Чайка - Чехов Антон

Дай боже час добрий!

Шамраєв. Письмецом б ощасливили! Прощайте, Борис Олексійович!

Аркадіна. Де Костянтин? Скажіть йому, що я їду. Треба попрощатися. Ну, не поминайте лихом. (Якову.) Я дала рубль кухареві. Це на трьох.

Всі йдуть праворуч. Сцена порожня. За сценою шум, який буває, коли проводжають. Покоївка повертається, щоб взяти зі столу кошик зі сливами, і знову йде.

Тригорін (повертаючись). Я забув свою тростину. Вона, здається, там на терасі.

Йде і у лівій двері зустрічається з Ніною, яка входить.

Це ви? Ми їдемо...

Ніна. Я відчувала, що ми ще побачимося. (Збуджено.) Борис Олексійович, я вирішила безповоротно, жереб кинуто, я поступаю на сцену. Завтра мене вже не буде тут, я йду від батька, покидаю все, починаю нове життя... Я їду, як і ви... в Москву. Ми побачимося там.

Тригорін (оглянувшись). Зупиніться на "Слов'янському Базарі"... Дайте мені негайно ж знати... Мовчанівка, будинок Грохольського... Я поспішаю...

Пауза.

Ніна. Ще одну хвилину...

Тригорін (напівголосно). Ви так прекрасні... О, яке щастя думати, що ми скоро побачимося!

Вона схиляється до нього на груди.

Я знову побачу ці чудні очі, невимовно прекрасну, ніжну посмішку... ці лагідні риси, вираз ангельської чистоти Дорога... моя...

Тривалий поцілунок.

Завіса

Між третім і четвертим дією проходить два роки.

ДІЯ ЧЕТВЕРТА

Одна з віталень в будинку Соріна, звернена Костянтином Треплевым в робочий кабінет. Направо і наліво двері, що ведуть у внутрішні покої. Прямо скляні двері на терасу. Крім звичайної вітальні меблів, в правому куті письмовий стіл, біля лівої двері турецький диван, шкап з книги, книги на вікнах, на стільцях. — Вечір. Горить одна лампа під абажуром. Напівтемрява. Чути, як шумлять дерева і виє вітер в трубах. Сторож стукає. Медведенко і Маша входять.

Маша (гукає). Костянтин Гаврилич! Костянтин Гаврилич! (Розглядаючись.) Немає нікого. Старий кожну хвилину все питає, де Костя, де Костя... Жити без нього не може...

Медведенко. Боїться самотності. (Прислухаючись.) Яка жахлива погода! Це вже другу добу.

Маша (припускає вогню у лампі). На озері хвилі. Величезні.

Медведенко. В саду темно. Треба б сказати, щоб зламали в саду той театр. Стоїть голий, потворний, як скелет, і фіранка від вітру плескає. Коли я вчора ввечері проходив повз, то мені здалося, ніби хтось у нім плакав.

Маша. Ну, ось...

Пауза.

Медведенко. Поїдемо, Маша, додому!

Маша (заперечливо хитає головою). Я тут залишуся ночувати.

Медведенко (благально). Маша, поїдемо! Наш дитинка, мабуть, голодний.

Маша. Дрібниці. Його Мотря погодує.

Пауза.

Медведенко. Шкода. Вже третю ніч без матері.

Маша. Нудний ти став. Раніше, бувало, хоч пофилософствуешь, а тепер все дитина, додому, дитина, додому, — та більше від тебе нічого не почуєш.

Медведенко. Поїдемо, Маша!

Маша. Їдь сам.

Медведенко. Твій батько не дасть мені коня.

Маша. Дасть. Ти попроси, він і дасть.

Медведенко. Мабуть, попрошу. Значить, ти завтра приїдеш?

Маша (нюхає тютюн). Ну, завтра. Пристав...

Входять Треплев і Поліна Андріївна; Треплев приніс подушки і ковдру, а Поліна Андріївна постільна білизна; кладуть на турецький диван, потім Треплев йде до свого столу і сідає.

Нащо це, мамо?

Поліна Андріївна. Петро Миколайович просив постлать йому у Кістки.

Маша. Давайте я... (Постилает постіль.) Поліна Андріївна (зітхнувши). Старий, що малий... (Підходить до письмового столу і, спершись ліктем, дивиться в рукопис.)

Пауза.

Медведенко. Так я піду. Прощай, Маша. (Цілує у дружини руку.) Прощайте, матуся. (Хоче поцілувати руку у тещі.)

Поліна Андріївна (досадливо). Ну! Іди з богом.

Медведенко. Прощайте, Костянтин Гаврилич.

Треплев мовчки подає руку; Медведенко йде.

Поліна Андріївна (дивлячись в рукопис). Ніхто не думав і не гадав, що з вас, Костя, вийде справжній письменник. А ось, слава богу, і гроші стали вам надсилати з журналів. (Проводить рукою по його волоссю.) І красивий став... Милий Костя, хороший, будьте ласкавіше з моєї Машенькою!..

Маша (постилая). Залиште його, мамо.

Поліна Андріївна (Треплеву). Вона славненькая.

Пауза.

Жінці, Костя, нічого не потрібно, тільки поглянь на неї лагідно. По собі знаю.

Треплев встає з-за столу і мовчки йде.

Маша. Ось і розсердили. Треба було приставати!

Поліна Андріївна. Шкода мені тебе, Машенька.

Маша. Дуже потрібно!

Поліна Андріївна. Моє серце за тебе переболіло. Адже Я все бачу, все розумію.

Маша. Всі дурниці. Безнадійна любов — це тільки в романах. Дрібниці. Не потрібно тільки розпускати себе і все чогось чекати, чекати біля моря погоди... Раз в серці завелася любов, треба її геть. Ось обіцяли перевести чоловіка в інший повіт. Як переїдемо туди — все забуду... з коренем із серця вирву.

Через дві кімнати грають меланхолійний вальс.

Поліна Андріївна. Костя грає. Значить, сумує.

Маша (робить безшумно два-три тури вальсу). Головне, мама, перед очима не бачити. Тільки б дали мою Семену переклад, а там, повірте, в один місяць забуду. Дурниці все це.

Відкривається ліва двері, Дорн і Медведенко котять в кріслі Соріна.

Медведенко. У мене тепер в будинку шестеро. А борошно сім гривень пуд.

Дорн. Ось тут і крутись.

Медведенко. Вам добре сміятися. У вас грошей кури не клюють.

Дорн. Грошей? За тридцять років практики, мій друг, неспокійною практики, коли я не належав собі ні вдень, ні вночі, мені вдалося зібрати тільки дві тисячі, та й ті я прожив за кордоном. У мене нічого немає.

Маша (чоловікові). Ти не поїхав?

Медведенко (винувато). Що ж? Коли не дають коні!

Маша (з горькою досадою, впівголоса). Очі б мої тебе не бачили!

Крісло зупиняється в лівій половині кімнати; Поліна Андріївна, Маша і Дорн сідають біля; Медведенко, засмучений, відходить у бік.

Дорн. Скільки у вас змін, однак! З вітальні зробили кабінет.

Маша. Тут Костянтину Гаврилычу зручніше працювати. Він може коли завгодно виходити в сад і там думати.

Сторож стукає.

Сорін. Де сестра?

Дорн. Поїхала на станцію зустрічати Тригоріна. Зараз повернеться.

Сорін. Якщо ви знайшли потрібне виписати сюди сестру, значить, я небезпечно хворий. (Помовчавши.) Ось історія, я небезпечно хворий, а між тим мені не дають ніяких ліків.

Дорн. А чого ви хочете? Валеріанових крапель? Соди? Хіни?

Сорін. Ну, починається філософія. О, що за кара! (Кивнувши головою на диван.) Це для мене постлано?

Поліна Андріївна. Для вас, Петро Миколайович.

Сорін. Дякую вас.

Дорн (наспівує). "Місяць пливе по нічних небес..."

Сорін. Ось хочу дати Кості сюжет для повісті. Вона має називатися так: "Людина, що хотів". "L'homme qui a voulu". В молодості колись я хотів стати літератором — і не зробився; хотів гарно говорити — і говорив огидно (дражнить себе): "і всі і все таке, того, не того"... і, бувало, резюме везеш, везеш, навіть в піт вдарить; хотів одружитися — і не одружився; завжди хотів жити в місті — і ось кінчаю свою життя в селі, і все.

Дорн. Хотів стати дійсним статським радником — і став.

Сорін (сміється). До цього я не прагнув. Це сталося саме собою.

Дорн. Висловлювати невдоволення життям в шістдесят два року, погодьтеся, — це не великодушно.

Сорін. Який упертюх. Зрозумійте, жити хочеться!

Дорн. Це легковажність. За законами природи всяке життя повинна мати кінець.

Сорін. Ви міркуєте, як ситий чоловік. Ви ситі і тому байдужі до життя, вам все одно. Але помирати і вам буде страшно.

Дорн. Страх смерті — тваринний страх... Треба придушувати його. Свідомо бояться смерті тільки віруючі у вічне життя, яким страшно буває своїх гріхів. А ви, по-перше, невіруючий, по-друге — які у вас гріхи? Ви двадцять п'ять років прослужили по судовому відомству — тільки всього.

Сорін (сміється). Двадцять вісім...

Входить Треплев і сідає на лавочці біля ніг Соріна. Маша весь час не відриває від нього очей.

Дорн. Ми заважаємо Костянтину Гавриловичу працювати.

Треплев. Ні, нічого.

Пауза.

Медведенко. Дозвольте вас запитати, доктор, який місто за кордоном вам більше сподобався?

Дорн. Генуя.

Треплев. Чому Генуя?

Дорн. Там чудова вулична юрба. Коли ввечері виходиш з готелю, то вся вулиця буває заповнена народом. Рухаєшся потім в натовпі без всякої мети, туди-сюди, по ламаній лінії, живеш з нею разом, зливаєшся з нею психічно і починаєш вірити, що справді можлива одна світова душа, на зразок тієї, яку колись у вашій п'єсі грала Ніна Зарічна. До речі, де тепер Зарічна? Де вона і як?

Треплев. Повинно бути, здорова.

Дорн. Мені казали, ніби вона повела якусь особливу життя. В чому справа?

Треплев. Це, доктор, довга історія.

Дорн. А ви коротші.

Пауза.

Треплев. Вона втекла з дому і зійшлася із Тригориным. Це вам відомо?

Дорн. Знаю.

Треплев. Був у неї дитина. Дитина помер. Тригорін розлюбив її і повернувся до своїх колишніх прихильностям, як і слід було очікувати. Втім, він ніколи не залишав колишніх, а по безхарактерності як-то ухитрився і тут і там. Наскільки я міг зрозуміти з того, що мені відомо, особисте життя Ніни не вдалася вчинення.

Дорн. А сцена?

Треплев. Здається, ще гірше. Дебютувала вона під Москвою в дачному театрі, потім поїхала в провінцію. Тоді я не випускав її з увазі і деякий час куди вона, туди і я. Бралась вона за великі ролі, але грала грубо, без смаку, з завиваннями, з різкими жестами. Бували моменти, коли вона талановито скрикувала, талановито вмирала, але це були лише моменти.

Дорн. Значить, все-таки є талант?

Треплев. Зрозуміти було важко. Має бути. Я її бачив, але вона не хотіла мене бачити, і прислуга не пускала мене до неї в номер. Я розумів її настрій і не наполягав на побаченні.

Пауза.

Що ж вам іще сказати? Потім я, коли вже повернувся додому, отримував від неї листа. Листи розумні, теплі, цікаві; вона не скаржилася, але я відчував, що вона глибоко нещасна; що не рядок, то хворий, натягнутий нерв. І уяву трохи засмучено. Вона підписувалася Чайкою. В "Русалці" мельник каже, що він ворон, так вона в листах все повторювала, що вона чайка. Тепер вона тут.

Дорн. Тобто, тут?

Треплев. У місті, на постоялому дворі. Вже п'ять днів як живе там у номері. Я поїхав до неї, і ось Марія Ильинишна їздила, але вона нікого не приймає. Семен Семенович запевняє, ніби вчора після обіду бачив її в полі, в двох верстах звідси.

Медведенко. Так, я бачив. Йшла в ту сторону, до міста. Я вклонився, запитав, чому не йде до нас у гості.