У тумані - Биков Василь

(Як на біду, з боровини донеслося кілька слів, видно, Буров щось там казав Сущені). Спочатку змертвілому Войцикові здалося, що ця постать суне просто на нього до сосни, але вона мовчки і тихо подалася в підлісок. Тоді Войцик ураз опритомнів і, пригнувшись, кинувся за сосну, а потім по узліску далі. У цей час іззаду вже пролунали гавкіт, крик і постріли, — пружні хльосткі удари їх полоснули по гілках чи не над самою головою Войцика. Ламаючи бадилля, Войцик біг, як очманілий, пригинався до самої землі. Потім трохи розігнувся, очевидно, зрозумів, що стріляють не по ньому, — кулі, чути було, свистіли у напрямку насипу, там же осідав крик чи, може, лайка, — задиханий Войцик мало що міг розібрати

Унизу, якраз біля заболоті з вільшняком, він знеможено припинив свій біг, наслухаючи, чи не почує де Бурова. Але Бурова ніде не було, довкола стояла тиша, поступово змовкли і постріли на боровині. Що там сталося? Але що ж могло статися, коли наскочили поліцаї, мабуть, забили Бурова і визволили Сущеню — варто було його волочити в цей ліс! Мабуть, жінка збігала до коменданта, той і послав доганять... Ну, треба було йому починати з тою могилою! Тепер у ту могилу Сущеня сам кине Бурова. Зрештою, може, так йому і треба, дурневі.

Гірше, що він, Войцик, зостався без коня, якого тепер, напевно, підібрала поліція. А може, і не підібрала, може, він там пасеться і, виждавши, можна буде його взяти? Ця думка примусила його наблизитися до дороги — не тієї, польової, де його спіткала біда, а до лісової, якою вони надвечір їхали сюди. Доріжка тихо і сонно лежала поміж двома темними стінами з хмизняку і сосен, угорі світлуватою щілиною виднілося хмарне небо. Щоб краще чути, Войцик зупинився і затамував подих, здалося, ніби від боровини донеслися голоси.

Але коли він прислухався уважніше, голоси пропали. Може, ті вже поїхали? Забрали забитого Бурова і поїхали на станцію? А коли залишили там засаду — це в тому випадку, коли Буров утік? Зрештою, на чорта йому боровина, йому потрібний був кінь, а його кінь лишився біля дороги, там, де стояли дві їхні Підводи.

Трохи постоявши, пильно вслухаючись, Войцик ще поміркував і пошкандибав трав'янистою лісовою доріжкою до недалекої польової. Поблизу від неї він зупинився, послухав і знов пішов, ступаючи широко, однак обережно. Біля гіллястої, розлогої ліщини вибрався на узлісок — підвід на дорозі вже не було. Значить, вони поїхали. Чи, може, від'їхали кудись в інше місце? Але не було ніде й коня. Він ще послухав, поозирався: шумів гіллям вітер, почав накрапати холодний дощик; станція вдалечині вже затихла. Коня таки не було. Ну, звичайно, подумав Войцик, коня вони не могли обійти, коня вони прихопили із собою.

Він ще раз зі злістю пом'янув цього недотепу Бурова і те, як нерозумно той потурав Сущені. Подумав, що, мабуть, немає вже ніякої рації марно стирчати тут, у цьому проклятому лісі, треба, поки не розвиднілось, подаватися в Зубрівку і далі в їхню партизанську пущу. Із завданням нічого не вийшло, завдання провалили, хай посилають інших. У всякому разі, вини його не було ніякої, у всьому винуватий Буров.

Цю лісову доріжку він трохи пам'ятав з учорашнього, поселень поблизу ніби ніде не було, і, либонь, йому можна поки що не боятися. Хіба далі десь були невеличкі Бабичі, але Бабичі можна обійти, і Войцик жваво покрокував тією дорогою; приємно зігріваючись під час ходьби, він усе ж відчував у душі гіркоту від невдачі — поїхали двоє на конях, вертається один пішки. А головне — не знати, що сталося з Буровим. Як він розкаже про це в загоні?

Однак у непривітному лісі доріжка стала примітнішою, він уже сліпо не збочував із неї і не натикався на сучки підліска. Здається, починало дніти, нічний морок туманною вогкістю витискався геть із лісу, осідав у гіллі сосен. Як завжди, ранок ніс трошки бадьорості після нічного безсоння. Войцик заспокоївся, зігрівся, однак не втрачав пильності, ступав тихо і зненацька почув обережний сторонній звук. То був тріск гілля під ногами, — напрактикованим слухом Войцик точно це визначив. Він затаївся біля молодої сосонки, послухав і незабаром побачив, як неподалік у гущаку, якось дивно, непевно ступаючи, хтось крадеться — чи не ведмідь, бува? То йде розгонисто і прямо, то ніби завмирає, оглядаючи шлях і прислухаючись.

Ось він сховався за розлогою ялинкою з опущеним додолу гіллям, вийшов ізнов. І Войцик швидше здогадався, ніж побачив у напівтемряві, що це людина щось на собі несе. Чи не другу людину?

Невиразна ще здогадка ворухнулась у свідомості Войцика, і він нерішуче зійшов з дороги, тихо гукнув:

— Буров?

Чоловік, видно було, знерухомів, вдивився в нього, але ноші не кинув, тільки випростав з-під неї голову й озвався:

— Товариш Войцик?

— Войцик, ага. А ти...

Уже щось починаючи тямити, Войцик сповільненим кроком ішов по м'якому моховому килиму до нічного зустрічного. І перед ним усе більше випливала з напівтемряви кремезна постать Сущені з гвинтівкою на шиї, якої той, однак, не поспішав хапати в руки і цим трохи заспокоїв Войцика.

— Зустрілися, називається? — без злості, швидше понуро сказав Войцик. — Що з Буровим?

Бурова таки дуже поранило: куля пробила бік навиліт, і він повільно спливав кров'ю. Він знепритомнів, розчинився в болю, який нестерпною пекельністю охопив тіло, серце захлинулося, і Буров провалився у тяжкий світ марення. Однак ті його муки були зовсім інші, ніж наяву, там він терпів більше душею, а фізично відчував себе дощенту знеможеним, з ватними ногами, з такими ж позбавленими сили руками. Однак він тримався ними за борт кузова своєї полуторки, яка котилася під укіс по дорозі до Заліського озера, де був місток через протоку в друге, менше озеро. Але вся біда в тому, що місток зник якимось дивним чином: на берегах навіть не залишилося й сліду від нього, полуторка, розігнавшись, набирала швидкості, і він не міг видертися в кузов, щоб якось спинити її. Чому вона покотилася, того він не знав, може, не поставив на гальма, а може, там хтось керував нею, але так чи інакше незабаром машина повинна була перекинутися з обриву.

Буров стогнав, кричав, та крику його не чув ніхто, хоч ішли і їхали люди, але це були незвичайні люди, ніби військові, проте у якійсь незнайомій формі, у рудих шинелях — японці, чи що? І всі вони були в окулярах на плескатих обличчях і вдивлялися в нього, але жоден не допоміг йому. І ось нарешті машина полетіла з обриву, і він разом із нею. Тільки в протоку вона не впала, піднялася в повітря, його ноги відірвалися від землі, і той їхній політ несподівано здався м'яким, плавним, навіть приємним, коли б не острах перед висотою.

Земля віддалилася, зникла, довкола теплий лагідний простір, у якому прогарчав чийсь голос і стих. Здається, голос щось питав, але Буров не міг зрозуміти, хто і про що питається, оце змушувало його страждати, як і ще одна обставина: навкруги стало темно, і він занепокоївся, як же в темряві спуститися йому на землю з неввімкнутими фарами?

Справді, довкола було темно і холодно, він лежав на землі, це вже точно, але без машини. Його полуторка десь зникла, і чийсь інший голос тихо, зовсім по-земному питався: "Ти живий, га?"

Він хотів сказати, що живий, але не зрозумів, де він і що з ним сталося. Чому він лежить? І хто це поруч? Здається, повинен бути Войцик, з ним же вони поїхали у Мостище... Чого вони їхали у Мостище?.. Ах, забити зрадника. Вони, здається, ще і тепер їдуть, тільки чому так темно і чому він так недоречно розіп'ятий — висить десь на руках, а ноги часом волочаться по листяному долу, ноги ватні, без сили, а під щокою щось тепле, м'яке і пахне людським потом...

Тільки ж куди пропала полуторка?..

...Ах, його полуторка, бита, нещасненька вантажівка марки ГАЗ-АА! Скільки він намучився з нею, скільки його сподівань народилося і перегоріло на цій машині, і як усе недоречно скінчилося...

Про машину він мріяв давно, може, з того осіннього дня, як уперше побачив її на станції, — це приїхали якісь експедитори з Вітебська, і вона стояла біля привокзального скверика, — могутня тритонка на величезних гумових колесах. У її затишній, заскленій кабінці сидів шофер з великими окулярами під козирком; обіпершись на кермо, він позіхав, мабуть, когось чекав. Троє містечкових друзів-гультяїв спершу вглядалися в машину, потім, підійшовши ближче, помацали її тугі гумові колеса, дощаний кузов, підніжку. Дуже хотілось їм подивитися, що в кабінці, але вони боялися дядька шофера, який усе крутив головою та барабанив пальцями по чорному бублику-керму. Миколка Буров не зводив з його обличчя закоханого погляду і, мабуть, тим-таки домігся свого: шофер повернув голову і спитав ліниво, але із жартівливою добротою в голосі: "Що, хочеш піпікнути?" —"Хочу",— раптом сказав Миколка, і той широко розчинив кабіну: "Ану, залазь сюди". Хлопець із тремтячим серцем скочив на підніжку, шофер посунувся на м'якім сидінні, і він вмостився поруч, обома руками охопивши ковзкий кругляк керма.

Йому уявилося, як вони ідуть — далеко і шпарко, і поруч сяють у захопленні хлоп'ячі погляди, усі шалено заздрять йому. А тут ще шофер каже: "Ану, натисни на оце!" — і показує на чорний гудзичок посеред керма. Миколка натиснув і відразу ж здригнувся від несподіваного рику, що погрозливо виник із залізного нутра машини. Шофер, засміявшись, поплескав його по плечі: "Не лякайся, підростеш — на шофера вивчишся!"

Миколку Бурова того листопадового дня ніби підмінили, автомобіль став його мрією, він пильнував кожну машину на вулиці, хоч їх було мало, і йому ще, може, разів із чотири пощастило бачити їх — переважно на станції, біля вантажного двору. Ще років через чотири, коли він підріс, на машині став працювати дядько Гнат, батько його однокласника Стася, і тут уже Миколка весь вільний час пропадав на садибі друга, пильнував його батька, як той приїздив на обід, і вони мали нетривалу можливість посидіти в теплій, напеченій сонцем, але такій затишній кабінці. Стась не дуже захоплювався машиною, йому подобалися кролики, яких було чимало в їхній повітці і які зовсім не цікавили Миколку. І коли якось улітку дядько Гнат узявся за ремонт своєї тритонки, його першим добровільним помічником став Миколка.