Легенда про Уленшпігеля - Костер Шарль де

Чи не мені призначена ця мила і лукава усмішка?

— Авжеж! — відповіла вона. — Ну то чого тобі подати?

— Подай себе, — сказав він.

— А чи не забагато буде для такого худяка, як ти? — мовила вона. — Чи не хочеш якогось іншого м'яса?

Уленшпігель не відповів.

— А куди подівся, — запитала жіночка, — отой чоловік гарної вроди, ставний, огрядний, якого я часто бачила коло тебе?

— Ламме? — перепитав він.

— Куди ж він подівся? — знову спитала вона.

— Він наминає в крамничках варені яйця, копчені вугри, солону рибу, zuurtje[213] і все, що тільки можна розжувати. А ходить він туди, бо сподівається зустріти там свою жінку. Ах, чому ти не моя жінка, красунечко мила? Хочеш п'ятдесят флоринів? Чи, може, золоте намисто?

Вона аж перехрестилась.

— Мене ані купиш, ані візьмеш силою, — сказала вона.

— Хіба ж ти нікого не любиш? — запитав він.

— А чого ж? Тебе люблю як свого ближнього, але найбільше люблю Господа нашого Ісуса Христа і святу Діву Марію, які наказали мені вести цнотливе життя. Суворі і важкі ці обов'язки, але Господь допомагає нам, бідним жінкам. Проте є такі, що піддаються спокусі. А чи веселий твій товстий друг?

Уленшпігель відповів:

— Він веселий, як їсть, сумний, як поститься, і завжди мріє про щось. А ти веселої чи сумної вдачі?

— Ми, жінки, — рабині тих, хто нами володіє!

— А коли вами володіє примха? — запитав він.

— І примхи також, — відповіла вона.

— Я зараз скажу Ламме, щоб прийшов до тебе.

— Не треба, — відповіла вона. — Він плакатиме, і я плакатиму.

— Ти, може, бачила його жінку? — запитав Уленшпігель. Вона, зітхнувши, відповіла:

— Його жінка грішила з ним і тепер мусить відбувати тяжку покуту, їй відомо, що він іде на море воювати за перемогу єресі, — про це важко й помислити християнській душі. Захищай його від нападів, доглядай, як поранять, — це просила тобі передати його дружина.

— Ламме брат мій і друг, — мовив Уленшпігель.

— Ах, — вигукнула вона, — якби ж то ви вернулися в лоно матері нашої святої церкви!

— Вона пожирає своїх діток, — відповів Уленшпігель і пішов.

Одного ранку, в березні, коли дув безперестанку рвучкий вітер, а мороз сковував воду все товщим льодом, тримаючи в міцному полоні корабель Трелонга, так що він не міг вийти в море, солдати і матроси з корабля розважалися катанням на санчатах і ковзанах.

Уленшпігель сидів у таверні, і гарненька служниця сумно сказала, наче її щось гнітило:

— Бідний Ламме! Бідний Уленшпігель!

— Чого ти бідкаєшся? — запитав він.

— Ой, яке горе, — промовила вона, — що ви не вірите в святу месу! Ви напевне потрапили б у рай, та й на цьому світі я могла б допомогти вам урятуватися.

Побачивши, що вона підійшла до дверей і уважно прислухається, Уленшпігель запитав її:

— Чи не хочеш ти почути, як іде сніг?

— Ні, — відповіла вона.

— То, може, прислухаєшся, як виє вітер?

— Ні, — ще раз сказала вона.

— А може, слухаєш, як наші хоробрі моряки веселяться в сусідній корчмі?

— Смерть скрадається, наче злодій, — сказала вона.

— Смерть? — перепитав Уленшпігель. — Я тебе не розумію; підійди ближче і скажи ясно.

— Вони там, недалечко, — відповіла вона.

— Хто "вони"?

— Хто? — повторила вона. — Солдати Сімонсена Роля. Вони ось-ось кинуться на вас з ім'ям герцога на вустах. Вас годують тут на заріз, як биків. Ах, чому я про це щойно довідалась? — вигукнула вона, заливаючись сльозами.

— Не плач і не кричи, — сказав він до неї, — і побудь тут!

— Не викажи мене, — сказала вона.

Уленшпігель вискочив з дому і щодуху побіг по всіх крамничках, тавернах і кожному солдатові й матросу шепнув на вухо: "Іспанці йдуть"!

Всі кинулись на корабель і, миттю приготувавшись до бою, стали чекати ворога.

Уленшпігель сказав до Ламме:

— Чи бачиш ти он там славненьку молодичку в чорній сукні з червоною облямівкою, оту, що стоїть на набережній, затуливши обличчя білою хустиною?

— А мені зараз не до неї, — відповів Ламме. — Я змерз і хочу спати.

З цими словами він загорнувся в opperstkleed і зробився, наче глухий.

Уленшпігель упізнав жінку і крикнув до неї з корабля:

— Поїдемо з нами!

— З вами хоч і в могилу, — відповіла вона, — та не можу…

— Добре зробила б, — сказав Уленшпігель, — а втім, подумай. Коли соловейко залишається в лісі, він щасливий, він співає. А як вилетить з лісу і підхопить його морський вітер, то поламає йому маленькі крильця — і він умирає.

— Я співала б дома, співала б надворі, якби могла. — Потім, підійшовши ближче до корабля, сказала: — На, ось ці ліки для тебе і для твого друга, що спить, коли не треба. — І вона пішла, гукаючи: — Ламме, Ламме! Хай береже тебе Бог! Вертайся живий і здоровий. — І вона відтулила своє обличчя.

— Моя жінка, моя жінка! — скрикнув Ламме. І хотів стрибнути на лід.

— Твоя вірна дружина, — відповіла вона. І побігла щодуху.

Ламме мало не стрибнув з палуби на лід, та один солдат втримав його за opperstkleed. Він кричав, плакав, благав, щоб йому дозволили піти, але профос йому сказав:

— Тебе ж повісять, коли покинеш корабель.

Ламме поривався кілька разів кинутись на лід, та один старий гез втримав його і сказав:

— Внизу ж мокро, ти замочиш собі ноги.

Ламме сів долі і, плачучи, безперестанку повторював:

— Моя дружина, моя дружина! Пустіть мене до моєї дружини!

— Ти ще побачишся з нею, — сказав Уленшпігель. — Вона любить тебе, але Бога любить більше.

— Відьма чортова! — скрикнув Ламме. — Коли вона любить Бога більше, ніж свого чоловіка, то чого ж з'являється переді мною такою привабливою і жаданою? І коли вона любить мене, то навіщо покидає?

— Чи можеш ти побачити дно в глибокій криниці? — запитав Уленшпігель.

— О, горе мені, я зараз умру! — лементував блідий, наче несамовитий Ламме, сидячи на палубі.

Тим часом наблизились солдати Сімонсена Роля з сильною артилерією.

Вони обстріляли корабель — з корабля їм відповіли. Ворожі ядра розбили лід. А ввечері пішов теплий дощ.

Вітер дув із заходу, море клекотіло під льодом, піднімаючи величезні крижини, вони ставали сторч, знову падали, насувались одна на одну, кришились, загрожуючи розчавити корабель, який на світанку, ледве вранішня зоря розірвала чорні хмари, розгорнув свої полотняні крила і, наче вільний птах, полинув у відкрите море.

Тут корабель приєднався до флоту мессіра де Люме де ля Марка[214], генерал-адмірала голландського і зеландського; як заведено на флагманських кораблях, на щоглі його корабля висів ліхтар.

— Подивись-но добре на нього, мій сину, цей не пожаліє, якщо тобі заманеться втекти з корабля. Чуєш його голос? Гримить, як грім. Дивись, яка в нього постать — міцна, кремезна, висока! А глянь на довгі ручиська з нігтями, наче пазури! А бачиш його очі, круглі й холодні, як в орла, його довгу і гостру бороду, якої він не голитиме, поки не перевішає всіх попів і ченців, щоб помститися за смерть обох графів! Подивись, який він грізний і жорстокий. Він в одну мить повісить тебе, якщо будеш і далі скиглити: "Моя жінка!"

— Мій сину, — відповів Ламме, — хто погрожує мотузкою іншому, той уже сам має на шиї конопляний комір.

— Ти надінеш його перший. Це моє дружнє побажання, — мовив Уленшпігель.

— А я вже бачу тебе на шибениці, як ти висолопив з пельки на цілий лікоть свого злостивого язика, — відповів Ламме.

І обом здавалося, що це веселі жарти.

Того дня корабель Трелонга захопив біскайське судно, навантажене ртуттю, золотим піском, вином і прянощами. І воно було спорожнене й вичищене від екіпажу й вантажу, як волова кістка від мозку зубами лева.

Тим часом герцог наклав на Нідерланди нестерпно важкі податки[215]: кожен нідерландець, що продавав якесь рухоме чи нерухоме майно, повинен був віддавати до королівської скарбниці тисячу флоринів з кожних десяти тисяч. І цей податок став постійним. Всі, хто чимось торгував чи щось продавав, мусили сплачувати десяту частину виторгу, і в народі гомоніли, що як товар перепродати десять разів за тиждень, то він увесь дістанеться королю.

Отак уся торгівля й промисловість ішли до повного занепаду та загибелі.

На ту пору гези взяли приморську фортецю Бріль[216], і вона була названа Садом Свободи.

2

На початку травня під ясним небом гордо плив по хвилях корабель, а Уленшпігель співав:

Б'ється попіл в серце моє!

Кати нашу землю плюндрують

Вогнем, і мечем, і копитом.

Вони понаймали мерзенних шпиків,

І де були Віра й Любов доброчинні,

Там виросли Підступ, Зневіра.

Не буде їм, клятим, пощади!

Гриміть, барабани війни!

Хай живе гез! Гриміть, барабани!

Ми Бріль узяли,

І Фліссінген наш — ключ до Шельди;

Всевишньому слава: Камп-Веєре наш.

Чому ж не чути зеландських гармат?

В нас кулі і порох, в нас куті гармати,

В нас ядра залізні і ядра чавунні.

Як з нами Господь Бог, то хто ж нас здолає?

Гриміть, барабани війни й перемоги!

Хай живе гез! Гриміть, барабани!

Мечі підняли ми, серця наші мужні,

Міцні наші руки, мечі підняли ми.

Геть десятину[217], руїну для краю,

Смерть всім катам, всім грабіжникам — смерті.

Королю, тремти, — народ повстав.

Мечі підняли ми за наші права,

За наші хати, за дружин, за дітей.

Мечі підняли ми. Гриміть, барабани!

Серця наші мужні, міцні наші руки.

І геть десятину й ганебну подачку.

Гриміть і гриміть, барабани війни!

— Еге ж, товариші й друзі, — сказав Уленшпігель. — Еге ж, вони спорудили в Антверпені перед ратушею чудовий ешафот, вкритий червоним сукном, і герцог сидить на ньому, наче король на троні, оточений своїми слугами й вояцтвом. Бажаючи ласкаво усміхнутися, він робить кислу гримасу. Хай б'ють барабани війни!

Він зволить дарувати нам прощення! Ану слухайте! Його позолочений панцир блищить на сонці; головний профос на коні коло балдахіна; ось оповісник з литаврами. Він читає — це прощення тим, хто ні в чому не винний. А решта будуть суворо покарані[218].

Слухайте, друзі, він читає указ, в якому велено всім, під страхом обвинувачення в заколоті, виплачувати десяту й двадцяту частину.

І Уленшпігель заспівав:

Чи чуєш ти, герцогу, голос народу?

То ремство велике, то море шумить,

То буря здіймає високі вали.

Доволі податків! Доволі вже крові!

Доволі грабунків! Гриміть, барабани!

Мечі підняли ми. Гриміть, барабани скорботи!

Це твої пазури у рані кривавій,

Це ти грабуєш убитих. Ти хочеш напитись,

Змішавши докупи наше золото й кров?

Ми вірні були королю, вірили щиро

У його величність, у клятвопорушника.

Тепер від присяги ми вільні.