Дон Кіхот (Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі) (Частина друга) - Сервантес Мігель де

Навіть праве добро, знаю, може пропасти; а що вже неправе, то й само пропаде, і хазяїна свого погубить.

— Ну, гаразд, Санчо, я не буду вже наполягати,— мовив Рікоте.— Але скажи мені — ти був у нашому селі, як виїжджали моя жінка з дочкою та мій швагер?

— Авжеж, що був,— відповідав Санчо,— і скажу тобі, що як виїжджала твоя донька, то все село збіглось подивитись на неї і всі в один голос казали, що десь такої вродниці і в світі немає. Вона плакала, обіймала всіх своїх товаришок і знайомих, усіх, хто вийшов ЇЇ проводжати, і всіх просила, щоб молились за неї Спасителеві нашому і святій Богородиці, та так же жалісно, що я і то заплакав, хоть на сльози вдався й не тонкий. Було таких немало, що хтіли її переховати, були й такі, що збирались у дорозі її вкрасти, та втримував їх страх піти проти королівського указу. Особливо ж ярував там дон Педро Грегоріо, той багатий дідич майорату (та ти його знаєш); кажуть, що він її сильне любив, а як вона виїхала, то він у нашому селі більше й не показувався, то й думають, що він подався за нею, щоб викрасти собі, та поки що ніхто нічого не зна.

— Та я давно нжс призру мав,— сказав Рікоте,— що той кавалер упадає за моєю дочкою, тільки знаю, яка вона в мене честива, то й не дуже вважав на те його впадання. Ти ж, Санчо, мабуть, чув, що наші дівчата рідко коли вдаються в кохання з давніми християнами, а що моя Рікота більше про своє християнство, аніж про любощі дбала, то байдуже мені було до зальотів того панича.

— Дай-то Боже,— мовив Санчо,— бо їм обом то на зле було б вийшло. А тепер, друже мій Рікоте, я мушу вже їхати: хочу до вечора туди дістатись, де перебуває пан мій Дон Кіхот.

— їдь собі з Богом, брате Санчо. Мої товариші, бач, уже ворушаться, пора й нам у свою дорогу рушати.

Наостанці обнялись; Санчо сів на Сірого, Рікоте взяв у руку подорожнього свого костура — так вони й розсталися. [586]

РОЗДІЛ LV

Про пригоди, що трапились Санчові в дорозі, та про інші деякі не менш цікаві

Забарився ото трохи Санчо з тим Рікоте, то й не поспів доїхати завидна до дукового замку; десь іще півмилі туди лишалось, як обняла його ніч темна та невидна. Він, правда, тим не дуже й журився, бо надворі ж літо було; звернув з дороги, десь би то до світа перечекати; але доля його лиха та нещаслива так уже судила, що як шукав собі куточка, де б зручніше обночуватися, провалився раптом разом із Сірим у глибоку й темну яму поміж руїн якоїсь старовинної споруди і, падаючи, доручив свою душу Богові, бо думав уже, що летить вона до самого дна глибу пекельного, до тої, мовляв, преісподньої. Коли ж ні: так як у три чоловіка завглибшки дістав Сірий дна, а Санчо був зверху, живий і цілий. Обмацав на собі все, затаїв дух, чи не забився де, чи не здобувся на яку дірку в тілі. Як же побачив, що все гаразд, що він здоровий як дзвін, не міг здякуватись Господеві Богу за ту велику ласку, бо вже гадав був, що й кісточок своїх тут не позбирає. Облапав кругом і стіни тої ями, чи не далося б вибратися з неї самотужки — ні, вони були гладесенькі, ні за що й зачепитись. Тяжко зажурився Санчо, а тут іще й Сірий подав свій голос, хоть і стиха, та жалібно,— і недаром, знати, бо йому таки добре дісталось.

— Гай-гай! — сказав тоді Санчо Панса.— Які ж то несподівані трапунки трапляються раз у раз людям, що живуть на сьому мізерному світі! Учора ще сидів чоловік на острові, на губернаторському стольці, мав під собою послугачів та васалів, а сьогодні — хто б міг подумати? — лежить похований у ямі, і нема кругом нікогісінько, хто б йому поміг, ані жодного служебника чи там челядинця, щоб його виручив... Отут ми, мабуть, і загинемо з голоду, я й моя худобина, якщо раніше не помремо: Сірий тим, що побитий і потовчений, а я з горя та з печалі. Не буде мені, певне, того щастя, що мав пан мій Дон Кіхот з Ламанчі, як спустився й заглибився в печеру до того завороженого Монтесіно-са, де йому вслужено краще, ніж удома, і стола, мовляв, накрито, і подушки підбито. Бачив він там чимало гарних та любих видив, я ж тут побачу, мать, самих тільки жаб та гадюк. Куди ж мене, бідного, нещасного завели дурощі мої та химерії! Витягнуть ізвідси, ще як Бог дасть, що знайдуть — кості мої білісенькі та гладесенькі разом з кісточками вірного мого Сірого,— то, може, й догадаються, хто ми були такі, особливо з тих, котрі знали, що Санчо Панса з ослом, а осел із Санчом Пан-сою ніколи не розлучались. Іще раз кажу: бідні ми та нещасні, що не судила нам щербата доля померти в своїм краю між своїми людьми; хоть, може, й там не було б ради нашому лихові, то було б кому нас оплакати і в останню хвилину нашого скону очі нам закрити. Ох, друже мій і товаришу, якої лихої плати діждався ти од мене за вірну мою службу! Прости мене і благай, як тільки можеш, у долі, щоб порятувала нас обох із сієї страшенної халепи, а я обіцяю тобі вінка лаврового на голову, як тому поету-лауреату, ще й оброку завдаватиму вдвійні... [587]

Отак бідкався Санчо Панса, а осел слухав і словечком не озивався, у такій був, бідний, притузі та недузі. За тим бідканням та падканням незчувся Санчо, як ніч минулась і світ свінув, і побачив, по-видному вже, що видобутись нагору з сієї ями самотужки було річчю,з неможливих неможливою. Знов залементував горопаха, криком кричав, чи хто не почує, та то був голос волаючого в пустелі, бо в усім околі не було й душі живої; ну вже, думає, пропав навіки! Сірий лежав догори писком, Санчо сяк-так звів його на ноги, та він ледве-ледве держався. Тоді Санчо вийняв із торби (та ж сама негода кинула в яму і її) кусень хліба і подав Сірому, що з'їв його всмак. Хазяїн примовляв до животини, ніби вона могла його зрозуміти:

— Як є їда, то ще півбіди біда!

Розглянувшись по ямі, Санчо завважив в одному кутку нору якусь, що в неї, скулившись, міг би пролізти чоловік. Він тоді туди, нагнувся, проліз, аж бачить — печера дедалі просторішає й ширшає, а видно йому стало, бо промінь сонячний пробивався десь із-під тієї, сказати б, стелі, показуючи далі якийсь досить широкий і високий підземний хід. Тоді вернувся до Сірого, роздовбав каменюкою ту нору, щоб і осел міг пролізти, взяв його за вуздечку і повів тим ходом, сподіваючись, що знайде ж десь і вихід. Іти йому було то темно, то невидно, а на душі все боязно.

— Поможи мені, всемогутній Боже! — говорив собі подумки Санчо.— Оця моя велика знегода була б для пана мого Дон Кіхота чудовою пригодою. Оцю прірву, оцю безодню мав би він за квітучі сади при палаці Галіани і сподівався б вийти з цієї темноти та тісноти на якийсь квітчастий луг. А мені, безщасному, безрадному та безодважному на кожному кроці здається, що я от-от у ще глибшу безодню западуся і там уже навіки пропаду... Добре ще, як ся біда прйбідка буде.

Отак міркуючи, пройшов Санчо, як йому здавалось, із півмилі чи й більше, і тут йому замріло щось іспереду, ніби світло денне, що добувалось крізь якусь відтулину — отже, той шлях, що ввижався йому дорогою у позасвіття, мав його вивести нарешті на білий світ.

Тут Сід Ахмет Бен-Енхелі полишає Санча й вертається до Дон Кіхота, що радий та веселий чекав на поєдинок із спокусником дочки доньї Родрігес, щоб направити таким чином кривду й несправедливість, укоєну тій дівиці. От одного ранку виїхав він кінно в поле розрухатися трохи, щоб до завтрішнього поєдинку підготуватись, та й сп'яв Роси-нанта острогами, як до атаки, і кінь мав уже опустити копита на самісінький край глибокої розпадини і провалився б туди, якби Дон Кіхот не осмикнув його різко поводом. Не зсідаючи з коня, став зблизька до тієї розпадини придивлятись і почув раптом із глибини гукання чиєсь; прислухався пильніш і розчув такі слова:

— Гей, хто там нагорі! Чи хоч якась душа християнська чує мене-? Чи який милосердний лицар не пожаліє живцем похованого грішника, нещасного розгубернатореного губернатора?

Дон Кіхотові здалося, ніби то був Санчів голос; здивований і збентежений, він гуконув що є сили:

— Хто там унизу? Хто там так плачеться?

— А хто ж то мав бути, хто ж то мав би плакатись,— почулось у від— [588] повідь,— як не бездольний Санчо Панса, за гріхи свої та на своє безголов'я губернатор острова Гармадармії, колишній джура славетного лицаря Дон Кіхота з Ламанчі?

Як почув те Дон Кіхот, здивувався ще дужче, аж острах його взяв: ану ж Санчо Панса вже помер і то його душа покутує гріхи десь у чистилищі? Зрушений тією думкою, гукнув:

— Заклинаю тебе всім на світі, чим тільки може заклясти христи-янин-католик, скажи мені правду, хто ти єси? Якщо ти покутна душа з чистилища, то скажи, що я можу для тебе вчинити? Адже моя заповідь — запомагати й рятувати всіх нещасливих і побіденних на сім світі; то мушу запомагати й рятувати стражденних на тім світі, коли їм самим годі порятуватись.

— Коли так,— почулося знов ізнизу,— то ваша милость не хто інший, як пан мій Дон Кіхот з Ламанчі; та й сам голос на те показує.

— Так, я Дон Кіхот,— одказав рицар,— мій обов'язок і моє покликання — рятувати й запомагати в біді живих і мертвих. То скажи ж мені, хто ти такий, бо я з дива вийти не можу. Якщо ти мій зброєноша Санчо Панса і вже вмер, і чорти не вхопили душі твоєї, а з милосердя Божого попав єси в чистилище, то свята наша мати, римо-католицька церква, має досить способів і засобів вибавити тебе з тих мук, і я з свого боку причинюся до того, скільки сили моєї і моги. Отож об'явися по щирій правді і скажи мені, хто ти?

— Бодай мені те та се,— знову з-під землі,— поклянусь і побожусь чим тільки ваша милость велить, пане мій Дон Кіхоте, що я справді джура ваш, Санчо Панса, що я живий і не думав умирати; через силу всяких причин і притичин, про які слід би було широко дуже розводитись, я покинув своє врядування, а сієї ночі провалився осюди в печеру разом із Сірим, що не дасть мені збрехати; отутечки він коло мене й стоїть.

Осел ніби зрозумів, що говорив Санчо, і тут же заревів так, що аж по всій печері луна пішла.

— Чудовий свідок,— сказав Дон Кіхот.— Упізнаю той рев, ніби свій власний голос, та і твій добре чую, друже Санчо. Зажди ж трохи, зараз я їду до дукового замку, се зовсім близько, і приведу сюди людей, що визволять тебе з печери, куди ти попав за твої гріхи.

— їдьте, пане мій,— одказав Санчо,— і вертайтесь швидше, ради Бога єдиного, бо вже мені несила в сьому похованні живцем далі терпіти, я туж-туж умру від страху.

Дон Кіхот полишив його й подався до замку розповісти дукові та дукині, що сталось із Санчом Пансою; вони здивувались непомалу, хоть і догадались, що Санчо провалився в один із підземних переходів, зроблених ще у давні-давна — не могли тільки зрозуміти, чого це він покинув своє урядування, не повідомивши нічого про свій приїзд.