Дон Кіхот (Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі) (Частина друга) - Сервантес Мігель де

В руку всунули йому списа, він оперся на нього, щоб не впасти. Нарядивши його отак, веліли йому йти попереду, вести їх усіх і додавати духу до бою: з такою провідною зіркою, такою світовою зорею, таким світильником, казали, справа їхня на добре вийде.

— Як же мені, бідному, нещасному, йти,— забідкався Санчо,— коли так мене у шори та швори взято, що й коліньми не поворухну? Зробіть хіба ось що: візьміть мене на руки та чи вже ставма поставте, чи впоперек покладіть при яких дверях, я вже їх боронитиму як не списом, то хоч би тілом своїм.

— Та ні, пане губернаторе,— каже третій.— Не шори та швори, а певне що страх вас іти не пускає. Отож ворушіться, та живо, бо час не жде, ворог напирає, розгардіяш росте, а небезпека все ближче.

На те вмовляння і на ті докори спробував бідаха зрушитися з місця і тут же з такою силою брязнув об землю, що думав уже — на канцурки розскочився. Лежав як черепаха, шкорупами своїми окрита, як плаха кабаняча між двома дошками, як човен, вивернутий на пісок догори дном. Хоть же й бачила громада жартівників, що він лежить, не мали жалю до нього; навпаки, погасивши смолоскипи, зняли ще дужчий лемент, гукали "До броні!", топтались по Санчові, раз у раз затинаючи по щиту мечами, що якби був не скулився та не втягнув голови межи щити, дознав би неборак великого лиха; упрівши в тій тісноті, ввесь спливав потом і ревно молив Бога, щоб той порятував його з такої біди. Люди бігли, хто спотикнеться об нього, хто впаде, а один став на нього і довгенько стояв, мов на вишці якій, усе командував військом, гукаючи дужим голосом:

— Сюди, наші! Ворог тисне тут найлютіше! Обороняйте сей прохід! Зачиніть оту браму! Рубай драбину! Вару сюди, смоли, а туди казана з киплячою олією! Перегородіть вулиці матрасами!

Так завзято сипав він словами, що означали різне військове знаряддя, [579] начиння та причандалля, що служить для оборони міста при ворожому штурмі, а геть потовчений Санчо мусив те все слухати й терпіти, благаючи подумки: "Боже, Боже! Пошли вже сьому острову скорий упадок, нехай уже я або вмру, або з сієї великої притуги слобонюся!" Учуло небо тую молитву, і коли Санчо вже й не сподівався, кругом залунали крики:

— Вікторія! Вікторія! Наша взяла! Вставайте, пане губернаторе, нехай ваша милость порадіє перемозі і попаює здобич, що ми взяли у ворогів, дякуючи потузі вашої непереможної правиці!

— Підведіть мене,— попрохав жалібним голосом стражденний Санчо.

Помогли йому підвестись, поставили на ноги, він і каже:

— Того ворога, що я нібито поконав, прибийте, про мене, хоть і до лоба. Не треба мені й лупу ворожого паювати, одного прошу й благаю в щирої душі (коли така єсть) — дайте мені вина сьорбнути, бо все в нутробі пересохло, та витріть на мені піт, бо тут я мокрий увесь, як хлющ.

Утерли йому обличчя, принесли вина, поодв'язували щити; він добрався до ліжка свого, сів — і тут же зомлів од страху великого, переляку та злигоднів, що набрався. Тим витівникам спершу аж жалько стало, що вони такого наробили йому жалю; та як Санчо швидко очутився з того зомління, їм одлягло од серця. Санчо спитав, котра година, йому одказали, що вже світає. Тоді встав і почав мовчки одягатись, ні пари з уст; усі дивились і намагались угадати, до чого те поспішне вбирання. Той одягнувся нарешті й помалу-малу (бо поскору-скору нездужав) подався до стайні, а всі за ним. Підійшовши до Сірого, обійняв його, дав у чоло цілунок миру і, не без сліз ув очах, промовив:

— Ходи сюди, товаришу мій, друже мій єдиний, побратиме вірний в горі та в недолі! Поки водився я з тобою і не мав іншої турботи, як упряж тобі підлагодити та кендюшка тим-сим напхати, щасливі були мої години, дні мої і роки. Як же розстався я з тобою та подерся на високості пишання та гордування, душу мою обсіли стосот нещасть, тисяча злигоднів і чотири тисячі тривог...

Промовляючи отсі слова, сідлав воднораз осла свого, і ніхто до нього не озивався. Осідлавши ж Сірого, виліз на нього з превеликою бідою і обернувся з такою річчю до дворецького, секретаря, стольника, доктора Педра Суворія та інших присутніх тут людей:

— Дайте дорогу, панове-добродійство, нехай верну я на колишню волю, нехай однайду давніше життя і воскресну з теперішньої смерті. Не на те я вродився, щоб урядувати, щоб острови чи там городи од ворогів одбороняти, коли нападуть. Ліпше розуміюсь я на тому, як землю орати чи копати, як лозу виноградну підрізати чи підв'язувати, аніж як закони видавати або якісь там губерні чи королівства захищати. Добре святому Петрові в Римі, тобто, хочу сказати, добре всякому, хто коло того діла ходить, для якого вродився. Більше мені пристало в руці серпа тримати, аніж скипетро губернаторське; краще мені юшки нізчимної досхочу нахлебтатись, аніж під орудою нахаби-дохтора голодом до смерті сидіти; лучче мені влітку одпочивати під дубом у холодочку, а взимку обоюдним кожухом овечим огортатись, аби по своїй волі, аніж [580] у губернаторській неволі між галанських простирадел лежати й цибу-линими хутрами вкриватись. Зоставайтеся ж, ваші милості, з Богом і перекажіть панові мому дукові, що голим я вродився, голим і зостався, ні зиску, ні втрати; тобто, хочу сказати, без шеляга заступив на уряд, без шага звідси їду, не так, як воно ведеться в інших остров'яних губернаторів. Пропустіть же мене, ще треба пластирями обліпитись, бо в мене десь і ребра цілого не лишилось, так вороги сеї ночі по мені погуляли.

— Е, ні, пане губернаторе, так не годиться,— обізвався доктор Су-воріо.— Я дам вашій милості напою, помічного проти саден та уразів, що одразу все як рукою зніме, і знов будете, як перше, здорові та дужі; а щодо харчування, то обіцяю вашій милості, що виправлюсь і даватиму їсти досхочу, чого тільки ваша душа забажає.

— У свиний голос! — одказав Санчо.— Швидше я на турка перевернусь, аніж тут зостанусь! Вдруге мене не одуриш. Як без крил у небо не полечу, так не зостанусь на сім уряді й жодного іншого не прийму, хоч би його мені й на тарілочці піднесли. У нашому пансівському роду всі уперті наголо: як уже сказав "ні", то перенікувати не буду, нехай там увесь світ хоч гопки стане. Нехай же лишаються в сій стайні ті му-равлині крильця, що знесли були мене в повітря щурикам та іншому птаству на розкльов, а я піду собі по землі рівними ногами: хоть не буде на них цяцькованих черевичок-кордаванів, то все знайдуться прядив'яні ходаки. Знайся кінь з конем, а віл з волом; по сьому ліжку простягай ніжку. Пускайте ж мене, бо вже нерано.

На те дворецький:

— Пане губернаторе! — каже.— Одпустили б ми з дорогою душею вашу милость, хоть і нелегко нам із вами розставатись, бачивши розум ваш великий і християнські вчинки; та відомо ж усім, що кожен губернатор, перше ніж покинути свій уряд, повинен дати звіт: отож складіть його за той тиждень, що проврядували, та й їдьте собі з Богом.

— Ніхто не може жадати од мене звіту,— заперечив Санчо,— крім того чоловіка, якому доручить сю справу пан мій дук: а я якраз і їду до нього і вислебізую йому геть-чисто все; а що я виїжджаю звідси голим-голісіньким, то вже саме діло показує, що врядував я неначе той янгол.

— От їй же Богу, правду каже великий Санчо,— мовив доктор Су-воріо.^— І моя така думка, що слід його відпустити, бо дук буде дуже радий його бачити.

Усі з тим погодились і пропустили Санча, запропонувавши йому свій супровід та спитавши, чим його на дорогу обмислити. Санчо сказав, що нічого йому не треба, хіба ячмінцю в рептух Сірому, а собі півкружка сиру та хліба півбуханки, бо дорога ж близька, то більшого й кращого припасу йому не треба. Усі обняли його, і він, плачучи, пообіймався з усіма та й поїхав собі, а вони ще довго дивувалися з його мови та з його скорого і мудрого рішенця. [581]

РОЗДІЛ LIV,

де оповідаються речі, стосовні тільки до сієї історії і ні до якої іншої

Дук з дукинею вирішили дати дальший хід викликові, що Дон Кіхот кинув їхньому васалові з вищеписаної причини; а що парубок той завіявся кудись аж у Фландрію, аби тільки донья Родрігес не стала йому тещею, надумали виставити замість нього гасконця-гайдука на ймення Тосілос, навчивши його заздалегідь, що і як має чинити. Згодивши днів зо два, дук сказав Дон Кіхотові, що з четвертого дня на п'ятий противник його вийде на бойовище в повнім рицарськім обла-дунку і буде твердити, що та панянка бреше не на півгуби, а таки на цілу губу, ніби він давав слово на ній оженитись. Дон Кіхот тій вістці вельми зрадів; він уявляв уже собі в думці, яких чудес докаже в сім герці, і вважав за велике щастя таку нагоду показати вельможним _ господарям своїм, куди сягає міць його потужної правиці. З радісним нетерпінням чекав, коли вже ті чотири дні минуться, і ті дні видавались йому століттями.

Пропустімо ж ті дні (як і багато інших речей пропустили) і вернімось до Санча, який на своєму Сірому трохи сумний, а трохи й веселий їхав до свого пана, що його товариство було йому любіше за врядування над усіма островами на світі. Недалеко ще й од'їхав од острова, де губернатором сидів (він так і не досвідчився, чи то був справді острів, чи, може, город який чи містечко або й село), коли се здибались йому по дорозі прочани з костурами, аж шестеро, з тих чужоземців, що то собі ялмужну, тобто милостиню, виспівують. Підійшовши ближче, вони поставали перед ним уряд і завели хором якогось канта, по-свойому, звісно, і Санчо з того нічого не зрозумів, крім одного слова "ялмужна", яке він чув виразно, то й здогадався, що се вони своїм співом милостині просять; а що був він, як свідчить Сід Ахмет, чоловіком милосердним аж надто, то витяг із саков своїх сир і хліб, що взяв був собі в дорогу, і оддав їм, показавши на митах, що більше не має нічого. Прочани охоче прийняли той дар, але тут же загукали:

— Гелди, гелди!

— Не розумію, люди добрі,— сказав Санчо,— чого ще од мене хочете.

Тоді один прочанин вийняв із-за пазухи капшука і потряс ним перед Санчом; той зрозумів, що вони просять грошей, і, приклавши великого пальця собі до горлянки, підніс угору розчепірену руку: немає, мовляв, у мене за душею ані грошини. Торкнув Сірого ногами, щоб між сею громадкою якось уперед проїхати, але в сей час один прочанин, що вже давненько на нього спильна позирав, кинувся до нього, обійняв попід силки і гукнув голосно чистою гишпанщиною:

— Господи Боже мій! Кого я бачу? Невже я справді обіймаю щирого мого друга, доброго мого сусіду Санча Пансу? Та певна ж річ, що його, бо я ж не сплю, і поки що не впився!

Здивувався Санчо, що сей чужинець-прочанин його на ім'я назвав і обніматись поліз; довгенько придивлявся до нього мовчки, та ніяк не міг упізнати.