Дон Кіхот (Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі) (Частина друга) - Сервантес Мігель де

Маю відомості, що урядує він, як той орел сизокрилий, чим я дуже задоволена, як і муж мій, дук; я вже не знаю, як дякувати Богові, що не помилилась я, вибравши собі такого губернатора; щоб ви, пані Терезо, знали, як важко тепер знайти доорого управителя! Нехай же мені тепер так гаразд од Бога діється, як ваш Санчо урядує.

Посилаю вам, люба моя, разок коралів із золотим замочком; воліла б я, щоб то були оріянські перли; та поклонись, як то кажуть, хоч кістю, аби з доброю мислю. Прийде час, ми спізнаємось краще, зійдемось ближче, то здобудемось на щось інше. Кланяйтесь од мене доньці вашій Санчиці, скажіть їй, нехай лаштується, бо думаю дати її заміж за значного чоловіка, що вона й незчується.

Казано мені, що в вашім селі родять лепські жолуді, то пришліть мені, спасибі вам, десяточків зо два, то мені од вас дорога пам'ятка буде; а ще пропишіть мені широко й розлого, як вам там живеться і ведеться. Коли вам чого треба буде, то кажіть — зараз і вродиться. З тим майтеся в Божій ласці.

Дано з сього замку. Ваша зичлива приятелька

Дукиня".

— Ой! — гукнула Тереза, вислухавши листа,— яка ж то добра, яка то мила й привітна пані! Із такими паніями я в огонь і воду піду, не то що... А оці наші, которі з полупанків, то така вже пиха — і вітер на них не подми! Іде до церкви, носа задере, не кажи ти королева, а на нашу сестру то й не глянуть, щоб ока бува не загидити... А то ж така вельможна пані, шуточки — дукеня! — назива мене приятелькою, як до рівні промовля,— хай така висока буде, як на всю Ламанчу найвища дзвіниця! А що жолудів проха, то я їй, паночку, цілий кошіль пошлю, та ще таких буйних, що подивися-глянься! А тепер, Санчико, треба ж пана он пришанувати: коня попорай, із стайні яєць принеси, сала шмат добрий уріж, нагодуй його по-рицарськи: бо і вісті гарні нам приніс, і'сам [566] собою такий бравий. А я тим часом піду сусідкам нашою радістю похвалюся, та й панотцю парохові, та й майстрові Ніколасу, цилюрни-ку, що такі добрі завше були до твого татка.

— Зараз, мамо! — одказала Санчика.— Тільки, може б, ви дали мені тих коралів хоть половину, бо не така ж, гадаю, пані дукеня дурна, щоб ото все вам тільки присилать.

— Всі твої будуть, доцю,— заспокоїла її Тереза,— та хай уже я день чи два на шиї поношу, то ж буде серцеві утіха яка!

— Ще більша буде втіха,— сказав паж,— як вив'яжу я щось із сього клунка: тут у мене убір із щонайкращого сукна, що губернатор один тільки раз, на полювання йдучи, вдягав, а тепер посилає панні Санчиці.

— Дай йому, Боже, тисячу літ віку! — гукнула Санчика.— А другу чи й третю тисячу тому, що привіз!

Тим часом Тереза вийшла на вулицю з листами в руках і коралями на шиї,— так у ті листи тарабанила, ніби то бубон був; як побачила, що їй назустріч парох із Самсоном Карраском іде, заговорила, пританцьовуючи:

— Ниньки вже й ми, Богові дяка, не в бідних родичах ходим! Гу-береньку маєм! Ану ж попадись мені тепер Шляхтянка яка мальована, чи не втру я їй носа?!

— Що таке, Терезо Панса? Що се за дурниці, що то в вас за листи?

— І ніякі вам не дурниці, а листи осьдечки-о од дукень та од губернаторів, а на шиї коралі, пацьорочки золотенькі, а сама я — губернаторша!

— Таке говорите, що Бог вас хіба розбере, а ми ні.

— Самі гляньте,— сказала Тереза.

І подала їм листи. Парох зачитав їх уголос, щоб і Самсон почув; ба-каляр поглянув на панотця, а панотець на бакаляра, дивуючись прочитаному; врешті Самсон Карраско спитав, хто тії листи привіз. Тереза запросила їх до своєї хати, щоб на посланця глянути — там такий панич, як гвоздик, привіз їй іще й дорожчого гостинця. Парох зняв їй коралі з шиї, туди-сюди глянув: справжні! Здивувався ще більше та й каже:

— Клянусь рясою, що в мене на хребті, не знаю вже, що думати й що казати про ті листі і дарунки: з одного боку бачу і руками чую — правдиві коралі; а з другого боку читаю, що дукиня просить їй жолудів прислати два десятки.

— Оце вже справді — розбери та й знову склади! — сказав на те Карраско.— Ну ходім, подивимось на подавця сієї цидули; може, од нього довідаємось чогось певного про цю замороку.

Та й пішли утрьох до Терезиного дому. Там уже паж завдавав коню своєму оброку, а Санчика кришила сало гостеві на яєшню — дуже він припав до вподоби хазяям і поставою своєю, і строєм. Усі чемненько привіталися навзаєм; тоді Самсон спитав у пажа, що там чути за Дон Кіхота і за Санча, бо хоть і читали ми, каже, листи од Санча та Дукині, то все-таки сумніваємось — чи справді Санчо губернатором став, та ще й над островом: адже всі (чи майже всі) острови на Середземнім морі належать його величності королю. На те паж відповів: — Що пан Санчо Панса став губернатором, у тім жадного не може бути сумніву, а чи вже над островом, чи ні, того не скажу; досить, що в [567] тій місцевості живе більше як тисяча душ. А щодо жолудів, то мушу вам сказати, що пані моя дукиня така проста, така скромна: може не тільки у селянки жолудів попрохати, а й до сусідки по гребінця послати. Щоб ви, ваші милості, знали — арагонські дами, хоть би й найзначні-шого роду, не такі церемонні та бундючні, як кастільські, і до людей ставляться по-простому.

На цю розмову нагодилась Санчика — внесла яєць повну пелену і спитала в пажа:

— А скажіть, паночку, які ногавиці мій панотець носить, відколи губернатором став: з пишними бганками вгорі, чи як?

— Я щось не придивився,— відповів паж,— мабуть, що такі.

— Ой Божечку ж мій! — гукнула Санчика.— От би побачити татка в таких плюндрах! Воно мені од самої колиски снилось, щоб на таткові такі ногавиці були!

— Дасть Бог, ще й не те ваша милость побачить,— сказав паж.— Як він іще місяців зо два поурядує, то їздитиме з заслоною од сонця на виду.

Парох із бакаляром помітили, правда, що паж говорив не без глузів, але ж ті пишні коралі та вбрання мисливське, прислане Санчом (Тереза вже їм показала), свідчили про щось інше; проте вони посміялися-таки з дівочих забаганок, а тут іще й Тереза:

— Панотченьку,— каже,— може, там хто їхатиме в Мадрід чи в То-ледо, то нехай купе мені оті робронти пишні да розкішні, по самій моді і щонайліпші, бо мушу губернаторство мужеве шанувати, як умію, та й кариту хай достануть, бо, хоть не дуже й хотілось, до двору доведеться їхати: уже ж, мавши мужа-губернатора, мене на теє стане.

— Ще й як, мамо, стане! — раділа Санчика.— От якби-то вже не завтра, а сьогодні, щоб люди бачили, як я з паньматкою в кариті їду, а вони хай що-хотя кажуть: "Дивіться, мовляв, на нашу часниківну, як вона в кариті розсілася та розляглася, наче та папиха римська!" Так вони ж грязь топтатимуть, а мої ноги в сухому! А всім огудникам та осудникам — сіль та перчина! Аби мені тепло, нехай кажуть "пекло"... Добре я, мамцю, кажу?

— Ти доню, говориш, як у дзвони дзвониш! — відказала Тереза.— Таке добро, іще й більше, чоловік мій славний уже давно напроврочив. Ось уздивишся, дитино, він не то що, а і в грапині мене виведе: тут, мовляв, аби почин, а там уже буде викший чин. Каже, було, твій тато (а він не тільки тобі, а всім приказкам батько): дають корівку — біжи по верівку; дають губернаторство — хапай, дають грабство — грабастай! Манять тебе гостинчиком, а ти його в тайстру! А що ж — спати будемо й мовчати, коли добра доля в вікно постука?

— Що мені по тому,— підхопила Санчика,— коли хтось, побачивши мене одягненою та гордовитою, що мені по тому, як хто скаже: "Пишається, як сучка в наритниках!" Нехай собі!

Слухавши такі речі, парох озвався:

— У мене таке враження, ніби оці Панси, всі в роду їхньому так і народжуються з мішком приповідок у тілі. Ще я жодного з них не бачив, щоб не сипали в розмові тими приказками направо й наліво.

— То правда,— сказав і паж.— Пан губернатор Санчо сипле їх,-мо.в [568] з рукава, хоч і не завжди до ладу, і те втішає пані мою дукиню і самого дука, вони їх вельми похваляють.

— Скажіть нам, пане, нарешті,— звернувся до нього бакаляр,— чи дійсно усе оте правда — що Санчо губернатором став, що є така дукиня на світі, щоб Терезі писала й подарунки їй посилала? Нам усе-таки не віриться, хоть ми й дарунки в руках тримали й листа читали. Чогось нам здається, що все це штучки Дон Кіхота, земляка нашого, який гадає, що все на сім світі чарами діється. Я б і сам оце вашу милость полапав і помацав, щоб переконатись, що ви не якийсь там фантастичний посланець, а людина з крові й кості.

— Про себе, панове, можу сказати,— відповів паж,— що я справжній посланець, пан же Санчо Панса дійсно губернатор; пани мої, дук із дукинею, можуть давати і справді дали йому таку посаду, і він, як я чув, чудово справляє свою службу. А чи є тут чари, чи нема, то вже хай ваші милості самі вирішують. Оце і все, що я знаю, і можу присягнути на тому найдорожчим — життям моїх батьків, які ще, слава Богу, живі й здорові.

— Може, воно так і є, як ви кажете,— мовив бакаляр,— проте dubitat Augustinus*.

— Сумнівайся хто хоч,— відповів паж,— а що правда, то не гріх: вона завжди над брехнею, як олива над водою, наверх випливе. А як ні, то operibus credite, et non verbis**: нехай хто з ваших милостей поїде зі мною і на власні очі в тому пересвідчиться, чому уші віри не ймуть.

* Буквально: Августин сумнівається (латин.). Тобто: це ще підлягає сумніву.

** Вірте ділам, а не словам (латин.).

— Як кому вже їхати, то мені,— сказала Санчика.— Візьміть мене, пане, на коня у забедри, я поїду залюбки на панотця подивитись.

— Доньки губернаторів не мандрують отак самотою, а їздять у супроводі карет і ношів, з численною службою.

— Далебі,— сказала Санчика,— мені все одно, чи на ослиці їхати, чи в кариті. З мене вередуха не яка!

— Цить, дівко!— сказала Тереза.— Верзеш тут казна-що: ти краще слухай, що пан каже. Який час, такий лас: поки твій батько був просто Санчо, ти була Санчика, а тепер, як він на губернатора вийшов, ти вже панночка — не знаю, чи так я кажу, чи ні.

— Донья Тереза каже добре, ще й надто,— мовив паж.— Але дайте мені чогось попоїсти, та й не баріться, бо думаю над вечір назад рушати.

Тоді озвався парох:

— Може б, ваша милость пішла причаститись до мене, бо хоть донья Тереза господиня гостинна, навряд чи зможе гідно пришанувати такого знакомитого гостя.

Паж одмагався спочатку, та потім таки погодився, і священик залюбки повів його до себе, щоб розпитати докладніше про Дон Кіхота та його подвиги.

Бакаляр зохотився був написати листи-відповіді для Терези, та вона не хотіла його до своїх справ мішати, бо мала Самсона за хитренького глузівника.