Легенда про Уленшпігеля - Костер Шарль де
Собаки, повисолоплювавши язики, лежали, позіхаючи, біля порогів. Ламме і Уленшпігель пройшли повз ратушу, навпроти якої було спалено Клааса. Губи в Уленшпігеля затремтіли ще більше, а сльози висохли. Опинившись перед Клаасовим домом, де тепер жив інший вугляр, він увійшов досередини і запитав:
— Чи впізнаєш мене? Я хочу тут відпочити.
Вугляр відповів:
— Я впізнав тебе. Ти син невинної жертви. Заходь і будь як дома.
Уленшпігель пішов на кухню, потім до кімнати Клааса і Сооткін і наплакався вдосталь.
Коли ж він спустився вниз, вугляр сказав йому:
— Ось хліб, сир і пиво. Якщо ти голодний, — їж, як хочеш пити — пий.
Уленшпігель показав рукою, що не хоче ні їсти, ні пити.
І друзі знову рушили в дорогу; Ламме їхав верхи на ослі, а Уленшпігель вів свого за оброть.
Вони під'їхали до Катліниної халупи, поприв'язували своїх ослів і ввійшли. Була обідня година. На столі стояла миска вареної квасолі в стручках і білого бобу. Катліна обідала. Неле стояла біля неї і збиралася налити їй підливи з оцтом, яку вона щойно зняла з вогню.
Коли Уленшпігель увійшов, Неле так розгубилася, що впустила соусник із підливою в Катлінину миску, а Катліна затрусила головою і почала збирати ложкою квасолю навколо соусника; вдаряючи себе по лобі, вона безтямно бурмотіла:
— Заберіть вогонь! Голова горить!
Запах оцту викликав апетит у Ламме.
Уленшпігель стояв і не зводив очей з Неле, ніжно усміхаючись, хоч його й гнітила тяжка туга.
А Неле, не сказавши ні слова, кинулась йому на шию. Вона неначе збожеволіла: плакала, сміялась і, розчервонівшись від великої радості й невимовного щастя, тільки шепотіла:
— Тіль, Тіль!
Уленшпігель у захваті дивився на неї. Потім вона пустила його, відступила трохи назад, радісно розглядаючи його, і знову кинулась йому на шию. І так кілька разів. Уленшпігель пригортав її до себе, щасливий і радісний, і не міг відірватися від неї, поки вона, знесилена і мов непритомна, не впала на лаву.
— Тіль, Тіль! Мій коханий! Нарешті ти повернувся! — не соромлячись, повторювала вона.
Ламме стояв біля дверей. Неле, трохи заспокоївшись, запитала, показуючи на нього:
— Де я бачила цього гладуна?
— Це мій друг, — сказав Уленшпігель. — Він шукає свою дружину зі мною разом.
— Тепер я тебе впізнала, — мовила Неле, звертаючись до Ламме. — Ти мешкав на Чаплиній вулиці. Ти шукаєш свою дружину; я бачила її в Брюгге — вона там живе побожно й доброчесно. Коли я запитала її, чому вона так жорстоко вчинила зі своїм чоловіком, вона мені відповіла: "Така воля Божа, і таку накладено покуту на мене, відтепер я більше не буду з ним жити".
Від цих слів Ламме тяжко засмутився, проте поглянув на квасолю з оцтом. Високо в небі співали жайворонки, природа мліла в пестощах сонячного проміння. А Катліна збирала ложкою навколо горщика квасолю й стручки разом із підливою.
43
Саме тої пори, серед білого дня, йшла з Гейста до Кнокке через дюни дівчина років п'ятнадцяти. Ніхто не боявся за неї, бо всі знали, що вовкулаки і душі засуджених нападають тільки вночі. В гаманці дівчина несла сорок вісім солів сріблом, всього на чотири золотих флорини, які її мати Торія Пітерсон, що жила в Гейсті, позичила на якусь покупку у свого дядька, Яна Ранена з Кнокке.
Дівчина, на ім'я Беткін, одяглася у свою найкращу сукенку і весело рушила в дорогу.
Ввечері, коли донька не вернулась, мати затурбувалась, проте, подумавши, що вона залишилася в дядька ночувати, заспокоїлась.
Другого дня рибалки, вертаючись з риболовлі, витягли свій баркас на берег, попереносили рибу на вози, щоб повезти її у Гейст на базар і продати гуртом. Піднімаючись дорогою, вкритою черепашками, вони натрапили в дюнах на мертву дівчинку, зовсім голу, — злодії не лишили на ній навіть сорочки. Навкруги все було закривавлено. Підійшовши ближче, — вони побачили на її прокушеній шиї сліди гострих і довгих зубів. Вона лежала горілиць, її широко розплющені очі дивилися в небо, з розкритого рота наче виривався передсмертний крик.
Накривши тіло дівчини opperstkleed'ом, рибалки привезли його в Гейст до ратуші. Тут негайно зібралися старшини й лікарі, які одразу визнали, що таких зубів у звичайних вовків не буває, що це зуби злого, пекельного weerwolf'а — вовкулаки і що треба молитися Господові, щоб визволив землю фландрську від цього лиха.
І було наказано: по всьому графству, а особливо в Дамме, Гейсті і Кнокке, правити молебні й читати молитви.
І народ, зітхаючи, юрбами йшов до церков.
У Гейсті, де було виставлене тіло бідної дівчини, гірко плакали чоловіки й жінки, дивлячись на її закривавлену й розірвану шию. А бідна мати на всю церкву голосила:
— Я сама піду на цього weerwolf'а і загризу його своїми зубами!
Жінки, ридаючи, схвалювали цей намір, проте деякі говорили:
— Ти ж не вернешся більше.
Вона таки пішла на розшуки вовкулаки з добре озброєним чоловіком і двома братами. Вони шукали на березі моря, в дюнах, у долині, але так і не знайшли нічого. Чоловік одвів її додому, бо ночі були холодні і вона застудилась, і разом з братами доглядав її, лагодив сіті для майбутньої ловлі.
Суддя міста Дамме, вважаючи, що weerwolf — це тварина, яка живиться тільки кров'ю, а не грабує своїх мертвих жертв, дійшов висновку, що за ним слідом, безперечно, йдуть різні злодії й бродяги, які ховаються в дюнах і користуються з цих мерзенних вчинків, а тому наказав ударити у дзвін і, скликавши городян, звелів усім озброїтися хто чим може, хоч і палицею, і зробити облаву на всіх жебраків і бродяг, половити їх, обшукати, щоб побачити, чи немає в їхніх торбах золота або хоч якихось клаптів з одежі вбитих. А тоді, хто здоровий, відправити на королівські галери, а старих і хворих пустити на волю.
Проте і на цей раз не знайшли нікого.
Тоді прийшов до судді Уленшпігель і сказав:
— Я вб'ю weerwolf'а.
— А чому ти такий певний у цьому? — запитав суддя.
— Попіл б'ється в мої груди, — відповів Уленшпігель. — Дозвольте мені тільки попрацювати в громадській кузні.
— Гаразд, — мовив суддя.
Не сказавши нікому в Дамме й слова про свій намір, Уленшпігель пішов у кузню і тайкома від усіх викував велику добрячу пастку на дичину.
Другого дня, в суботу, улюблений вовкулачин день, Уленшпігель взяв листа від судді до гейстського священика, сховав пастку під полу і, озброївшись добрим арбалетом та гострим ножем, вийшов із Дамме.
Вирушаючи в дорогу, він сказав:
— Піду постріляю чайок, а з їхнього пуху зроблю подушку для дружини нашого судді.
Шлях у Гейст ішов берегом моря. Велетенські хвилі з громовим гуркотом розбивались об берег і котилися назад. Шалений вітер, що дув з боку Англії, свистів і завивав у снастях прибитих до берега кораблів. Один рибалка сказав йому:
— От шалений вітер! Це наша загибель. Ще вночі море було спокійне, а як зійшло сонце, то раптом і розбурхалось. Тепер вийти в море і гадки не може бути.
Уленшпігель зрадів, — у разі потреби він матиме вночі допомогу.
У Гейсті він зайшов до священика і дав йому листа від судді. Священик сказав:
— Ти хоробрий хлопець, тільки знай, що в суботу ніхто не проходив через дюни живий, коли йшов сам. Усіх знаходили на піску мертвих. Робітники, що працюють на греблі, та й інші ходять на роботу тільки гуртом. Вже смеркає. Чуєш, як у долині виє вовкулака? Невже він і сьогодні, як учора, так жахливо витиме на кладовищі? Хай Бог буде з тобою, мій сину, але краще б ти не ходив нікуди.
І священик перехрестився.
— Попіл б'ється в мої груди, — відповів Уленшпігель.
Тоді священик сказав:
— Ну, коли ти вже такий відважний, то я хочу тобі допомогти.
— Панотче, — мовив Уленшпігель, — ви зробите велику послугу і мені, й цій знедоленій країні, якщо підете до Торії, матері вбитої дівчини, і до її братів та скажете їм, що вовкулака близько і що я хочу підстерегти його і вбити.
Священик сказав:
— Найкраще буде, якщо ти підстерігатимеш вовкулаку на дорозі, що веде до кладовища. По обидва її боки живоплоти. Вона така вузька, що двом чоловікам на ній не розминутися.
— Там я й чигатиму на нього, — відповів Уленшпігель. — А ви, добрий панотче, що піклуєтесь про звільнення країни, звеліть матері вбитої дівчини, її батькові та двом дядькам добре озброїтись і піти до церкви перед тим, як гаситимуть вогні. Коли я крикну чайкою, то це означатиме, що я побачив вовкулаку. Тоді хай вони якнайскоріше задзвонять на сполох і біжать мені на допомогу. А чи не знайдеться ще кілька хоробрих чоловіків?
— Ні, мій сину, — відповів священик. — Краще не йди і ти.
Уленшпігель відповів:
— Попіл б'ється в мої груди.
Священик сказав:
— Ну то я зроблю так, як ти хочеш. Будь благословен. Може, хочеш їсти чи пити?
— І їсти, й пити, — відповів Уленшпігель.
Священик дав йому пива, хліба, сиру. Уленшпігель підживився і пішов.
Дорогою він підвів очі до неба і ніби побачив у ясному місячному сяйві батька свого Клааса, що сидів у славі поруч з Господом Богом.
Уленшпігель дивився на море і на хмари, слухав шалений свист вітру, що дув з Англії.
— О темні, швидкоплинні хмари! — говорив він. — Повисніть кайданами помсти на ногах убивці! О бурхливе море, о небо чорне, як пекельна паща, і ви, хвилі, що котитеся з вогненними гривами піни по темних глибинах моря і з несамовитим гнівом б'єтесь одна об одну, як незліченні вогняні звірі, бики, барани, коні, змії, що звиваються на воді або здіймаються сторч у повітрі, вивергаючи іскристий дощ, ти, чорне-пречорне море, ти, темне від смутку небо, допоможіть мені подолати вовкулаку, злого вбивцю молодих дівчат! І ти допоможи мені, вітре, що жалібно виєш у тернових хащах і корабельних снастях, ти, голос жертв, що волають про помсту до Господа, якого я благаю, щоб допоміг мені в моєму ділі.
І він спустився в долину, хитаючись на своїх природних підпірках так, наче голова його обважніла від випивки, а шлунок — від надмірної їжі.
Він співав, як п'яниця, гикав, заточувався, голосно позіхав, плював, зупинявся, вдаючи, ніби його нудить, а насправді пильно придивлявся до всього, що навкруг робиться, і аж нарешті, почувши пронизливе виття, зупинився, вдавши, наче блює, і при ясному місячному світлі побачив довгу тінь вовка, що повз до кладовища.
Захитавшися знову, як п'яний, він пішов стежкою поміж тернами і, прикинувшись, ніби впав, поставив капкан та вклав стрілу в арбалет.
