Другий силует жінки - Бальзак Оноре де

Так от, це моє внутрішнє "я", осяйне, як сонце, легке, мов тінь, навіки вбралося в чорну жалобу. Атож, я відчув, як холодна й кощава рука накинула на мене саван гіркого досвіду і навіки залишила в моєму серці осад гіркого смутку, пробуджуваного в душі людини першою зрадою. Я опустив очі, аби вона не помітила, який я приголомшений, і тут у мене виникла горда думка, завдяки якій я опанував себе: "Якщо вона обманює, вона тебе не варта!" Я пояснив рум'янець на своєму обличчі та сльози в очах нездужанням, і ніжне створіння захотіло провести мене додому, сидячи у фіакрі з опущеними шторами. Всю дорогу вона була така ніжна зі мною, така ласкава, що одурила б і того венеціанського мавра, якого я згадав задля порівняння. Адже якби те велике дитя завагалося ще бодай на хвилину, то кожен розумний глядач збагнув би: зараз він попросить у Дездемони прощення. Та й хіба не дитяча помста — убити жінку! Розлучаючись зі мною, моя кохана заплакала — так їй було гірко, що вона не може доглядати мене. Їй хотілося бути моїм камердинером, вона заздрила цьому щасливцеві, й усе це говорилося з таким натхненням, ніби вона читала вголос листи Клариси9, написані в дні її щастя. Навіть у найпрекраснішій жінці, схожій на земного ангела, ховається спритна й лукава мавпа!

Тут усі жінки опустили очі, наче їх прикро вразила ця безжальна істина, так безжально висловлена.

— Не стану розповідати вам, як я пережив ніч і весь наступний тиждень,— провадив де Марсе.— Скажу тільки, що саме тоді я виявив у собі талант державного діяча.

Це було сказано так до речі, що всі ми подивились на нього із щирим захватом.

— З диявольською витонченістю обмірковуючи всі жорстокі засоби, якими можна помститися жінці,— вів далі де Марсе,— (а що ми кохали одне одного, то я обирав найстрашніші, найнепоправніші), я зневажав себе, я дорікав собі за вульгарність і підсвідомо створював для себе огидний кодекс — кодекс Поблажливості. Помститися жінці — хіба це не означає визнати, що, крім неї, для тебе не існує жінок, що без неї ти неспроможний жити? А в такому разі хіба помстою повернеш її? Ну а якщо вона не є для нас незамінною, якщо існують і інші, то чому б тоді не визнати за нею право зраджувати — право, яке ми привласнили собі? Всі ці міркування, звичайно, стосуються тільки пристрасті; інакше вони завдавали б шкоди суспільній моралі, й ніщо так не свідчить про необхідність міцних шлюбних взаємин, як нетривкість пристрасті. Мов диких звірів, якими вони і є, обидві статі слід приковувати одну до одної незламними, невблаганними і безсловесними законами. Скасуйте помсту, і зрада в коханні стане нічим. Ті, хто вірить, що для них у всьому світі існує одна-однісінька жінка, не можуть не визнавати помсти, і вона існує для них тільки одна — помста Отелло. А ось якою була моя помста.

Після цих слів у вітальні панни де Туш виникло те, що журналісти у своїх звітах про парламентські дебати називають "пожвавленням у залі".

— Вилікувавшись від застуди і від чистого, божественного, неповторного кохання, я дозволив собі любовну пригоду, героїня якої була чарівна, хоча зовсім не схожа на мого зрадливого ангела. З колишньою своєю милою, з цією розумною і спритною комедіанткою, я не порвав остаточно, бо не знаю, чи справжнє кохання дає таку гостру втіху, як тонкий і вишуканий обман. Подібне лицемірство варте доброчесності ("Я це кажу не для англійок, міледі",— лагідно зауважив міністр, звертаючись до леді Барімор, дочки лорда Дадлі ). Одне слово, я вдавав, ніби закоханий, як і раніше. Щоб замовити для свого нового ангела амулет із кількох пасом свого волосся, я пішов до майстра, який жив тоді на вулиці Буше. Цей чоловік не знав суперників у вмінні виготовляти подарунки з волосся. Тим, у кого волосся обмаль, я раджу звертатися тільки до нього; у себе в майстерні він має його вдосталь — найрозмаїтіших відтінків і всяких різновидів. Після того як я розтлумачив йому, що мені треба, він показав зразки своїх виробів: то були справжні творіння мистецтва, які переважали те, що в казках приписують феям, і все, що виготовляють каторжники. Він розповів мені й про те, яка примхлива мода на волосяні вироби. "Ось уже рік,— сказав він,— як усі нестямно захопилися модою позначати вишивкою з волосся білизну. На щастя, в мене чудовий підбір усілякого волосся і майстерні вишивальниці". Коли я почув ці слова, мене шпигнула підозра, і я показав йому свій носовичок: "То й оце вишили у вас із фальшивого волосся?" Він глянув на мою хустинку й відповів: "О, звичайно. І замовниця була дуже вимоглива, вона сама звіряла вишивку з відтінком своїх кіс. Ці носовички моя дружина позначала власноруч. У вас, ласкавий пане, один з найкращих виробів, які будь-коли виходили з моєї майстерні". До цього останнього променя, який освітив мені всю картину, я ще в щось вірив, я ще надавав ваги жіночому слову. З майстерні я вийшов уже іншою людиною: віру в насолоду я зберіг, але віру в кохання втратив, я став атеїстом, як математик. Минули ще два місяці; я сидів біля своєї божественної коханої в будуарі, на канапі; я тримав її за руку,— а руки в неї були дуже гарні,— і ми підіймалися на альпійські вершини почуттів, збираючи там найпрекрасніші квіти, обриваючи пелюстки з ромашок (для закоханих завжди настає мить, коли вони починають обривати пелюстки з ромашок, хай навіть вони сидять у вітальні, і ніяких ромашок у них немає). У хвилину найглибшої ніжності, коли кохаєш до нестями і відчуття тлінності кохання особливо гостре, тебе охоплює неподоланне бажання запитати: "Ти кохаєш мене? Ти завжди мене кохатимеш?" Я скористався з цього елегійного моменту, з хвилин, напоєних такою тихою радістю, блаженством і щастям, щоб змусити її самозабутньо брехати мені, й Шарлотта заговорила про свої почуття натхненною і поетичною мовою закоханих. Вона щедро обкурювала мене п'янким фіміамом своєї брехливої пристрасті: вона не може без мене жити, я для неї єдиний у світі, вона боїться, що я знуджуся з нею, бо зі мною вона втрачає тяму і здатна думати лише про любов; до того ж кохає вона мене надто ніжно, і це вселяє їй страх; ось уже півроку вона міркує, як прив'язати мене до себе навіки, але ця таємниця відома тільки Богові. Одне слово, я був її божеством!

Жінки, слухаючи звіряння де Марсе, мабуть, обурювалися в душі, бачачи, як добре він їх зображує. Бо він супроводжував свою розповідь гримасами, похитуванням голови і манірними позами, створюючи повну ілюзію жіночих повадок.

— Була мить, коли я вже мало не повірив цій чарівній брехні. Та ось, усе ще тримаючи в руці її вологі пальчики, я несподівано запитав:

"А коли ти виходиш заміж за герцога?"

Удар був спрямований так влучно, мій погляд так сміливо зустрів її погляд, а її рука так безтурботно спочивала в моїй, що хоч як непомітно вона здригнулась, я не міг цього не відчути. Шарлотта не витримала мого погляду, легкий рум'янець забарвив її щоки.

"За герцога? Що ви хочете сказати?" — відповіла вона, прикидаючись глибоко здивованою.

"Мені все відомо,— сказав я.— І на мою думку, вам слід поквапитись. Він багатий, він герцог, але він до того ж глибоко побожний і навіть більше — він вірує! Через те я певен, що ви досі зберігали мені вірність — завдяки його совісності. Та ви навіть не уявляєте собі, як для вас важливо, щоб він згрішив — перед Богом і перед самим собою. Інакше ви нічого не доб'єтеся від нього".

"Що це — сон?" — вигукнула вона, провівши рукою по волоссю — знаменитий жест Малібран10, але вона випередила Малібран на п'ятнадцять років.

"Годі, не прикидайся дитиною, мій ангеле,— сказав я і хотів узяти її за руки, але вона з виглядом ображеної невинності гнівно сховала їх за спиною.— Виходьте за нього, я дозволяю вам,— провадив я, відповідаючи на її жест церемонним світським "ви",— Навіть більше я вам раджу вчинити так".

"Але це якесь жахливе непорозуміння! — вигукнула вона, падаючи переді мною навколішки, — Я кохаю в усьому світі лише тебе, вимагай від мене яких завгодно доказів!"

"Підведіться, моя люба, і зробіть мені ласку — будьте правдиві".

"Обіцяю — як перед Богом".

"Чи сумніваєтесь ви в моєму коханні?" "Ні".

"А в моїй вірності?"

"Ні".

"Ну так от, я вчинив непрощенний гріх,— сказав я.— Я засумнівався у вашому коханні, у вашій вірності й між двома пристрасними побаченнями почав холоднокровно за вами стежити".

"Холоднокровно стежити! — вигукнула вона, зітхаючи.— Годі, Анрі, ви мене більш не кохаєте".

Як бачите, вона вже знайшла лазівку, щоб вислизнути. Під час таких сцен кожне зайве слово може стати причиною поразки. На щастя, вона не змогла перебороти цікавість і запитала:

"А що ви таке помітили? Хіба я коли-небудь бачилася з герцогом десь-інде, як у світському товаристві? Чи, може, ви щось прочитали у мене в очах?"

"Не у ваших очах,— відповів я.— У його очах. Ви змусили мене цілий тиждень ходити до церкви Святого Фоми Аквінського. Я спостерігав, як ви молитеся там разом з ним".

"Он як! — вигукнула вона.— Нарешті ви почали ревнувати!"

"О, я хотів би ревнувати! — сказав я, милуючись гнучкістю цього жвавого розуму та вивертами, які могли ошукати хіба сліпого.— Але походивши до тієї церкви, я став вельми недовірливий. А пам'ятаєте той день, коли я застудився, а ви вперше мені збрехали? Ви думали тоді, що я лежу в постелі й приймали у себе герцога, а мені потім сказали, що не бачилися ні з ким".

"Знаєте, ваша поведінка просто ганебна!"

"Чому? Адже я цілком згоден, що одруження з герцогом дасть вам чималі вигоди: знатне ім'я, якого ви цілком гідні, блискуче й почесне становище. Ви станете однією з цариць Парижа. Я повівся б нешляхетно, якби перешкодив вам улаштувати своє життя, так вигідно і з таким блиском одружитися. О Шарлотто, ви ще віддасте мені належне, зрозумівши, наскільки я відрізняюся характером від інших молодиків. Незабаром вам довелося б обманювати мене. Атож, ви неминуче потрапили б у незручне становище: ви мусили б вигадувати привід, щоб порвати зі мною, адже герцог за вами стежить. А тут я сам іду вам назустріч. Отже, нам пора розлучитися, герцог — людина суворих правил. Вам слід стати зразком доброчесності, послухайтесь моєї поради. Герцог людина з гонором, він хоче пишатися своєю дружиною".

"Ох, Анрі,— сказала вона, заливаючися слізьми, — якби ти заговорив про це зі мною раніше, атож, якби ти тільки захотів (я вже, як бачите, став винним), ми втекли б з тобою куди-небудь на край світу, одружилися й жили б щасливо, ні від кого не ховаючись!"

"Тепер уже пізно про це говорити",— сказав я, цілуючи їй руки і напустивши на себе вигляд нещасливої жертви.

"О Господи, та я ще можу все розладнати!" — вигукнула вона.

"Ні, ви надто далеко зайшли з герцогом.