Другий силует жінки - Бальзак Оноре де
У монастир, служити мужу небесному, заміжню жінку не приймуть — це було б двомужжям. Чи завжди буде вона потрібна своєму коханцеві? Навряд. Тому світська жінка може дати привід хіба до наклепів, але ніколи до пліток.
— Все це жахлива правда,— сказала графиня де Кадіньян.
— Через те,— вів далі Блонде,— світська жінка й живе між англійським лицемірством і принадною відвертістю нашого вісімнадцятого століття, тобто підкоряється законам нинішнього виродженого суспільства, нікчемної системи, де ніщо нове не скидається на минуле, де перетворення нічого не дають, де існують лише відтінки, де знаменитості розчиняються в юрбі, де люди відрізняються лише зовнішніми ознаками. Я переконаний, що сьогодні навіть жінка, народжена біля трону, не зможе до двадцяти п'яти років засвоїти енциклопедичну науку пустих розмов, усіляких вивертів, збагнути значення дрібничок, мелодії голосу і гармонії кольорів, ангельського віроломства і невинного шахрайства, балаканини і мовчанки, серйозності і легковажності, розуму й дурості, дипломатії й невігластва,— одне слово, засвоїти всі якості, необхідні для світської жінки.
— Маючи такі погляди на жіночу суть, куди ж зарахуєте ви жінку-письменницю? — спитала панна де Туш.— Як, по-вашому, вона світська жінка чи ні?
— Якщо в неї нема таланту, то це жінка нікчемна,— сказав Еміль Блонде, супроводжуючи свої слова лукавим поглядом, який можна було сприйняти за похвалу, відверто призначену Каміллові Мопену.— Це думка не моя, вона належить Наполеонові,— поквапився додати він.
— О, не дорікайте Наполеонові! — сказав Каналіс, велично простерши перед собою руку.— Він мав слабості, й одна з них — заздрість до літературних обдарувань. Але хто здатен пояснити, зобразити чи зрозуміти Наполеона? Чоловіка, якого малюють із схрещеними на грудях руками і який звершив стільки діянь? Це він володів найвищою, найпереконливішою, найнещаднішою, найсуворішою могутністю! Дивовижний геній, що поширив озброєну цивілізацію повсюди і ніде не зміг її закріпити; людина, яка могла всього домогтися, тому що всього хотіла; людина феноменальної волі, він умів приборкувати хворобу битвою й одначе був приречений померти від хвороби у себе в ліжку після життя, прожитого під градом ядер і куль; людина, в чиїй голові вміщалися кодекс законів і меч, слово і дія; проникливий розум, який усе передбачив, крім свого падіння; дивний політик, він у своїй азартній грі сипав пригорщами людські життя, але пощадив голови Талейрана, Поццо ді Борго20 і Меттерніха, дипломатів, смерть яких урятувала б Французьку імперію і які в його очах мали більшу вагу, аніж тисячі солдатів; це йому природа виявила рідкісну ласку — залишила серце в бронзовому тілі; веселий і добрий уночі в товаристві жінок, він уранці бавився з Європою, як ото пустотлива дівчина, коли, розважаючись, вона випліскує воду з ванни! Лицемірний і великодушний, простий і водночас любитель сухозлітки, позбавлений смаку і покровитель мистецтва; та попри всі свої суперечності, великий у всьому, геній інстинкту й самодисципліни, Цезар — у двадцять п'ять років, Кромвель — у тридцять, і в той же час добрий батько і не менш зразковий чоловік, аніж будь-який крамар з вулиці Пер-Лашез. Це він створив пам'ятники, імперії, королів, кодекси законів, вірші, роман — і все це більше з натхнення, ніж за правилами. Це він хотів усю Європу зробити Францією. І після того як він збільшив нашу вагу до тієї міри, що ми мало не порушили закони земного тяжіння, він залишив нас біднішими, ніж ми були в той день, коли він простер над нами свою десницю. І він, який створив імперію задля своєї слави, втратив славу на кордонах цієї імперії посеред моря солдатської крові. Він уособлював у собі думку і дію, в ньому поєднувалися Дезе21 і Фуше22.
— То втілення сваволі, то сама справедливість — залежно від обставин! Справжній монарх,— сказав де Марсе.
— О, яка фтіха слюхати фас, коли ти топре попоїф! вигукнув барон де Нусінген.
— А ви думали, ми почастуємо вас сіренькими думками? — озвався Жозеф Брідо.— Якби треба було платити за втіху від бесіди, як ви платите за танці або музику, усього вашого багатства на це не вистачило б! У нас дотепи двічі в одній формі не подаються.
— Невже справді ми так здрібніли, як вважають оці панове? — сказала княгиня де Кадіньян, звертаючись до жінок і посміхаючись недовірливою і глузливою посмішкою.— Невже сьогодні, за режиму, який усе применшує і вже привчив нас любити малі квартирки, малі статейки, малі газетки, малі книжки, малі картини, неодмінно повинні змаліти й жінки? Якщо людина змінює одяг, то невже вона повинна змінити й серце? Пристрасті залишаться пристрастями за будь-якої епохи. Я знаю приклади дивовижної відданості, благородних страждань, але їм бракує розголосу, слави, якщо хочете, яка за минулих часів возвеличувала гріхи знаменитих жінок. Але можна бути Агнесою Сорель23, і не рятуючи короля Франції. Хіба наша люба маркіза д'Еспар не варта пані Дубле або пані дю Дефан, у чиїх салонах стільки лихословили і чинили стільки зла? Хіба Тальйоні24 чимось поступається Камарго25? Хіба Малібран не варта Сент-Юберті26? Хіба наші поети не переважають поетів вісімнадцятого сторіччя? Якщо тепер з вини крамарів, які нами правлять, ми не маємо власного стилю, то хіба Імперія не наклала на все свій відбиток, подібно до епохи Людовіка П'ятнадцятого, і хіба її блиск не був казковим? А хіба занепали науки?
— Я згоден з вами, княгине, жінки нашої епохи справді здатні на високі вчинки,— сказав генерал Монріво.— Коли нам на зміну прийдуть нащадки, пані Рекам'є27 здасться їм не менш великою, ніж найпрекрасніші жінки минулих сторіч! За нашого життя відбулося стільки історичних подій, що не вистачить істориків, які могли б описати їх. Століття Людовіка Чотирнадцятого мало одну пані де Севіньє28, а нині в Парижі таких освічених дам не одна тисяча і пишуть вони, звичайно ж, краще, ніж пані де Севіньє, хоч і не друкують своїх листів. Хай там як ви назвете француженку, "світською жінкою" чи "вельможною дамою", вона завжди буде жінкою в істинному значенні цього слова. Еміль Блонде змалював нам чисто жіночі принади сучасної парижанки, але ця ж таки жінка, яка маніриться, хизується, щебече, повторюючи чужі думки, у грізну хвилину може стати героїнею. До того ж, любі дами, ваші помилки тим поетичніші, що вони завжди й неминуче загрожують вам великими небезпеками. Я багато спостерігав світ і зрозумів його, можливо, надто пізно. Але навіть за тих обставин, коли незаконність ваших почуттів мала виправдання, я бачив, що внаслідок якої-небудь випадковості,— назвіть це, якщо хочете, провидінням,— фатальна рука долі карала ту, кого ми називаємо жінкою легковажною.
— Сподіваюся,— сказала пані де Ванденес,— що ми здатні поводитися героїчно й за інших обставин...
— О, дайте змогу маркізові де Монріво прочитати свою проповідь до кінця! — вигукнула пані д'Еспар.
— Тим більше, що він багато проповідував власним прикладом,— озвалася баронеса де Нусінген.
— Мабуть, серед безлічі драм,— провадив генерал Монріво,— (я кажу "драма", бо ви часто вживаєте це слово",— пояснив він, звертаючись до Блонде), серед багатьох відомих мені драм, в яких позначився перст божий, найжахливіша була майже справою моїх рук.
— Розкажіть, розкажіть! — вигукнула леді Барімор.— Я так люблю тремтіти від жаху!
— Усі доброчесні жінки це люблять,— озвався де Марсе, поглянувши на чарівну дочку лорда Дадлі.
— Під час кампанії тисяча вісімсот дванадцятого року,— почав генерал Монріво,— я став мимовільною причиною жахливого нещастя, яке могло б допомогти вам, докторе Б'яншон,— сказав він, глянувши на мене,— з'ясувати деякі загадки стосовно людської волі, адже ви цікавитеся не тільки організмом людини, а й проблемами психології. То була моя друга кампанія, я любив небезпеку і сміявся з усього, як і годиться молодому, наївному лейтенантові. Коли ми дійшли до Березини, армія, як вам відомо, вже цілком розклалася й забула, що таке військова дисципліна. То був різношерстий набрід людей усіх національностей, що бездумно сунули з півночі на південь. Солдати проганяли від свого вогнища генерала, босого і в лахмітті, якщо він не приносив їм дров чи харчів. Після переправи через ту знамениту річку безлад не зменшився. Я йшов сам-один, харчів у мене не було; спокійно вибравшись із Зембінських боліт, я став шукати оселю, куди мене пустили б хоч заночувати. Та хати траплялися рідко і в жодну мене не пускали. Лише надвечір я, на своє щастя, помітив невеличку і вбогу польську ферму, якої ви й уявити собі не можете, якщо тільки не бачили дерев'яних хатин Нижньої Нормандії або найубогіших хуторів Боського плоскогір'я. В таких житлах тільки одна кімната, розділена дощаною перебіркою на дві неоднакові половини — менша править за повітку, там складають сіно й солому. Сутеніло, але я розгледів, що над хатиною клубочиться дим. Сподіваючись знайти там товаришів милосердніших, ніж ті, до яких я досі звертався, я рішуче попрямував до тієї хатини. Увійшовши, я побачив накритий стіл. Кілька офіцерів і з ними жінка — картина досить звична — їли підсмажену на вугіллі конину з картоплею та мерзлі буряки. Я впізнав серед тих людей двох чи трьох капітанів з першого артилерійського полку, в якому я служив. Мене вітали гучними криками "ура", що дуже здивувало б мене по той бік Березини; але на той час мороз уже трохи ослаб, мої товариші відпочивали, їм було тепло, вони наїлися, а встелена соломою долівка обіцяла їм чудесний нічний сон. Ми були в ту пору невибагливі. Філантропія моїм товаришам нічого не коштувала — а це найпоширеніший різновид філантропії. Я сів на оберемок соломи і заходився їсти. В кінці столу, біля дверей до відгородженого закутня, в якому зберігали сіно й солому, сидів полковник — мій колишній командир, один з найдивовижніших людей, що їх доводилося мені зустрічати посеред того наброду, в якому я останнім часом перебував. Він був італієць. А якщо у південних краях природа нагородить когось красою, то це краса ні з чим не зрівнянна. Не знаю, чи звертали ви коли-небудь увагу на незвичайну білість шкіри в тих італійців, які вродилися не смуглявими? Ця білість просто вражає, а надто при свічках.
