Клошмерль - Шевальє Габріель

Коли кюре Поносе знову замкпувся в своему суворому безшлюб'ї, Онорина перестала виявляти до нього таку уважність і пошану, як перше було, і швидко втратила всяку побожність. Замість молитов тепер вона воліла вдаватись до нопюхів табаки, які, видимо, приносили їй величезне задоволення. Трохи пізніше, добувшись до старих запасів пляшок з вином, що назбиралися в льоху — неоціненного багатства, складеного з пожертв парафіян,— вона стала нити і деколи набиралася зовсім без міри. Вдача в неї зробилася сварлива, працю вона занехаяла, та ще й стала недобачати, і безперестану бурмотіла якісь дивні погрози, сидячи на самоті в кухні, куди Поносе більше не наважувався й носа потикати. Його сутани були тепер брудні, ґудзики на білизні повідлітали, нагрудники держалися абияк, і жив він у постійному страхові. Якщо Онорина колись давала йому задоволення й прислуговувала, то тепер через неї повернулися до! нього давні дні великої нудьги. Зрозуміло, що сьорбнутої старого "вина стало тепер більше ніж будь-коли необхідною втіхою для клошмерль-ського кюре.

Інших насолод він скуштував завдяки мадам баропесі де Куртебіш, коли вона остаточно поселилася в Клошмерлі 1917 року. Щонайменше двічі на місяць він обідав у замку за одним столом з баронесою, де' до нього виявляли повагу, — не так, власне, до його особи, як до тієї засади, пересічним представником якої він був ("сам він якийсь тюхтій",— казала про нього позаочі знатна дама). Проте він не відчував цієї тонкої різниці в ставленні, і виявлена досить відверто пошана,— баронеса-бо кожного вміла тримати па його відповідному місці! — страшенно йому лестила. У своєму літньому віці вже не сподіваючись цілких нових утіх, віп песподіиаио відкрив для себе, ЯКИМ приємним може бути справді вишуканий обід, що його подають челядники в пишноті фамільних серветок, кришталю та срібла, користування якими його бентежило й захоплювало водночас. Під п'ятдесят п'ять років кюре Поносе зазнайомився з розкішшю того соціального ладу, якому віп несвідомо служив, проповідуючи християнську чесноту покори, таку сприятливу для розквіту великих багатств Він простодушно милувався тим, який же любий цей лад, підвладний провидінню, коли він дозволяє так ушановувати бідного сільського кюре, що вершив доброчесну справу в міру своїх слабких сил.

У палаці він уперше наочно побачив ту райську вишуканість, яка згодом має стати надбанням праведників. Неспроможний зрозуміти вічне блаженство, не переводячи його в матеріальні, взяті з земної дійсності відповідники, кюре Поносе неясно уявляв собі, що в раю раз у раз п'ють клошмерльське випо та,— оскільки гріх уже буде скасовано,— вільно втішаються з красунями, яким можна за своїм бажанням змінювати колір та підправляти форми (нудне співжиття з самою тільки Онориною породило у нього велике бажання до зміни, потяг до вигадок і дивних переживань). Усі ці фантазії дрімали десь у закутку його мозку, куди він рідко заглядав. Якщо він хотів з них скористатись, то вдавався до викруту. Він казав собі: