Дон Кіхот (Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі) (Частина друга) - Сервантес Мігель де

На те лікар відповів:

— Мене, пане губернаторе, звати доктор Педро Суворіо де Годіно, родом я із села Гетьвідсіля (це, як їхати з Каракуеля на Альмодовар-дель-Кампо, буде у праву руку), а докторувався в Лисунському університеті.

На те промовив Санчо, киплячи гнівом:

— От що, дохторе Педро Суворіо Лихої Години, родом із Гетьвідсіля, що то в праву руку, як їхати з Каракуеля на Альмодовар, а дохторований [548] у Лисунському неверситеті! Геть мені зараз же звідсіля, а то, присягаю сонцем святим, візьму цурку і, з вас починаючи, позацурко-вую всіх лікарів на сьому острові, тобто всіх лікарів-неуків. Бо вчених лікарів, мудрих та розважних, тих би я в рамки вставив і як богам їм молився б... І ще раз кажу, Педро Суворіо, вимітайся відси, бо схоплю оце крісло, на якому сиджу, і розтрощу тобі на голові, а як спита начальство, то скажу собі на виправдання, що зробив богоугодне діло, убивши вбивцю-лікаря, катюгу всенародного. І давайте вже мені їсти або скидайте з губернаторства: що ж то за служба така, що чоловіка не прогодує? Не варта вона і печеної цибулі!

Бачивши той гнів губернаторський, стурбований медик збирався вже на виступці, аж тут із вулиці почувся ріжок поштовий; стольник виглянув у вікно і сказав:

— То посланець од дука, мого пана; певно, з якоюсь важливою депешею.

Увійшов гонець, упрілий і засапаний, і, видобувши з-за пазухи пакета, оддав його в руки губернаторові, а Санчо дворецькому, щоб той прочитав адресу; адреса ж була ось яка: "Донові Санчу Пансі, губернаторові острова Гармадармії, до рук власних, або ж його секретареві". Сеє почувши, Санчо запитав:

— А хто тут у мене за секретаря? Один із присутніх обізвався:

— Се я, пане: вмію читати й писати, а сам родом біскаєць.

— Ну, з таким додатком,— сказав Санчо,— можете бути за секретаря хоч би і в самого інператора. Одкрийте ж листа да гляньте, що воно там.

Новоспечений секретар розкрив пакет; прочитавши листа, сказав, що справа секретна. Санчо велів присутнім покинути залу, лишились тільки стольник із дворецьким, а решта, в тому числі й лікар, вийшли. Тоді секретар зачитав послання:

"Дійшло до мого відома, сеньйоре дон Санчо Панса, що певні вороги мої та нашого острова наміряються ґвалтовно на нього напасти якоїсь ночі; отож треба матись на бачності та й на осторозі, щоб не заскочено вас ізненацька. Знаю також од шпигів, годних віри, що добулось туди в перевдязі четверо якихось лиходійників, які на життя ваше важать, боячись розуму вашого високого. Майте, отже, пильне око на всіх, хто приходи-тиме вам чолом бити, і не їжте нічого, що вам подаватимуть. Я не забарюся стати вам до помочі, коли б на вас прийшла притуга — а втім, чиніть так, як вам підкаже добрий розум. Дано в нашому замку, серпня 16 дня, о четвертій годині ранку.

Ваш приятель

Дук".

Почувши таку новину, Санчо здивувався непомалу; решта присутніх теж, здавалося, були немило вражені. Обернувшись до дворецького, Санчо сказав:

— Першим ділом треба от що зробить: укинути в глибку дохтора Суворія, бо не хто, як він, хотів мене зо світу згладити, і то смертю найлютішою і найстрашнішою, а саме голодною.

— А що, здається мені,— підхопив стольник,— що не годиться вашій милості їсти нічого того, що тут на столі стоїть, бо то все готували черниці, а недарма ж то кажуть: за хрестом сам чорт із хвостом. [549]

— Згода,— сказав Санчо.— Але ж дайте мені тим часом хоч хліба шмат та хунтів із чотири ягід винних, там то вже отрути не буде, бо я без їжі ні туди, ні сюди; а як нам треба готуватися до бою з тим лихом, то слід і покріпитися, бо на кендюсі серце держиться, а не кендюх на серці. А ви, секретарю, одпишіть пану мойму дукові, що все буде зроблено кап-у-кап, як він наказав. А ще кланяйтесь од мене пані моїй ду-кині і пропишіть, щоб пробі не забула переслати жінці моїй, Терезі Пан-синій, мого листа з посилочкою, а я вже за те довіку їй дякуватиму і служитиму вірно, скільки моги моєї. Та за одним заходом кланяйтесь од мене і панові мойму Дон Кіхотові з Ламанчі, щоб не мав мене за не-вдячника якого; а ще, як із вас добрий секретар і незгірший біскаєць, додайте щось і од себе, аби воно до ладу було. А тепер приберіть все оце із стола та дайте чогось попоїсти, а я вже дам собі раду з усіма тими шпигами, душогубами та чортолюбами, що на мене та на мій острів чигають.

На сім слові увійшов служка і сказав:

— Тут прийшов до вашої милості селянин якийсь, діло, каже, є до пана, та ще й великої ваги.

— Оці вже мені ділові люди!— мовив Санчо.— Чи вони подуріли, чи що, у таке врем'я з своїми ділами сікатися? Чи вони собі гадають, що наш брат правитель чи нехай суддя не такий самий чоловік із крові й кості, що вже йому і відпочити не випадає, чи ми, по-їхньому, з каменю зроблені чи з маймуру витесані? Ну, та вже як потриває ще який час моє урядування (боюсь, що воно не довге буде), то їй же Богу і присяй-Богу, навчу тих прохачів шануватись! А поки що скажіть чоловікові, хай заходе, тільки перевірте спершу, чи він бува не шпиг, чи не убивця.

— Ні, пане,— одказав служка,— то, зразу видно, чоловік собі плохута, такий, хоть у вухо бгай.

— Нема чого боятися,— сказав і дворецький.— Адже ми всі тут при вас.

— А чи не можна було б, пане стольнику,— попрохав Санчо,— поки тут нема дохтора Суворія, з'їсти мені чогось тривного, хліба з цибулею абощо?

— Нехай уже,— одказав стольник,— діждемо вечері, тоді ваша милость і за обід надолужить, уконтентується досхочу.

— Дай Боже,— промовив Санчо.

Тим часом до зали ввійшов селянин: він мав цілком пристойний вигляд, і знати було за тисячу миль, що то добра душа, друзяка-чоло-вік. Найперше спитав:

— А хто тут буде пан губернатор?

— Та хто ж,— одказав секретар,— як не той-о, що в кріслі сидить?

— Кланяюсь панові владі,— сказав селянин і, ставши навколішки, хотів поцілувати Санчові руки, але той не дав, велів прохачеві встати і говорити про діло. Селянин устав і почав:

— Я, пане, хлібороб, родом і ходом із Мігель-Турри, що то за дві милі од Сьюдад-Реаля.

— Іще одні Гетьки! — муркнув Санчо.— Кажіть далі, брате; Мі-гель-Турру я добре знаю, бо то недалеко од нашого села.

— Тут, пане, діло таке,— провадив далі селянин.— Я, бачите, чоловік сімейний, із ласки Божої пошлюбився і одружився по закону й [550] покону святої римсько-католицької церкви, маю двох синів, обох оддав у науку: менший учиться на бакаляра, а старший на ліценціата; ще до того я оце і повдовів — жінка, бачите, мені вмерла, чи краще сказати б, уморив її лихий лікар, дав їй проносного, як вона саме тяжкою ходила; а якби був Господь дав, щоб вона розродилась і привела мені хлопця, я і того оддав би в науку, вивчив би на доктора, щоб йому на братів не було заздро, на бакаляра та на ліценціата.

— Ага,— сказав Санчо,— виходить, якби жінка вам не вмерла, чи її хто не уморив, то ви не були б удівцем?

— А ні, пане, не був би,— погодився селянин.

— Отже, ми вже дещо з'ясували,— сказав Санчо.— Ну-ну, брате, кажіть далі, бо час такий, що спати пора, а не суди судити.

— Отож я й кажу,— вів далі селянин,— що той мій син, що на бакаляра тягнеться, та влюбив собі в нашому-таки селі дівку, Клара Пер-лізована прозивається, Перлізованого Андреса донька, господаря тяжко багатого; прізвище те в них не родове і не фамільне, а просто всі вони вдаються якісь ніби паралізовані, гостець тобто їх гне і мне, а Перлізо-ваними їх для красоти називають; та як правду сказати, то сама Клара таки справжнісінька перла оріянська, як із правого боку глянуть, то чиста тобі квіточка польова, а як із лівого, то вже не так — ліве око у неї, бачите, од віспи витекло; та хоть рябо на виду, аби дівка до ладу: хто любе, той каже, що кожна в неї дзюбочка — то душі закоханого ямка-могилка. А що вже чиста — там така, що носа тримає козирем, щоб личка не зашмаркати, ніс у неї од рота немов тікає: і така ж тобі гарну-ля, рот великий, якби ще не щербата (зубів десять чи дванадцять таки недолік), то геть би всіх дівчат красою повершила й заломила. А про губи вже й не кажу: такі тонкі та делікатні, що якби їх намотати, ото вийшла б шпулька! І на колір не такі, як у людей, а переливчасті, синьо-зелено-баклажанні, чудороднії! Вибачайте, пане губернаторе, що я її так докладно всю чисто змальовую: вона ж мені за доньку має стати невзабарі, тим я люблю її і милую!

— Малюйте, як хочете,— сказав Санчо,— мені те малювання до смаку, а якби я ще був пообідав, то такий патрет здався б мені за найкращу закуску.

— Дійдемо й до закуски,— відказав селянин,— та то буде, либонь, не скоро. Отож я й кажу, паночку, що якби я міг змалювати її уроду, її поставу, то було б чудо, не картина! Та, бачите, не можу — вона вдалася скрючена, скорчена, коліна до рота звело; а уявіть собі, щоб розпросталася — стелю б головою пробила, до крівлі дістала! Вона давно б уже дала руку сину мойому, бакалярові, та ба!— не може простягти її, рука в неї завузлована; зате нігті довгі і жолобкуваті, зразу знати добру породу і добру вдачу.

— Ну гаразд,— сказав Санчо.— Даймо на те, брате, що ви змалювали вже її з ніг до голови. То чого ж ви хочете? Кажіть мені зараз без викрутів і вивертів, без загайки і без утайки.

— А хочу я, пане,— одказав селянин,— аби ваша милость були такі ласкаві й дали мені листа рекомендаційного до свата мого, щоб, значиться, не одкладав уже того женіння, бо ми собі і худобою, і подобою, сказати б, рівні: правду кажучи, пане губернаторе, син у мене біснуватий, [551] і три чи чотири рази на день на його находить; та ще якось у вогонь попав був, то вид у нього поморщений, як пергамен, а очі сльозаві і трохи каправі; ну, але вже на вдачу — достеменний янгол, якби ще був сам себе не товк та не кулачив, то був би святий, та й годі.

— Може, ви ще чого хочете, чоловіче добрий?— спитав Санчо.

— А й ще чогось хочу,— одказав селянин,— тільки не важуся казати... Ну, та де вже наше не пропадало: утік не втік, а побігти можна! Хотів би я, пане, щоб ваша милость дали мені триста або й цілих шістсот дукатів — синові мойому бакалярові на нове хазяйствечко, бо йому куди не кинь, на одділ треба йти, щоб тестеві з тещею на поталу не датися.

— А тепер подумайте, чи вам ще чого не треба,— сказав Санчо.— Кажіть сміло, не встидайтеся і не сорбмляйтеся.

— Ні, оце вже все,— одказав селянин.

Як тільки він промовив ці слова, губернатор зірвався на рівні, ухопив крісло, на якому сидів, і закричав:

— Ах ти ж мудюрею нешмарований, гевале неотесаний! Геть мені зараз же з-перед очей, бо нехай мені те да се, як не провалю тобі голови отсим кріслом! Ти, скурвий сину, пройдисвіте, самого люципера маляре, приходиш у таке врем'я просити в мене шістсот дукатів! А де ж я їх, смер-дюху, візьму — з коліна вилуплю? Та якби й були, то з якої речі мав би я тобі давати, дурню ти заплішений? І яке мені діло до вашої Мігель-Турри і до всього того паралізованого кодла? Геть, кажу, звідси, бо присягаю на життя дука, мого пана, зроблю, як сказав! Не з Мігель-Турри ти, мабуть, а з самого пекла сюди присланий мені на покусу! Ще й півтора дні не пройшло, як я на уряд заступив, а ти, іроде, правиш із мене шістсот дукатів!

Стольник подав знак прохачеві, щоб вийшов із зали; той так і зробив, понуривши голову — боявся б то, щоб гнів губернаторський на ньому не окошився.