Чайка - Чехов Антон

З дядьком тепер це часто буває. (Дядькові.) Тобі, дядьку, треба полежати.

Сорін. Трошки, да... А все-таки в місто я поїду... Полежу і поїду... зрозуміла річ... (Іде, спираючись на тростину.)

Медведенко (веде його під руку). Є загадка: вранці на чотирьох, опівдні на двох, увечері на трьох...

Сорін (сміється). Саме. А вночі на спині. Дякую вас, я сам можу йти...

Медведенко. Ну ось, церемонії!..

Він і Сорін йдуть.

Аркадіна. Як він мене налякав!

Треплев. Йому нездорово жити в селі. Сумує. Ось якщо б ти, мамо, раптом розщедрилася і дала йому в борг тисячі півтори-дві, то він міг би прожити в місті цілий рік.

Аркадіна. У мене немає грошей. Я актриса, а не банкір.

Пауза.

Треплев. Мама, переміни мені пов'язку. Ти це добре робиш.

Аркадіна (дістає з аптечного шкапа иодоформ і ящик з перев'язувальним матеріалом). А доктор запізнився.

Треплев. Обіцяв бути до десяти, а вже опівдні.

Аркадіна. Сідай. (Знімає у неї з голови пов'язку.) Ти як у чалмі. Вчора один приїжджий питав на кухні, якої ти національності. А у тебе майже зовсім зажило. Залишилися самі дурниці. (Цілує її в голову.) А ти без мене знову не зробиш чик-чик?

Треплев. Ні, мамо. То була хвилина божевільного відчаю, коли я не міг володіти собою. Більше це не повториться. (Цілує їй руку.) У тебе золоті руки. Пам'ятаю, дуже давно, коли ти ще служила на казенній сцені, — я тоді був маленьким, у нас у дворі була бійка, сильно побили жилицу-пралю. Пам'ятаєш? Її підняли без почуттів... ти ходила до неї, носила ліки, мила в кориті її дітей. Невже не пам'ятаєш?

Аркадіна. Немає. (Накладає нову пов'язку.)

Треплев. Дві балерини жили тоді в тому ж будинку, де ми... Ходили до тебе каву пити...

Аркадіна. Це пам'ятаю.

Треплев. Богомольные вони такі були.

Пауза.

Останнім часом, ось у ці дні, я люблю тебе так само ніжно і зворушливо, як в дитинстві. Крім тебе, тепер у мене нікого не залишилося. Тільки навіщо, навіщо між мною і тобою став цей чоловік.

Аркадіна. Ти не розумієш його, Костянтин. Це захід особистість...

Треплев. Однак, коли йому доповіли, що я збираюся викликати його на дуель, благородство не завадило йому зіграти боягуза. Їде. Ганебне втеча!

Аркадіна. Який дурниця! Я сама відводжу його звідси. Наша близькість, звичайно, не може тобі подобатися, але ти розумний і інтелігентний, я маю право вимагати від тебе, щоб ти поважав мою свободу.

Треплев. Я поважаю твою свободу, але і ти дозволь мені бути вільним і ставитися до цієї людини, як я хочу. Захід особистість! Ось ми з тобою майже сваримося через нього, а він тепер де-небудь в вітальні або в саду сміється наді мною і над тобою, розвиває Ніну, старається остаточно переконати її, що він геній.

Аркадіна. Для тебе насолоду говорити мені неприємності. Я поважаю цю людину і прошу при мені не висловлюватися про нього погано.

Треплев. А я не поважаю. Ти хочеш, щоб я теж вважав його генієм, але, вибач, я брехати не вмію, від його творів мені до вподоби.

Аркадіна. Це заздрість. Людям не талановитим, але з претензіями, нічого більше не залишається, як засуджувати справжні таланти. Нічого сказати, втіха!

Треплев (іронічно). Справжні таланти!

(Гнівно.) Я талановитіший вас всіх, коли на те пішло! (Зриває з голови пов'язку.) Ви, рутинеры, захопили першість у мистецтві і вважаєте законним і дійсним лише те, що робите ви самі, а решту ви гнетете і душіть! Не визнаю я вас! Не визнаю ні тебе, ні його!

Аркадіна. Декадент!..

Треплев. Вирушай в свій милий театр і грай там в жалюгідних, бездарних п'єсах!

Аркадіна. Ніколи я не грала в таких п'єсах. Залиш мене! Ти і жалюгідного водевілю написати не в змозі. Київський міщанин! Приживал!

Треплев. Скнара!

Аркадіна. Оборвыш!

Треплев сідає і тихо плаче

Нікчема! (Пройшовшись в хвилюванні.) Не плач. Не потрібно плакати... (Плаче.) Не треба... (Цілує його в лоб, щоки, в голову.) Миле моє дитя, прости... Прости свою грішну мати. Прости мене нещасну.

Треплев (обіймає її.) Якби ти знала! Я все втратив. Вона мене не любить, я вже не можу писати... пропали всі надії...

Аркадіна. Не впадай у відчай... Все обійдеться. Я зараз відвезу його, вона знову тебе полюбить. (Витирає їй сльози.) Буде. Ми вже помирилися.

Треплев (цілує їй руки). Так, мама.

Аркадіна (ніжно). Помирись з ним. Не треба дуелі... Адже не треба?

Треплев. Добре... Тільки, мамо, дозволь мені не зустрічатися з ним. Мені це важко... вище сил... (Входить Тригорін.) Ось... Я вийду... (Швидко прибирає в шкап ліки.) А пов'язку вже доктор зробить...

Тригорін (шукає в книжці). Сторінка 121... рядки 11 і 12... От... (Читає.) "Якщо тобі коли-небудь знадобиться моє життя, то прийди і візьми її".

Треплев підбирає з полу пов'язку й іде.

Аркадіна (подивившись на годинник). Скоро коней подадуть.

Тригорін (про себе). Якщо тобі коли-небудь знадобиться моє життя, то прийди і візьми її.

Аркадіна. У тебе, сподіваюся, всі вже укладено?

Тригорін (нетерпляче). Так, так... (В задумі.) Чому у цьому заклику чистої душі почулася мені печаль і моє серце так болісно стислося?.. Якщо тобі коли-небудь знадобиться моє життя, то прийди і візьми її. (Аркадиной.) Залишимося ще на один день!

Аркадіна заперечно хитає головою.

Залишимося!

Аркадіна. Милий, я знаю, що утримує тебе тут. Але май над собою владу. Ти трохи сп'янів, отрезвись.

Тригорін. Будь ти теж твереза, будь розумна, рассудительна, благаю тебе, поглянь на все це, як справжній друг... (Тисне їй руку.) Ти здатна на жертви... Будь моїм другом, відпусти мене...

Аркадіна (в сильному хвилюванні). Ти так захопився?

Тригорін. Мене вабить до неї! Бути може, це саме те, що мені потрібно.

Аркадіна. Любов провінційної дівчинки? Про, як ти мало себе знаєш!

Тригорін. Іноді люди сплять на ходу, так от я кажу з тобою, а сам ніби сплю і бачу її у сні... Мною оволоділи солодкі, чарівні мрії... Відпусти...

Аркадіна (тремтячи). Ні, ні... Я звичайна жінка, зі мною не можна говорити так... Не муч мене, Борис... Мені страшно...

Тригорін. Якщо захочеш, ти можеш бути необыкновенною. Любов юна, чарівна, поетична, виносить у світ мрій, — на землі тільки вона одна може дати щастя! Такої любові я не випробував ще В молодості було... колись, я оббивав пороги редакцій, боровся з нуждою... Тепер от вона, ця любов, прийшла нарешті, манить... Який же сенс тікати від неї?

Аркадіна (з гнівом). Ти збожеволів!

Тригорін. І нехай.

Аркадіна. Ви всі змовилися сьогодні мучити мене! (Плаче.)

Тригорін (бере себе за голову). Не розуміє! Не хоче зрозуміти!

Аркадіна. Невже я так стара і потворна, що з мною можна, не соромлячись, говорити про інших жінок? (Обнімає його і цілує.) О, ти збожеволів! Мій прекрасний, чудовий... Ти, остання сторінка мого життя! (Стає на коліна.) Моя радість, моя гордість, моє блаженство... (Обіймає його коліна.) Якщо ти покинеш мене, хоч на одну годину, то я не переживу, зійду з розуму, мій дивовижний, чудовий, мій повелитель...

Тригорін. Сюди можуть увійти. (Допомагає їй підвестися.)

Аркадіна. Нехай, я не соромлюся моєї любові до тебе. (Цілує йому руки.) Скарб мій, відчайдушна голова, ти хочеш шаленіти, але я не хочу, не пущу... (Сміється.) Ти мій... ти мій... І мій лоб, і очі мої, я ці прекрасні шовковисте волосся теж мої... Ти весь мій. Ти такий талановитий, розумний, найкращий з усіх теперішніх письменників, ти єдина надія Росії... У тебе стільки щирості, простоти, свіжості, здорового гумору... Ти можеш одним штрихом передати найголовніше, що характерно для особи або пейзажу, люди у тебе, як живі. О, тебе не можна читати без захвату! Ти думаєш, це фіміам? Я лещу? Ну, подивись мені в очі... подивися... Схожа я на лгунью? От і бачиш, я вмію цінувати тебе; одна кажу тобі правду, мій милий, чудовий... Поїдеш? Так? Ти мене не покинеш?..

Тригорін. У мене немає своєї волі... У мене ніколи не було своєї волі... Млявий, пухкий, завжди покірний — невже це може подобатися жінці? Бери мене, увози, але тільки не відпускай від себе ні на крок...

Аркадіна (про себе). Тепер він мій. (Розв'язно, як ні в чому не бувало.) Втім, якщо хочеш, можеш залишитися. Я поїду сама, а ти приїдеш потім, через тиждень. Справді, куди тобі поспішати?

Тригорін. Ні, поїдемо разом.

Аркадіна. Як хочеш. Разом, разом... Що ти?

Пауза.

Тригорін записує в книжку.

Тригорін. Вранці чув гарний вислів: "Дівочий бор"... стане у Нагоді. (Потягується.) Значить, їхати? Знову вагони, станції, буфети, відбивні котлети, розмови...

Шамраєв (входить). Маю честь з сумом заявити, що коні подані. Пора вже, вельмишановна, їхати на станцію; поїзд приходить в два і п'ять хвилин. Так ви ж, Ірина Миколаївна, зробіть милість, не забудьте навести довідку: де тепер актор Суздальцев? Чи живий? Чи здоровий? Разом пивали коли-то... "Пограбованої поштою" грав неповторно... ним тоді, пам'ятаю, в Єлисаветграді служив трагік Ізмайлов, теж особистість чудова... Не поспішайте, вельмишановна, п'ять хвилин ще можна. Раз у однією мелодрамі вони грали змовників, і коли їх раптом накрили, то треба було сказати: "Ми потрапили в пастку", а Ізмайлов — "Ми потрапили в запендю"... (Сміється.) Запендю!..

Поки він говорить, Яків клопочеться біля валіз, покоївка приносить Аркадиной капелюх, манто, парасольку, рукавички; всі допомагають Аркадиной одягнутися. З лівої двері визирає кухар, який трохи згодом входить нерішуче. Входить Поліна Андріївна, потім Сорін і Медведенко.

Поліна Андріївна (з кошиком). Ось вам злив на дорогу... Дуже солодкі. Може, захочете поласувати...

Аркадіна. Ви дуже ласкаві, Поліна Андріївна.

Поліна Андріївна. Прощайте, моя дорога! Якщо що було не так, то вибачте. (Плаче.)

Аркадіна (обіймає її). Все було добре, все було добре. Ось тільки плакати не треба.

Поліна Андріївна. Час наше йде!

Аркадіна. Що ж робити!

Сорін (в пальто з пелериною, в капелюсі, з палицею, виходить з лівої двері; проходячи через кімнату). Сестра, пора, як би не запізнитися, врешті-решт. Я йду сідати. (Іде.)

Медведенко. А я піду пішки на станцію... проводжати. Я живо... (Іде.)

Аркадіна. До побачення, мої дорогі... Якщо будемо живі і здорові, влітку знову побачимось...

Покоївка, Яків і кухар цілують у неї руку.

Не забувайте мене. (Подає кухареві рубль.) Ось вам рубль на трьох.

Кухар. Уклінно дякуємо, пані. Щасливої вам дороги! Багато вами задоволені!

Яків.