Легенда про Уленшпігеля - Костер Шарль де

Вино ми питимемо з дзвінких келихів.

На ці слова дівчата знову засміялись, а стара вискалила свої ікла.

Проте пішла на кухню, до льоху, принесла шинки, ковбаси, яєчню з кров'янкою і дзвінкі келихи, так названі тому, що були на ніжках і дзвеніли, як дзвіночки, коли до них торкнутися.

Уленшпігель сказав:

— Хто хоче їсти — хай їсть, а хто хоче пити — хай п'є.

Шпигуни, дівчата, різники, Жіліна і Стевен аж заплескали в долоні й затупотіли ногами. А потім усі посідали, де кому було до вподоби. Уленшпігель, Ламме і різники сіли біля великого почесного столу, шпигуни й дівчата — навколо двох менших. Пили вони і їли, голосно плямкаючи; навіть і тих двох шпигів, що вартували надворі, покликали на бенкет. В їхніх торбах видно було мотузки й кайдани.

Стара Стевен висолопила язика і сказала сміючись:

— Ніхто звідси не вийде, не розплатившись.

Вона встала, позачиняла двері і ключ сховала в кишеню.

Жіліна, підносячи келих, сказала:

— Пташка в клітці! Вип'ємо!

На це дві дівчини, Гена й Марго, сказали їй:

— Ти знову віддаєш когось на смерть, негіднице?

— Не знаю, — відповіла вона. — Вип'ємо!

Але троє дівчат не захотіли пити з нею.

Тоді Жіліна взяла лютню і заспівала по-французькому:

Дзвени, весела лютня,

А я співаю вам:

Я дівчина безпутна,

Кохання всім продам.

У мене стегна білі,

До пояса коса,

Пашить вогонь у тілі,

Мій бог — моя краса.

Моргну я хтивим оком —

І тане ваш капшук,

І золото потоком

Тече мені до рук.

Моя матуся — Єва,

Мій батько — Сатана,

Полюбите мене ви

І щастя пий до дна.

Я хтива, я і скромна,

Байдужа і палка,

Тендітна й безсоромна…

Для всіх — кому яка.

Я продаю вам втіхи

З журбою пополам,

І чари, й сльози, й сміхи,

А то і смерть продам.

Дзвени, весела лютня,

А я співаю вам:

Я дівчина безпутна,

Кохання всім продам.

Жіліна, співаючи, була така прекрасна, мила, зваблива, що всі чоловіки — і шпигуни, і різники, і Ламме з Уленшпігелем — наче заніміли, зворушені, і лише усміхались, як вчаровані.

Раптом, зареготавши, вона сказала, глянувши на Уленшпігеля:

— Ось як заманюють пташечку в клітку!

І її чари вмить розвіялись.

Уленшпігель, Ламме і різники перезирнулися.

— То що ж, заплатите ви мені? — запитала стара Стевен. — Ви мені заплатите, пане Уленшпігелю, бо таки чимало сальця добули з проповідницького м'яса.

Ламме хотів був відповісти, та Уленшпігель наказав йому мовчати, а сам звернувся до Стевен:

— Ми не платимо наперед.

— Я своє візьму з твоєї спадщини, — мовила стара.

— Гієни живляться трупами, — відрізав Уленшпігель.

— Так, так, — втрутився в розмову один із шпигунів, — це вони вдвох пограбували проповідників — понад триста флоринів. Це добрий шматочок для Жіліни.

А Жіліна заспівала знову:

Знайди солодкі втіхи!

Всі чари зі слізьми,

І поцілунки, й сміхи…

А хочеш — смерть візьми!

Потім, зареготавши, крикнула:

— Вип'ємо!

— Вип'ємо! — гукнули шпигуни.

— Слава тобі, Господи, — сказала стара Стевен, — вип'ємо! Двері позамикані, на вікнах міцні ґрати, пташка в клітці. Вип'ємо!

— Вип'ємо! — гукнув Уленшпігель.

— Вип'ємо! — гукнув Ламме.

— Вип'ємо! — гукнули семеро.

— Вип'ємо! — гукнули шпигуни.

— Вип'ємо! — гукнула Жіліна, що співала під лютню. — Вип'ємо за мою вроду! В тенета моїх пісень я заманила б самого архангела Гавриїла.

— А тому вип'ємо найкращого вина, — сказав Уленшпігель, — закінчимо як слід наш бенкет. Я хочу, щоб у кожну жилку нашого спраглого тіла влилася хоч одна крапля цього вогненного трунку!

— Вип'ємо! — гукнула знову Жіліна. — Ще хоч би з двадцять таких пічкурів, як ти, і щуки перестануть співати.

Стара Стевен принесла ще вина. Шпигуни і дівки їли й пили, мало не луснули. А семеро, сидячи біля Ламме й Уленшпігеля, кидали на стіл дівчатам шинку, ковбасу, шматки яєчні, пляшки, а ті хапали все на лету, наче коропи мошкару над ставком. Стевен реготала, вишкірюючи свої ікла і показуючи на пачки свічок, по п'ять у кожній, що висіли над шинквасом. Це були свічки для дівчат. Потім вона звернулася до Уленшпігеля:

— Коли йдуть на вогнище, то в руках несуть лойову свічку. Хочеш, подарую одну наперед?

— Вип'ємо! — сказав Уленшпігель.

— Вип'ємо! — повторили семеро.

А Жіліна сказала:

— В Уленшпігеля очі блищать, як у лебедя перед смертю.

— А чи не віддати їх свиням, щоб пожерли? — мовила стара Стевен.

— Це для них буде несмачний бенкет, — сказав Уленшпігель. — Вип'ємо!

— А чи сподобається тобі, — знову почала Стевен, — коли на ешафоті проштрикнуть язика розпеченим залізом?

— Що ж, краще свистітиме. Вип'ємо! — відповів Уленшпігель.

— Ой, ти не говоритимеш так, коли повиснеш, а твоя любка прийде поглянути на тебе, — мовила Стевен.

— Авжеж, — сказав Уленшпігель, — але тоді важчий тягар упаде на твою милу пику. Вип'ємо!

— А що ти скажеш, як тебе відшмагають канчуками й покладуть тавро на лоб і на плечі?

— Скажу, що вони помилилися, — відповів Уленшпігель. — Замість того щоб засмажити льоху Стевен, ошпарили веприка Уленшпігеля. Вип'ємо!

— Ну, коли тобі все це не до смаку, то пошлють тебе на королівські кораблі і четвертують, прив'язавши до чотирьох галер.

— Тоді, — мовив Уленшпігель, — акули зжеруть мої чотири частини, а ти зжереш рештки, яких вони не схочуть їсти. Вип'ємо!

— Краще ти з'їж одну з цих свічок, — мовила стара. — Вона тобі знадобиться в пеклі, щоб освітити місце твоїх вічних мук.

— Я й так добре бачу твоє свиняче рило, льохо ти недопалена! Вип'ємо, — сказав Уленшпігель.

І при цих словах він несподівано постукав ніжкою келиха по столу і зробив руками рух, вдаючи матрацників, що розмірено розпушують вовну для матраців, сказавши при цьому тихенько:

— 'Т is (tijdt) van te beven de klinkaert! Вже час забряжчати келихами — хай собі дзвонять!

Такими словами у Фландрії незадоволені гульвіси в домах з червоним ліхтарем дають сигнал до погрому.

Уленшпігель випив, стукнув келихом об стіл і сказав:

— 'Т is van te beven de klinkaert!

Семеро зробили те ж саме.

Всі стихли. Жіліна зблідла, стара Стевен аж сторопіла. Шпигуни питали здивовано один одного:

— Хіба семеро з ними?

Але різники, підморгуючи їм, заспокоювали їх, а самі все голосніше повторювали за Уленшпігелем:

— 'Т is van te beven de klinkaert, 't is'van te beven de klinkaert!

Стара Стевен випила, щоб підбадьоритися.

Тоді Уленшпігель знову застукав рівномірно кулаком по столу, як матрацник, що розпушує вовну. Семеро також застукали. Все затанцювало на столі — склянки, миски, келихи, кухлі, дзбани, — все переверталося з боку на бік, перекидалось, билось, і дедалі грізніше, суворіше, погрозливіше, войовничіше звучало:

— 'Т is van te beven de klinkaert!

— Ой горе! — скрикнула Стевен. — Вони тут усе потрощать на друзки!

І від страху її два ікла ще більше вилізли з рота.

А в наших сімох друзів та в Уленшпігеля аж кров запалала від люті й гніву.

Не перестаючи монотонно й погрозливо співати, вони розмірено стукали келихами по столу, поки їх не порозбивали, а потім сіли верхи на ослони і повитягали свої довгі ножі. І спів їх був такий гучний, що всі шибки у вікнах дзеленчали. Потім, наче зграя лютих дияволів, вони обійшли навколо столів і кружляли по всій кімнаті, раз у раз повторюючи:

— 'Т is van te beven de klinkaert!

Шпигуни також повставали, тремтячи від жаху, і вихопили кайдани й мотузки. Але тут різники, Уленшпігель і Ламме, сховавши ножі, схопили в руки стільці і, вимахуючи ними, як дубцями, почали гасати по кімнаті і гатити на всі боки, обминаючи тільки дівчат, потрощили меблі, побили вікна, порозбивали скрині, посуд, кухлі, миски, склянки, пляшки, лупцювали без жалю шпигунів і не переставали співати в лад — так матрацники стукають, розпушуючи вовну: 'Т is van te beven de klinkaert, 't is van te beven de klinkaert, а Уленшпігель молоснув Стевен кулаком по пиці, відібрав у неї ключі і примусив їсти свічки.

Красуня Жіліна, мов перелякана кішка, дряпалася пазурами у двері, віконниці, шибки, ніби хотіла пролізти крізь них. Потім, бліда як смерть, вона скоцюрбилась у темному куточку, вишкіривши зуби і дико поводячи очима, тримаючи перед собою лютню, неначе хотіла нею захиститися.

Семеро і Ламме сказали дівчатам: "Ми вас не зачепимо", — і з їхньою допомогою пов'язали мотузками й ланцюгами шпигунів, що тремтіли від жаху, не сміючи й пальцем поворухнути, бо знали, що хазяїн "Бджоли" вибрав найдужчих з-поміж різників, і ті б їх умить порубали на шматки, коли б вони надумали чинити опір.

До кожної свічки, яку Уленшпігель примушував Стевен з'їсти, він примовляв:

— Оця за шибеницю; оця за канчуки; оця за тавро; четверта за проштрикнутий язик, а оці дві чудові свічки, на які пішло багато лою, за королівські кораблі і четвертування галерами; оця за твоє шпигунське кубло; оця за твою повію в парчевій сукні, а решта — для моєї втіхи.

А дівчата реготали, дивлячись, як стара аж казиться від злості і намагається виплюнути лій. Але надаремно — все одно рот у неї був напхом напханий.

Уленшпігель, Ламме і семеро, не вгаваючи, співали в лад:

— 'Т is van te beven de klinkaert!

Потім Уленшпігель подав знак співати тихенько, і, коли вони притихли, гукнув до шпигунів і дівчат:

— Як хто з вас покличе на допомогу, той буде вбитий на місці.

— Вбитий на місці, — гукнули різники.

— Ми мовчатимем, — сказали дівчата, — тільки не зачіпай нас, Уленшпігелю!

А Жіліна сиділа, скоцюрбившись, у своєму кутку з виряченими очима й вискаленими зубами і не могла промовити й слова, тільки притискала до себе свою лютню.

А семеро все мурмотіли в лад:

— 'Т is van te beven de klinkaert!

Стара Стевен, показуючи на повний рот свічок, пояснила на мигах, що мовчатиме.

Обіцяли й шпигуни мовчати.

Уленшпігель заговорив знову.

— Ви тут у нашій владі, — сказав він. — Надворі темна ніч, біля нас річка Ліс, і коли ми вас туди кинемо, то тільки забулькоче. Брами в Куртре замкнені. Якщо нічна сторожа й чула який галас, то все одно й з місця не зрушить, бо вона просто полінується або ж гадатиме, що то добрі фламандці п'ють-гуляють і веселих пісень співають під дзенькіт склянок і пляшок. Отже, ви в наших руках, а тому — ні пари з уст! — Потім він звернувся до сімох: — Ви підете в Петегем до гезів?

— Ми вже збиралися, почувши, що ти прийшов.

— А тоді підете на море?

— Так, — відповіли вони.

— А чи не знаєте ви з-поміж шпигунів таких, яких можна було б звільнити, щоб вони нам послужили?

— Є двоє, — сказали вони, — Ніклас і Йоос, вони ніколи не переслідували нещасних реформатів.

— Можете бути певні за нас, — сказали Ніклас і Йоос.

Уленшпігель тоді сказав:

— Ось вам двадцять флоринів.