок. Він умів красти горді й невинні серця так само спритно, як коней, корів чи дрова на зрубах.

— Ти міг би мене порятувати, якби захотів, — вела своєї дівчина. — Якби захотів.

Паша почав реготати, але сміх той не був ні фривольним, ані зневажливим, як я сподівався, то був гіркий лютий сміх, що гострим лезом впився мені в душу.

— Послухай мене, Касю, — заговорив він згодом, і легковажну веселість на його обличчі змінила глибока поважність. — Хіба я обіцяв одружитися з тобою? Ну, скажи, обіцяв?

— Ні, — ледь видихнула вона злякано.

— Отож скажу тобі те, чого не казав ще жодній,— продовжував парубок м'яким, о, яким м'яким, ніжним і переконливим голосом. — Якби я міг узяти собі когось за жінку, то взяв би тільки тебе, тебе одну, жодну іншу, хоч ти й не маєш ні грунту, ні хати, ані корови, і я нічого не маю за душею, що належало б мені, та все ж я повів би тебе до священика, не вагаючись...

— Справді? — вона із замилуванням дивилася йому в очі.

— Справді, — відказав хлопець. — Але у мене... у мене вже є жінка, вона живе, я не можу її убити, аби обвінчатися з тобою під шибеницею.

— Ти маєш жінку?..

— Так, маю жінку.

— Тоді усе пропало, — промовила дівчина глухо, вона мов закаменіла. — Але якщо ти нас не покинеш, мене своє дитя, я буду спокійно виношувати його.

— Я не покину тебе, — твердо сказав Ставровський. — Якщо батьки виженуть тебе з дому, приходь до мене... я працюватиму для нас усіх...

— Працюватимеш, Ставровський, — сказала дівчина з докором.

— Так, буду красти! — вигукнув він мало не з глибини душі. — Красти! Хочеш стати жінкою злодія, є злодійською любкою, але бридишся самого злодійства... Що тут такого? Хіба не усі обкрадають одне одного? Чи не вкрали вони мені жінку, підсували на підпис усілякі векселі, доки не позбувся останнього клаптика землі. Весело жити й весело вмерти! Моя ж жінка тим часом носить соболине хутро, а на моєму ґрунті порядкує єврей, — він зареготав. — Мені тепер усе байдуже. Вони жили за мій кошт, тепер я поживу за їхній, і як тільки невірна зрадниця віддасть Богові душу, ти станеш моєю дружиною. Ну, усміхнися, мій зайчику. Я грабував їх щогодини, крав їхні набутки, худобу, їхніх жінок та дочок... Пашею мене назвали... А тепер я твій, і ти будеш жити, як султанша, а наше дитя — як принц із Арабії... Я покажу їм, хто тут господар!

— І справді не полюбиш іншої? — перепитала дівчина із сумнівом у голосі.

— Ти — моя жінка, — відказав Паша. — А інші... — він зневажливо змахнув рукою.

— Але ж ти не встоїш, — усміхнулася вона. — Вродливі жінки діють на тебе, як омана. Ти справжній паша.

— Так воно є, — вигукнув парубок, скочив на рівні ноги, підняв з землі камінець і пожбурив ним далеко в озеро. — Але для тебе я не пожалію свого життя, розумієш... свого життя, украду... украду місяць із неба під носом у Господа Бога для тебе... тільки для тебе. Ходи... не хили голови... смійся... стрибай... Ти злодієва любка... злодієва жона! Весело жити й весело вмерти!

Ми мали гостей, за півдня будинок перевернули догори дном, кухню на кілька хвилин залишили без догляду, і за цей короткий проміжок часу звідти зуміли поцупити велику частину коштовного сервізу, старовинне благородне родинне срібло. Ніхто не бачив жодної живої душі, котра б увійшла чи вийшла з подвір'я, та все ж підозра не торкалася наших челядників, усі вони прослужили понад двадцять років у маєтку і стали, як це у нас часто буває, більше приятелями, аніж слугами.

— Не хто інший, як Кирило побував тут, — запевнила кухарка.

—'Тільки він, — підтвердив кучер. — Найкраще було б поговорити з ним самим.

Ніхто із челяді навіть не припускав, шо його самого можуть запідозрити у злочині.

Отож я вирішив податися просто до єврея-шинкаря, якого повсюдно вважали за укривача тих крадіїв.

— Скажи Кирилові, шо сьогодні ввечері, о восьмій, я буду тут. Хочу з ним поговорити, — виклав я без передмов мету свого приходу.

— Про що ви хочете з ним говорити? — запитав шинкар, ніби й байдуже.

— Він украв наше срібло.

— Хай мене Бог покарає! — репетнув єврей.

— Він тебе й так покарає, потерпи лишень трохи, продовжував я. — Але сьогодні ввечері я хочу побачити у тебе Кирила, розумієш. Я заберу у нього срібло, з тим сервізом пов'язані дорогі нам спомини...

— Я нічого не розумію з того, що ви тут говорите, милостивий пане, — сказав єврей з незворушним супокоєм. — Але з Кирилом ви зустрінетеся.

— Отож о восьмій.

— Слухаюсь.

Коли я перед восьмою увійшов з туманної пітьми осіннього вечора до скупо освітленої нафтовою лампою корчми, Хайка сиділа за лядою, єврей оперезався молитвенним паском і монотонним плаксивим голосом молився у кутку; за одним із зелених лакованих столів із вишуруваною посередині стільницею сидів чоловік, котрий при моїй появі підвівся і ввічливо, але без запобігання вклонився та так і стояв, не зводячи з мене погляду. Єврей мовчки вказав на нього.

— Ти Кирило? — запитав я, підступаючи ближче.

— Так, пане, я Кирило. Чого вам треба від мене?

— Ну, ми маємо час, — мовив я. — Налий нам свого токайського, Хайко.

Хайка вийшла, єврей заплющив очі і молився далі, хитаючись усім тілом.

Кирило був не високий, радше малого зросту, не був ані міцним, ані буйним, не було у ньому нічого бешкетного, погрозливого чи небезпечного. Навпаки, він справляв враження статечного господарного селянина, котрий відслужив у війську або ж навчався у школі. Його високі цілком нові чоботи блищали від вакси, поверх широкої і довгої сорочки з гарного сірого полотна він носив короткий чорний сіряк і овечу шапку, поряд лежала маленька окута сріблом люлька та налита свинцем бартка. Обличчя — дуже приємне, ясне, розумне, а неспокійні риси зраджували навіть певну вразливість. Гарними були тільки очі, що глибоко ховалися під навислим чолом, затінені довгими віями та кошлатими чорними бровами. Темне волосся коротко підстрижене, вуса меланхолійно звисали аж до виголеного вуглуватого підборіддя.

То був чоловік, чия хитрість, спритність та рішучість змушували тремтіти всю околицю, котрий дозволяв собі усіх нас безкарно плюндрувати та грабувати.

Коли принесли вино, я сів.