Дон Кіхот (Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі) (Частина друга) - Сервантес Мігель де

Чула я про бої биків, про верхогони, про комедії, що. в театрі виставляють, та все розпитувала брата (він на рік од мене молодший), що воно таке, він мені поясняв, як умів, та ті пояснення ще більше піддавали мені охоти всі ті дива на власні очі побачити. Тоді — щоб уже скінчити оповідання про мою недолю — почала я свого брата просити та благати, бодай була ніколи не просила й не благала...

І знову вдарилась у сльози. [562]

— Кажіть-бо далі, ясна панно,— обізвався дворецький.— Кажіть, що вам там притрапилось — ви ж бачите, усіх нас схвилювала ваша мова та сльози ваші.

— Мало вже мені лишилось казати,— промовила дівчина,— а більше, мабуть, плакати, бо неслушні бажання тільки до таких от сумних наслідків привести можуть, і ні до яких інших...

Так у душу до стольника врода дівоча запала, що він іще раз підвів ліхтаря свого, щоб нею знову полюбуватись: сльози, що вона проливала, здавались йому жемчужною росою на траві луговій, перлами оріян-ськими многоцінними, і він хотів уже, щоб нещастя її не таке було велике, як судити по плачу її та зітханнях. А губернатора нетерплячка брала; нехай би вже панянка не томила їх та кінця боржій доводила, бо надворі вже нерано, а міста ще он скільки обійти треба. Тоді вона, зітхаючи та схлипуючи, повела річ далі:

— Усе моє нещастя й безталання од того тільки пішло, що я впрохала брата, аби перевдягнув мене в свої хлоп'ячі строї і вивів мене вночі з дому, щоб я, поки татко спатиме, могла на місто подивитись; доти я його благала, поки не вволив моєї волі: прибрав мене так, як бачите, а сам у моє перебрався. То йому все так пристало, мовби на нього шите, а що йому ще й вус не засіявся, то чиста з нього вийшла панночка-вродливиця. Отож сеї ночі, годині так о першій, ми вийшли з дому, ведені недомислом дитячим, обійшли вже, вважай, ціле місто і хотіли додому вертатись, як побачили раптом людей громаду чималу; братик мій і каже: "Сестричко, то, напевне, рунда ходить; отож ноги на плечі та й біжи за мною, бо як упізнають, то ¦буде нам лихо". Сеє сказавши, рвонув — ні, шугнув! — навтікача, а я, перелякавшись, пробігла ступнів, може, шість чи сім та й упала, аж тут надбіг стражник і привів мене перед ваших милостей, мов нечемницю яку та негідницю, на позорище людям.

— Скажіть же, панночко,— озвався Санчо,— вам і справді нічого гіршого не трапилось? Ви ж говорили нам спершу про заздрощі, які нібито випровадили вас із дому.

— Ні, нічого мені такого не трапилось, і не ревнощі з дому мене випровадили, лише бажання світу побачити чи хоть на вулиці міста нашого подивитись.

Що дівчина правду казала, потвердилось невдовзі ось чим: сіпаки привели перед очі властей і брата її, що його один із них ухопив-таки, як він од сестри тікав. На ньому була препишна спідниця й накидка з голубого адамашку, облямована золотою тасьмою; на голові не мав ані капелюшка, ані намітки якої, кучеряве волосся золотіло йому колечками. Губернатор із дворецьким та стольником одвели його набік, щоб сестра не чула, і стали його розпитувать, чого се він так нарядився; хлопець, збентежений та присоромлений, розповів їм те саме, що й сестра, що вельми врадувало закоханого стольника. Губернатор же сказав їм таке:

— Ясна річ, панове мої, що це вже нерозумна дитяча витівка, і не треба було стільки слів позавгорідніх, стільки сліз і зітхань, щоб про ті пустощі оповісти. Сказали б просто: ми, мовляв, отакі й такі, вийшли з дому батьківського вулицями пройтися, так собі, з цікавості, без жодно— [563] го іншого заміру,— то й ділу був би кінець без усіх оцих рюмів та хлипів.

— Правда ваша,— одповіла панночка,— але я така була заморочена, що просто не могла знайти відповідної мови.

— Нічого страшного,— сказав Санчо.— Зараз ми одведемо ваших милостей до отецького дому, може, вас там ще й кинулись. Та надалі не будьте лишень такими цікавими на походеньки: дівці воля то судома, вломи ногу, сиди дома; жінка куриці до пари — аби з двору, вже й пропала; хто хоче на когось подивиться, той себе хоче показать. Оце вам і вся.

Хлопець подякував губернаторові за ласку, яку він їм зробив, зволив-ши провести їх додому; недовго ж і водились, бо дім той був недалечко. Як прийшли, братик кинув крем'яшком у вікно заґратоване, тут же вийшла служебка, що на них чекала, і відчинила їм браму. Вони ввійшли, полишивши наше товариство в подиві На вроду їхню та звичай добрий, на бажання їхнє світу побачити, за межі міста не виходячи — все те приписали вони віку їхньому молодому. Стольник, уражений у саме серце, вирішив завтра ж іти свататись до панянки, сподіваючись, що батько не відмовить йому, як особі, близькій до дука.' Санчові теж роїлось щось подібне в голові: одружити б десь трохи пізніше того паничика з Санчи-кою своєю... який же б то жених устояв перед губернаторівною?

На цьому й скінчився нічний обхід, а за два дні, як побачимо далі, скінчиться й Санчове урядування, що перекреслить і переверне всі його плани.

РОЗДІЛ L,

де з'ясовується, хто були ті чарівники та мучителі, що дали дуеньї лупки, а Дон Кіхотові щипки та дряпки, а також пригоди пажа, що повіз листи до Терези Санчихи

Повідає Сід Ахмед, скрупульозний дослідувач щонайдрібніших обставин сієї правдомовної історії, що як виходила з свого покою донья Родрігес, аби до Дон Кіхота податися, товаришка її, що в однім з нею покої спала, теє постерегла; а що всі дуеньї люблять такі речі визнавати, висліджувати та винюхувати, пішла за нею назирці потихеньку, що сердешна донья Родрігес нічого й не помітила; як же побачила, що та ввійшла в Дон Кіхотову кімнату, то зразу ж, по дуенському шепотин-ницькому звичаю, побігла до пані дукині: так і так, мовляв, донья Родрігес у Дон Кіхота в кімнаті. Дукиня сказала про те дукові і попросила дозволу піти туди з Альтісідорою подивитися, що вони там роблять; дук дозволив, і дукиня вдвох з покойовою пішли тишком-нишком, обере-жненько ступаючи; дійшовши до дверей кімнати, спинились і чули все, про що там говорилось. Як почула дукиня, що блягузкала донья Родрігес про її аранхуеські фонтани, не змогла далі терпіти, як і огуджена Альтісідора: сповнені обурення й жадоби помсти, вдерлись вони як стій [564] до кімнати та й дали ото доброго перегону і злорічниці-дуеньї і рицареві, що її слухав,— ніщо-бо так не розпалює гніву у жінок і бажання відплати, як зневага вроді їхній та пишанню. Дукиня розповіла про все те мужеві, на велику його втіху, і вирішила далі провадити жарти та смішки коштом Дон Кіхота: вислала пажа, того самого, що вдавав Дульсінею в тій сцені, де йшлося про її відчарування (про що Санчо, урядуючи, геть-чисто забувся), вислала, кажу, його до Терези Пансихи з листом од чоловіка; до того додала ще й листа від себе персонально та чималий разок коралів у подарунок.

Отож, повідає історія, паж той, хлопець бистрий і ручий, бажаючи догодити панству, подався охоче до Санчового села; не доїжджаючи до нього, побачив жінок громадку, що по річці хустя прали, і спитав, чи не скажуть йому, де тут живе така собі Тереза Панса, жінка Санча Панси, що служить за джуру в рицаря, званого Дон Кіхотом; на те питання з-поміж краль устала дівчина одна і каже:

— Та Тереза Панса то мої мама, а той Санчо Панса то мої панотець, а той лицар то наші пан.

— То ходіть, панянко, сюди,— сказав паж,— і проведіть мене до вашої мами: везу їй листа й подарунки од вашого татка.

— З дорогою душею, паночку,— відповіла дівчина чи, сказати б, під-дівча — виглядала років так на чотирнадцять.

І, кинувши прання своє на товаришку, скочила, як була, боса й простоволоса, перед коня пажевого і сказала:

— їдьте, паночку, оно наша хата край села, а мама мої дома: журяться, що давно вже нема вісточки од нашого панотця.

— Везу їй добрі вісті,— одказав паж,— буде за що Богові дякувати.

Отак біжком, навстриб, навскач добігла дівчина до села і, не заходячи до хати, гукнула:

— Виходьте, мамочко Терезочко, виходьте мерщій! Тут пан якийсь приїхав, везе нам од таточка листи і ще щось.

На той галас вийшла мати, Тереза Панса, з куделею в руці; на ній була сіра спідниця, спереду коротка, наче їй хто поли до страмного підрізав, такий самий сірий станик і сорочка з широким викотом. Була ще не яка стара (показувала під сорок), кріпка, дужа, туга й сухорлява. Побачивши доньку й пажа верхи на коні, спитала:

— Що тут, доню, робиться? Що се за пан?

— Слуга ласкавої пані, доньї Терези Панси,— відповів паж.

Сеє сказавши, миттю скочив з коня і з виразом глибокої покори прикляк перед Терезою на коліно.

— Дайте мені, вашмосць, руки, пані моя ласкава, доньє Терезо! — промовив він.— Хай я їх вам поцілую, як законній і правовитій сопрузі Дона Санча Панси, дійсного губернатора острова Гармадармії.

— Ой, пробі, паночку, не робіть того!— одказала Тереза.— Ніяка я не пані вельможна, а бідна собі селянка, дочка ціпов'яза і жінка джури мандрованого, а не якогось там губернатора!

— Ваша милость,— заперечив паж,— є достойна сопруга архі-достойнішого губернатора, а на доказ того прийміть, ваша милость, оці листи й подарунки. [565]

Тут же вийняв з кишені низку коралів із золотим замочком, повісив їй на шию і сказав:

— Оце вам лист од пана губернатора, а ось другий, і ці коралі, од пані моєї дукині, що послала мене до вашмосці.

Тереза аж нестямилась, і донька її так само; нарешті дівчина сказала:

— Хоть ви мене ріжте, а це таки витворки пана нашого Дон Кіхота, він десь і дав таткові губернаторство чи грапство яке, що то було все нахвалявся.

— Так воно і є,— сказав паж,— саме з поваги до пана Дон Кіхота настановили пана Санча на губернатора острова Гармадармії, як ви побачите з сього листа.

— Прочитайте ж мені його, панчику-дворянчику,— попросила Тереза,— бо прясти то я вмію, а читати — ані в зуб.

— Отак же й я,— додала Санчика.— Та постривайте лишень, піду покличу якого читаку, або пароха самого, або й бакаляра Самсона Карраска — вони раді будуть вісточці од татка.

— Нікого не треба кликати,— сказав паж.— Прясти то я не вмію, а читати — будь ласка. От я вам і зачитаю.

Та й прочитав їм Санчового листа — я його тут не наводитиму, бо ви його читали раніше; тоді вийняв другого листа, од дукині, а в ньому писалось от що:

"Дорога моя Терезо! Високі прикмети мужа вашого, Санча, доброта його та бистрий ум спонукали мене й зобов'язали просити мужа мого, дука, щоб він доручив йому урядувати на острові, одному з багатьох, що ми посідаємо.