Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою

Мобі Дік - Мелвілл Герман

Читаємо онлайн Мобі Дік - Мелвілл Герман

Китобої, здебільшого темні простаки, запобігали перед ним, а декотрі мало під ноги йому не стелились; і, скоряючись його вимозі, вони інколи віддавали йому шану, наче богові. В це важко повірити, але так було насправді. Історія фанатизму вражає не так безмірним самозасліпленям фанатиків, як їхньою безмірною здатністю засліплювати й отуманювати інших. Та вернімось до "Пеквода".

— Я, друже, не боюсь твоєї пошесті,— сказав Ахав з борту свого корабля до капітана Мейг’ю, що стояв на кормі човна. — Піднімайся сюди.

Але в ту мить Габрієль схопився на ноги.

— Подумай, подумай про цю пропасницю, жовту й палючу! Стережися страшної моровиці!

— Габрієлю! — гукнув капітан Мейг’ю. — Ти або…

Але в ту мить велика хвиля жбурнула човен, і клекіт її заглушив дальші слова.

— Ти бачив де Білого Кита? — спитав капітан Ахав, коли човен вернувся до борту.

— Подумай, подумай про свій вельбот, розтрощений і затоплений! Стережися страшного хвоста!

— Я тобі ще раз кажу, Габрієлю, що…

Та човен знову кинуло вперед, ніби його шарпала якась нечиста сила. Розмова перервалася на довший час, бо набігло підряд кілька ревучих бурунів, що за однією з дивних примх моря не гойдали човна, а штовхали. Тим часом підвішену коло борту голову кашалота теж дуже різко підкидало, і видно було, що Габрієль дивиться на неї з куди більшим острахом, ніж слід було сподіватися від його архангельської натури.

Коли ця інтермедія скінчилася, капітан Мейг’ю почав оповідати моторошну історію, що стосувалася Мобі Діка; проте Габрієль і далі раз у раз, коли тільки згадувано його ім’я, перебивав капітана, та й розбурхане море неначе було у змові з ним.

Виявилося, що невдовзі після того, як "Єровоам" вийшов у море, команда його під час зустрічі з іншим китобійним судном почула дуже певні вісті про Мобі Діка та про ті страхіття, що він чинив. Габрієль, що жадібно вбирав ті відомості, урочисто остеріг капітана, щоб той не нападав на Мобі Діка, коли їм трапиться побачити велетня. Своею маячною белькотнею він оголосив, що Мобі Дік — то сам утілений бог шекерів, які визнають святе письмо. Та коли через рік чи два по тому марсові "Єровоама" справді побачили Мобі Діка, Мейсі, старший помічник капітана, запалився охотою зітнутися з ним, та й сам капітан був не від того, щоб дозволити йому скористатися з такої нагоди. І помічникові, незважаючи на всі Габрієлеві пророцтва та застереження, таки пощастило намовити п’ятьох китобоїв, щоб вирушили з ним у погоню. Вони довго гналися за китом, надсаджуючись на веслах, і кілька разів нападали на нього безуспішно, та врешті спромоглися міцно всадити в кита один гарпун. Тим часом Габрієль, піднявшись на марс грот-щогли, несамовито вимахував рукою й вигукував лиховісні пророцтва про швидку загибель тих, хто так по-блюзнірському напав на його божество. І ось, коли Мейсі, стоячи на носі вельбота, з усім нестямним запалом сутого китобоя обсипав кита якимись шаленими прокльонами й силкувався вгородити вже піднесений спис точно куди треба, раптово над водою знялася широка біла примара і швидко майнула над човном, наче мітла. Веслярам аж дух на мить забило. А ще за мить нещасливий помічник, такий сповнений буйного життя, був підкинутий високо вгору, описав у повітрі широку дугу й упав у море ярдів за півсотні від човна. Самому човнові не сталось нічогісінько, жодному весляреві й волосинки на голові не зачепило, але помічник потонув навіки.

(Тут годиться зазначити в дужках, що під час полювання на кашалотів такі нещасливі випадки, як цей, трапляються, либонь, не рідше, ніж будь-які інші. Інколи гине тільки людина, частіше буває розтрощений і ніс вельбота або ж зірвана з місця колінна банка, на якій стояв вельботний старшина, летить у повітря слідом за ним. Та найдивніше з усього те, що відомий не один випадок, коли, підібравши мертве-мертвісіньке тіло бідолахи, на ньому не могли знайти ніяких слідів удару).

Всю нещасливу пригоду, зокрема падіння Мейсі в море, добре бачили з судна. Габрієль пронизливо закричав: "Чаша! Чаша!" — і відкликав перелякану команду з погоні за китом. Ця жахлива подія додала "архангелові" ще більшого впливу на команду, бо його легковірні неофіти вирішили, ніби він провістив її дуже точно, а не тільки в загальних рисах, як міг би зробити будь-хто: влучив у саму точку, хоча нещастя могло статися на багато різних ладів. І він став невимовним пострахом для всієї команди.

Коли Мейг’ю докінчив свою розповідь, Ахав поставив йому кілька таких запитань, що капітан "Єровоама" не зміг стриматись і не спитати його, чи має він намір нападати на Білого Кита, коли трапиться нагода. На те Ахав відповів: "Так". І вмить Габрієль ще раз схопився на ноги, витріщився на старого капітана й грізно вигукнув, показуючи пальцем униз:

— Згадай, згадай про того блюзніра! Він мертвий, він лежить на дні! Стережися такого кінця!

Ахав байдуже відвернувся й сказав до Мейг’ю:

— Капітане, я оце згадав про торбу з листами. Там є лист для котрогось із ваших помічників. Старбак, сходи-но пошукай у торбі.

Кожне китобійне судно везе чимало листів для різних кораблів, але чи будуть ті листи вручені адресатам — це залежить тільки від випадку, який може звести двоє суден у котромусь із чотирьох океанів. Тому більшість листів ніколи не доходять за призначенням, а декотрі з них адресати одержують із запізненням на два-три роки чи й більше.

Незабаром Старбак вернувся з листом у руці. Лист був пом’ятий, вогкий, укритий плямами тьмяно-зеленої цвілі: адже він весь час лежав у зачиненому рундучку в каюті. Листоношею, що вручає такі листи, могла б любісінько бути й сама смерть.

— Що, не можеш прочитати? — гукнув Ахав. — А дай-но сюди. Так, так, усе порозпливалося… Кому ж він?

Поки він розглядав листа, Старбак узяв довге держално від китобійської лопатки і ножем трохи розщепив його кінець, щоб можна було затиснути там лист і подати його здалеку на човен.

Тим часом Ахав, тримаючи в руках листа, мурмотів:

— "Містерові Гар…" Так… "Містерові Гаррі…" Дрібнюсіньке письмо, жіноча рука… Це, напевне, від дружини. Так… "Містерові Гаррі Мейсі, на корабель "Єровоам". Ох, та це ж вашому Мейсі, а його нема живого!

— Бідолаха! Та ще й від дружини… — зітхнув Мейг’ю. — Але однаково — давайте сюди.

— Ні, зостав його в себе! — гукнув Габрієль. — Ти й сам скоро підеш тією дорогою!

— Бодай тобі заціпило! — ревнув Ахав. — Капітане Мейг’ю, ану підпливіть трохи ближче та візьміть лист! — і, забравши з Старбакових рук фатального листа, застромив його в розщеп у жердині й простяг її до човна. Та веслярі враз ніби застигли в чеканні, перестали гребти, човен трохи віднесло до корми "Пеквода", і лист, немовби якимись чарами, опинився навпроти жадібно простягненої Габрієлевої руки. Габрієль умить схопив його, дістав вельботний ніж і, простромивши ним лист, пожбурив його з цим тягарем назад на корабель. Лист упав Ахавові до ніг. Тоді Габрієль крикнув до своїх товаришів, щоб налягли на весла, і бунтівливий човен стрілою шугнув геть від "Пеквода".

Коли після цієї інтермедії моряки знов заходилися біля знятого з кита сала, багато химерних домислів було висловлено, поміж ними з приводу цієї дивовижної історії.

72

МАВПЯЧИЙ ПОВІДЕЦЬ

Поки розбирають убитого кита, на судні панує розгардіяш і метушня, і раз по раз то той, то той біжить з носа на корму або з корми на ніс. То там хтось потрібен, то там. Ніхто не лишається довго на одному місці, бо в той самий час повсюди є всіляка робота. Так само буває й з тим, хто береться описувати цю сцену. Отож і нам тепер доведеться вернутися трохи назад. Раніше ми вже згадували, що першою борозною на цілині китової спини була прорубана помічниками капітана дірка, за яку зачепили гаком. Але як можливо було зачепити важезним незграбним гаком за ту дірку? Гака застромив у неї мій найкращий друг Квіквег, бо саме він, як гарпунник, повинен був задля цього спуститися на спину велетня. Але в дуже багатьох випадках обставини вимагають, щоб гарпунник зоставався на туші весь час, поки її не скінчать білувати. Кит, треба зауважити, майже весь занурений у воду; над поверхнею видна тільки та частина туші, на якій саме провадять роботу. Отож бідний гарпунник і крутиться там, на добрих десять футів нижче від палуби, наполовину на киті, а наполовину в воді, і велетенська туша обертається під ним, наче топчак. Того разу, про який я саме оповідаю, Квіквег виступав у шотландському костюмі — самій сорочці та шкарпетках, — який надзвичайно личив йому, принаймні на мій погляд, а ніхто не мав кращої змоги, ніж я, спостерігати його, як ви зараз побачите.

Я був у дикуна баковим веслярем, тобто сидів за баковим веслом — другим від носа, — в його вельботі, отож моїм приємним обов’язком було асистувати йому в тій нелегкій метушні по спині мертвого кита. Ви, певне, бачили підлітків-італійців з катеринкою, що держать мавпочку-танцюристку на довгій шворці. Отак само й я з крутого корабельного борту держав Квіквега там унизу, в морі, за допомогою страхувальної линви, яка в китоловстві називається "мавпячим повідцем". Вона прикріплюється до міцного парусинового пояса, що охоплює гарпунників стан.

Для обох нас це діло було і кумедне, й небезпечне. Бо, перше ніж оповідати далі, я мушу сказати, що "мавпячий повідець" був прикріплений обома кінцями: одним до Квіквегового пояса — широкого, парусинового, — а другим до мого — вузенького, шкіряного. Отож на той час ми обидва були, як кажуть під час обряду вінчання, поєднані на щастя й на горе; і якби сердешному Квіквегові судилося потонути навіки, то і звичай, і честь вимагали, щоб я не перетинав того повідця: хай він затягує й мене в морську безодню. Отже, ми були ніби сіамськими близнятами, тільки з дуже розтягненою зв’язкою між нами. Квіквег був моїм рідним, нерозлучним братом-близнюком, і я теж не міг позбутись небезпечних обов’язків, що їх накладали на мене оті конопляні узи.

Я дуже глибоко й метафізично вник у своє тодішнє становище і, з глибокою поважністю стежачи за Квіквеговими рухами, виразно відчував, що моя власна особистість уже стоплюється з його особистістю в акційне товариство двох пайовиків, що моїй вільній волі завдано смертельної рани і що помилка чи невдача мого товариша затягла б і мене, безневинного, в незаслужене нещастя й у погибель.

Відгуки про книгу Мобі Дік - Мелвілл Герман (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: