У тумані - Биков Василь

Було зовсім темно, він не знав дороги, давно загубив шапку, обдерся об гілля і врешті опинився в хмизняку. Тут уже не було як бігти. Заплутавшись ногами в хмизі, впав, за щось ухопився, підвівся знов. Постріли бахкали позаду, хоч, здається, він відірвався від погоні, ногами відчув болото, зарості лози чи вільхи зовсім не давали бігти. Він стишив кроки, ноги підігнулися, і він упав, втрачаючи останні сили. Свідомість його тьмяніла, низ живота був увесь у крові, Буров повернувся і застиг, так і не зрозумівши, врятувався він чи все ж погибель догнала його...

Як тільки поруч закричав Буров, Сущеня ледь не знепритомнів у своїй ямі-могилі, бо дуже злякався, — хоча, здавалося б, чого вже було боятися цій людині? Але він аж зіщулився, втягнув голову, а потім, як забахкали постріли, і зовсім осів на дно ями. Звісно, він не збагнув відразу, що сталося там, нагорі, і тільки коли поруч метнулася зігнута постать Бурова, зрозумів, що треба втікати. Із незвичайною спритністю він викинув своє немолоде тіло з викопаної вже по груди ями, перекинувся через бруствер піску. Поміж частими пострілами з дороги вже чулися якісь голоси, кулі вищали, але стріляли не по ньому, а туди, мабуть, куди побіг Буров. І Сущеня, розгарячілий і спітнілий, в одній сорочці, припустив з горбка трохи в іншому напрямку, проте так само від тих, що бігли з дороги. Він не розумів, що то за люди, свої чи німці, але коли Буров кинувся тікати, то і йому треба було бігти. І він рвонув спершу з бору ледве не сторчака, зачепившись за пень чи корінь, обідрався об гілляки в хмизняку, вискочив на край болота з м'яким мохом; далі тут ішло болото, яке, він знав, можна було обійти, якщо податися сосновим пагорбком. І він почухрав пагорбком, аж поки добре не вхоркався, тоді пішов кроком. За ним не гналися, може, його й не побачили навіть, якийсь час іззаду чути було невиразні голоси, бахкали зрідка постріли — все в тому напрямку, куди кинувся Буров.

Але за Буровим вони, здається, так само не погналися — схоже було, товклися на тому пагорбку в бору, голосно і збуджено щось говорячи, — слова їхні ледве долітали до Сущені, та він і не міг їх розібрати. Він слухав і чекав, куди вони підуть далі — по його слідах чи за Буровим, будуть шукати чи ні. Стріляти, однак, вони перестали, над лісом знов запанувала вітряна тиша, довкола лежала холодна лісова темрява. Тоді Сущеня подумав, що, по всьому, його розстріл поки що відсувається, даючи якусь можливість для порятунку. Тільки де ж той порятунок, у якій стороні? Удома він уже не врятується, вдома його дістануть одразу ж, як тільки він появиться там. Але де не дістануть? Куди йому звідси тікати і як скористатися з тієї рідкісної і дивної удачі, яку так неочікувано підкинула йому його нещаслива доля?

Він пішов тихіше й обережніше, щоб не напоротися на сучок, усе озирався і прислухався. Було дуже холодно, руки його аж задубіли, крижаною корою взялася на спині сорочка. Він довго і сліпо брів по негустому тут сосняку, вслухався у лісовий пошум, намагаючись що-небудь почути, але там, на пагорбі, здається, все стихло. Може, вони звідти вже зникли, звісно, чого їм сидіти серед ночі в лісі? Десь там залишилася його ватянка та, мабуть, її вже не візьмеш — вони підібрали. Звичайно, це поліцаї, інакше Буров не почав би у них стріляти, та й вони в Бурова так само, Тільки як вони нарвалися на них уночі? Чи, може, почули з дороги? Але ж там був його другий партизан з конем, куди він подівся? Може, забили? Мабуть, забили, бо не озвався — ні пострілом, ні криком, і дав так несподівано обкласти ту боровину — той острівець чистого сухого соснового бору на пагорбі.

Через якийсь кілометр чи більше від боровини Сущеня спинився на краю старої ділянки-вирубки з добре порослим густим молодняком. Він усе думав, куди податися? Слух його силкувався зловити якісь звуки з бору; але звідти вже нічого не долітало через ліс. Постоявши трохи і відпочивши, Сущеня поліз далі в гущавину ділянки, але спинився. А може, вони вже пішли з боровини чи побігли за Буровим, подумав він і повернув назад. Вибравшися з гущака, знову спинився в нерішучості: куди все ж іти? Куди йти йому на цьому світі, він ніяк не міг добрати. Але увага його все верталася до боровини, де залишилася недокопаною його могила. Мабуть, важливо було йому впевнитися, що там нікого нема. А може, і пошукати ватянку.

Так він тихою ходою проминув пагорбок, по якому біг сюди, і знову вийшов до вогкого мохового краю заболоті; на її хмизняковому узліску спинився. Було тихо. Але тільки-но знову ступив у темряві зо два кроки, відхиляючи від обличчя гілку, під ногою щось хруснуло — чи не сучок, і він затаївся. Ні, знов скрізь було тихо, мабуть, тут його ніхто не почув. Трохи заспокоївшись і розваживши, він махнув у душі рукою — чорт із нею, ватянкою, а раптом вони там сидять у засаді, чекають? Нарвешся, що тоді?

І він згадав про Бурова, який побіг стороною, у той кінець заболоті — постріли з боровини тоді летіли саме сюди, у цьому напрямку, луною розлягаючись по всьому узліссі. Чи він утік, чи, може, забили? А може, зловили? Тепер у тій його безвиході доля Бурова чимось привертала увагу Сущені, і він, обминаючи боровину, взяв убік, помалу, часто спиняючись, побрів у темряві по його слідах. Кілька разів під його чоботом знов страшно тріснула суха гілка, тоді він завмирав, затамовував подих, але крику чи пострілу не було, і він, трохи посмілішавши, ступав знов. Мабуть, йому так само треба було прямувати туди, в обхід болота, а там подумати, що ж робити далі? Куди іти? Бо на станцію йому дорога закрита, на станції порятунку не буде. Хіба що в ліс. Чи кудись на хутір? Чи у схов, подалі від людей, сіл, доріг. Де тільки він знайде такий підходящий схов? Та ще в таку холоднечу.

Він пройшов чимало і знову набрів на болото. Здається, це був трав'яний його мисок, порослий вільхою, осикою і березою, а потім ішли переліски аж до Синянського бору. Десь тут поруч, він знав, була і доріжка, але дороги Сущеня боявся: з доріг тепер ішла вся біда. І він, розчепіривши руки в темряві, сміло брів, відхиляючи гілля, часом притримуючи шапку на голові. Дуже густий молодий осичняк, він це пам'ятав із літа, треба було обминати стороною, по вільнішому місці. І тільки він завернув на твердіший грунт, як у звичному потайному пошумі лісу вчув якийсь сторонній звук. Ніби лісовий голуб десь протуркотів і стих. Але це був не голуб. Сущеня послухав, зачекав і повернув у осичняк, заліз у його гущавину і знову затаївся. Голубине туркотіння прозвучало знов і ближче. Схвильований від здогадки, Сущеня боком поліз навпростець, дуже шурхочучи гіллям. І хоча було дуже темно і на землі мало що можна було розгледіти, він побачив-таки на траві сірувату купинку — то була людина. Сущеня мовчки вклякнув біля неї, коліном натрапивши якраз на дуло гвинтівки, руками намацав чоботи, розхристані поли шинелі, відкинуту руку. Певно, це був Буров, його шинелька, та він не озвався на дотик рук Сущені, а Сущеня боявся покликати його, — мало що!.. Він тільки обмацав вогке тіло і відчув, що той був живий, мабуть, поранений. Мабуть, тяжко поранений. Сущеня скоро вліз пальцями в кров, але де була рана, він зрозуміти не міг. Тоді він трохи перевалив тіло набік — трава під ним була також у крові. Буров ніяк не озвався на його дотики, тільки невиразно, внутрішньо стогнав. Що було з ним робити? Подумавши трохи, Сущеня тихенько посмикав за рукав:

— Га, га... Ти живий?.. Куди тебе, га?..

Буров, однак, мовчав, тільки здригнувся тілом і туркітливо-тихо стогнав. Либонь, подумав Сущеня, так він може і сконати. Але що ж йому зробити, чим допомогти? Чи сховати кудись, бо вдень, як розвидніє, цей край осичняка, певно, буде видно з дороги, тепер через голий підлісок видно далеко.

Сущеня був дужий, колись на станції розвантажував вагони із сіллю, і тепер, піднатужившись, звалив на себе важкувате тіло Бурова, взяв його гвинтівку й, опершися на неї, як на палицю, звівся на ноги. Треба було докласти немалої сили, щоб вибратися з ношею через гущак на вільніше місце, потім він випростався, зручніше вклав на спині пораненого. Під соснами йти було легше, але він зачепився за корінь і мало не полетів сторч головою. Якось усе-таки втримався, знов піддав Бурова, і той гаряче і страдницьки видихнув йому в ухо:

— Войцик, ти...

Сущеня хотів озватися, сказати, що він — не Войцик, але говорити йому не дуже було зручно, і він вирішив змовчати. Хай думає, що це Войцик, а там буде видно. Головне, поки ніч, треба подалі звідси, бо, чого доброго, знов насунешся на тих чи й самі наздоженуть. Уранці вони можуть тут зробити облогу, почнуть прочісувати, то щоб не згребли їх обох у свій поліцейський невід.

Однак, чорт забирай, брести так по лісі з тяжкою ношею на спині, незручно звернувши голову, не дуже легко. Сущеня вгрівся, аж зіпрів, через якихось півгодини почали підгинатися ноги, і він, щоб не впасти, опустився на коліна на сухий хвойний діл, поклав Бурова. Рана все кривавила, спина Сущені була мокра від крові, і Сущеня, гарячково хапаючи ротом холодне повітря, хвилину сидів, знеможено поклавши на коліна руки. Він, як і раніше, напружено вслухався в протяжний шум лісового простору, навіть озирався навсебіч, але відразу почув, як поруч заворушився поранений.

— Що? Що тобі?..

У наступну хвилину він зрозумів, що Буров лаявся, мабуть, від болю, а потім запитав здушеним шепотом:

— Куди... Куди ти несеш?..

— Я й сам не знаю, — зрадівши, що поранений заговорив, сказав Сущеня, усе ще тяжко відсапуючись.

— Войцик? — ворухнувся Буров, загрібаючи поруч рукою.

— Не Войцик — Сущеня я, — сказав Сущеня, і Буров знов замовк, ніби насторожився. Здавалося, він згадував щось чи розважав, потім спокійніше сказав:

— Сущеня, мене погано підстрелили?

— А хто ж його знає. Але підстрелили, — погодився Сущеня.

— А я тебе не встиг...

— Та коли ж було?.. Вони так зненацька наскочили... — мовив Сущеня і замовк, не знаючи, що сказати ще.

Буров, видно було, якось Стамував свій біль, розплющив очі, побачив між темних дерев світлувате нічне небо.

— Куди ти мене волочиш?

— І сам не знаю, — сказав Сущеня. — Але вже не доженуть.

— Ти мене в Зубрівку.