Іліада (переказ для дітей) - Гомер
Але ту ж мить далекосяжний Аполлон [38] підхопив Енея й огорнув темною хмарою, щоб ніхто із ахеїв не торкнувся його безжальною міддю.
Тоді могутній Діомед грізно крикнув до Афродіти:
— Тікай звідси, Зевсова донько! Хіба тобі місце серед жорстокого бою? І хіба тобі замало клопоту — підмовляти легкодухих жінок? Тож тікай мерщій звідси.
І Афродіта пішла, скривджена, стогнучи з болю, а її ніжне тіло наче враз потьмяніло. Прудконога вісниця Іріда поспішила до богині, підхопила її та й повела з бойовища.
Нараз угледіла Афродіта на хмарі свого рідного брата — буйного Арея, а поруч, тут-таки на хмарі, відпочивали його коні. Підбігла до брата і впала перед ним на коліна, слізно благаючи:
— Зглянься на мене, любий брате Арею, і відступи мені колісницю із золотозбруйними кіньми, щоб я могла дістатися на захмарний Олімп. Страшну рану заподіяв мені смертний зухвалець, здається, він ладен битися із самим Зевсом.
Не гаючись, підвів Арей золотозбруйних коней, прекрасна богиня стала на колісницю, за нею Іріда, і слухняні коні помчали у височінь.
Тільки-но прибули вони на високий Олімп, Афродіта подалася до своєї матері, океаніди Діони, і кинулася їй в обійми. А та, ніжно пестячи доньку, спитала:
— Хто з-поміж безсмертних богів насмілився тебе скривдити, любе дитя? І за віщо?
— Ні, матусю, не бог наднебесний поранив мене, а смертний зухвалець на ім'я Діомед. А за те, що я хотіла винести з бою свого любого сина Енея, він-бо миліший мені за всіх смертних. Та ахеї вже б'ються не з троянцями, вони здіймають руку на безсмертних богів!
— Доню моя, хоч і гірко скривдив тебе той зухвалець, але треба, дитино, якось перетерпіти. Уже не раз від рук смертних людей зазнавали тяжких ран блаженні боги — і державна Гера, і грізний
Арей, і навіть жахливий Аїд. Та знай: зле поведеться людині, що зняла руку на безсмертного бога, недовгий буде їй вік. Така доля чекає тепер і нерозважного Діомеда: ніколи дитина не назве його батьком і гірко ридатиме молода дружина, як почує страшну звістку про героєву смерть.
Кажучи так, Діона витерла кров на доньчиній руці, і враз загоїлась пекуча рана. Завважили це богині Гера й Афіна та й узялися намовляти проти них Зевса. [39]
Але Громовержець тільки всміхнувся, підкликав золоту Афродіту і лагідно мовив до неї:
— Любе дитя, не для тебе жорстокі чвари і війни, залиш їх Ареєві та Афіні, маєш-бо іншу турботу — пробуджувати кохання і шлюби єднати.
Поки блаженні боги отак перемовлялися на захмарному Олімпі, на землі і далі точилася битва. Знову Діомед нестримно кинувся на Енея, хоч гаразд знав, що сам бог Аполлон простер свою могутню руку над героєм. Та не відступив Діомед і перед далекосяжним богом, а все поривався вбити Енея і зняти з нього дзвінкий обладунок.
Пойнятий жагою вбивства, тричі кидався Діомед уперед, і тричі розгніваний Аполлон відштовхував його ясний щит.
Та коли кинувся Діомед, наче буря, вчетверте, Аполлон грізно гукнув на зухвальця:
— Схаменися, смертний! Не смій, навіть подумки, рівнятися до нас, олімпійців. Ніколи не будуть рівні плем'я безсмертних богів і плем'я людей земнородних!
І відступився Діомед, щоб не гнівити срібнолукого бога. А той миттю переніс Енея у свій Пергамський храм, де пишнокоса Лето з дочкою Артемідою заходилися гоїти рани героєві. Не гаючи часу, далекосяжний бог створив Енеєву подобу й переніс її на бойовище. Воїни повірили, що то справді Еней, і знову завирував жорстокий бій. А між людьми, весь у смертній крові, гасав грізний Арей, бог війни.
— Послухай мене, губителю людей,— мовив до нього Аполлон,— чи не забрав би ти звідси зухвалого Діомеда, що ладен битися з самим Зевсом? Спершу він поранив ніжну Кіпріду, а тоді надумав змагатися навіть зі мною.
Мовив так Аполлон і сів на узгір'я Пергаму, а грізний Арей, прибравши подобу фракійського вождя Акаманта, став підбадьорювати троянців:
— Діти Зевсового нащадка Пріама! Доки ви терпітимете, щоб вас убивали ахеї? Чи хочете, щоб вони дійшли аж сюди, під самі мури священної Трої? Тяжко поранено славетного Анхісового сина Енея, що всі його шанують нарівні з великим Гектором. Нумо до бою, врятуймо героя!
І стали троянці лицем до ахеїв. Попереду то тут, то там серед троянського війська блищав шолом великого Ректора. Наче біла хмара, знялася курява з-під кінських копит аж до мідно-бурого неба. [40]
А грізний бог Арей вкрив бойовище густою імлою, допомагаючи троянцям, бо просив за них бог із мечем золотим — Аполлон.
Сам же Срібнолукий вивів із Пергамського храму Енея, знову повного сили й відваги, і переніс його на бойовище. Зраділи троянці, побачивши героя, живого і дужого, та не мали часу розпитувати, що з ним скоїлося,— нестримно-бо мчали всі на ахеїв. Але ті
Ані троянської сили, ні нападу їх не боялись.
Грізно стояли, мов хмари, що в пору безвітря Кроніон,
Високоверхі обкутавши гори, на місці тримає
їх непорушно, доки покоїться сила Борея
Й інших бурхливих вітрів, що тільки повіють із свистом —
І розбігаються враз похмурі, насуплені хмари.
Так непорушно, без страху, троян дожидали ахеї.
Бойовий дух в ахейському війську підносили запальною мовою хитромудрий Одіссей, могутній Діомед і обидва Еанти. Володар мужів Агамемнон швидко обходив шереги воїнів і закликав:
— Друзі, будьте мужні й безстрашні! Соромтесь один перед одним утікати з жорстокого бою. Для боягуза немає у втечі ні порятунку, ні слави!
По тих словах метнув цар Агамемнон свого довгого списа і поцілив троянському воїнові в груди. Задзижчали в повітрі стріли, забряжчала мідна зброя. Падали люди — поранені й мертві, тяжкий стогін лунав над землею.
Попереду троянського війська бився блискучий Гектор, а поруч нього весь час був сам бог війни, могутній Арей. Затремтів безстрашний Діомед, побачивши грізного бога, і відступив. Так відступає мандрівник, нараз опинившись перед бурхливим потоком, що мчить із гір до синього моря. Гляне він униз, на біле шумовиння і бризки, та й назад мерщій завертає.
Відступив дужий герой і мовив до ахейських воїнів:
— Друзі, недарма дивує нас своєю хоробрістю блискучий Гектор, завжди його боронить якийсь могутній бог. Ось і тепер із ним поруч сам бог Арей, що прийняв подобу смертного. Тож відходьте мерщій, не насмілюйтесь битися з безсмертними богами.
А троянці дедалі дужче тіснили ахеїв. Бряжчала зброя, іржали коні, падали люди. Ось зійшлися в герці Гераклів син Тлеполем і лікійський володар Сарпедон, обидва — нащадки всевладного Зевса. [41]
Водночас кинули вони свої довжелезні списи, і гостра мідь пробила наскрізь Тлеполемові горло. Упав герой на землю, і чорна ніч оповила йому очі пітьмою. А Сарпедона, пораненого в стегно, троянці відразу ж винесли з бойовища, та у поспіху ніхто не здогадався витягти з рани смертоносного списа. Тяжко страждаючи, угледів лікійський герой великого Гектора — його ясний обладунок здалеку сяяв на яскравому сонці.
— Не допусти, могутній Пріаміде,— гукнув Сарпедон,— щоб я попав як здобич до рук ахеям. Жени їх, жени!
Нічого не відказав на те шоломосяйний Гектор, тільки кинувся чимдуж уперед, пориваючи за собою троянців. Мусили ахеї відступити, але не побігли безладно до своїх крутобоких кораблів, а билися, відходячи, й далі завзято.
Багато полягло того дня ахейських героїв. Завважила це з надхмарного Олімпу волоока Гера і розгнівилася до краю.
— Улюблена Зевсова донько,— мовила вона до Афіни Паллади,— ми ж обидві обіцяли Менелаєві, що він, зруйнувавши священний Ілліон, повернеться щасливо додому. А тепер самі дозволяємо мужовбивцеві Арею лютувати в долині. Треба нам вгамувати його та оборонити ахеїв.
Не гаючись, Гера взялася сама споряджати золотозбруйних коней; допомагала їй дочка, юна Геба, а ясноока Афіна Паллада у батьківській світлиці скинула свої легкі гаптовані шати й одягла міцний обладунок війни.
В панцир убралася батька свого, хмаровладного Зевса,
Й приготувалася збройно до битви, що сльози приносить.
Плечі страшна, золотими оздоблена вся торочками,
їй прикривала егіда, оточена жахом навколо,
Звада у ній, і завзяття, й гонитва, що душу морозить,
І голова в ній Горгони, страшної на вигляд потвори,-
Грізне, страшне воно, Зевса-егідодержавця знамення.
З гребенем пишним шолом золотий, з чотирма шишаками,
Був на ній,— постаті воїв ста міст той шолом прикрашали.
У вогняну колісницю ввійшла і спис ухопила
Гострий, важкий і міцний, що ним побивала героїв
Шереги гнівом охоплена донька всевладного батька.
Гера ледь хльоснула своїх баских коней батогом — і зарипіла, відчиняючись, небесна брама, що її вартують Ори, сторожа великого [42] неба й Олімпу. Коли треба богам, Ори відчиняють браму, а потім знов затуляють її густою хмарою.
Спускаючися з Олімпу, обидві богині побачили громовладного Зевса, що сидів віддалік на крайній верховині. Тоді Гера притримала золотозбруйних коней і спитала Громовержця:
— Невже ти, могутній Зевсе, не гніваєшся на лихого Арея, що люто знищив стількох ахейських героїв? Знищив марно, безглуздо, мені на печаль. Тішаться з того твоя люба Кіпріда і срібнолукий . Аполлон, бо самі підбили дурня, що не знає ніяких законів. А мені крається серце від болю. Хіба ти гніватимешся, як ми проженемо шаленого Арея з кривавого бойовища?
І мовив темнохмарний Зевс своє слово крилате:
— Гаразд, хай Афіна Паллада приборкає того шаленця.
Добре хльоснула волоока Гера дзвінконогих коней, і золота колісниця помчала між землею і небом. Аж там, біля міцномурованої Трої, де течія Сімоенту вливається в бурхливі хвилі Скамандру, державна Гера спинила слухняних коней та припнула їх при березі, огорнувши туманом.
Уже за мить стали богині серед ахейських воїнів, схожих у люті на левів чи диких вепрів. Скупчилися вони круг могутнього Діомеда, і саме до нього наблизилася Гера, прибравши подобу героя Стентора, Несторового оповісника, що своїм дужим голосом міг вільно перекричати п'ятдесятьох чоловік.
— Ганьба вам, ахейці, бридкі боягузи! — крикнув мідноголосий Стентор.— Поки був серед вас богорівний Ахілл, троянці не насмілювалися залишити міцні стіни свого Іліона, бо всі боялися його величезного списа. А тепер вони дійшли майже до ваших крутобоких кораблів.
Від тих гучних слів у міднозбройнйх ахеїв знову збудилася відвага і мужність.
