Легенда про Уленшпігеля - Костер Шарль де

Увійшовши в одну з нижніх кімнат Міхількінового дому, він побачив портрет пиріжника і здогадався, що то і є бідолашний небіжчик.

Боолкін йому сказала:

— Це мій брат.

Уленшпігель взяв портрет і промовив:

— Спелле повісять!

— Як же ти це зробиш? — запитала вона.

— Коли знатимеш наперед, — сказав він, — то потім буде нецікаво дивитися.

— Ти не довіряєш мені?

— Як же не довіряю? — мовив він. — Я виявив найвищу довіру, коли сказав тобі: "Спелле повісять!" Адже за одне це ти можеш допровадити мене до шибениці раніше, ніж я допроваджу його.

— А й справді, — мовила вона.

— От бачиш, — сказав Уленшпігель, — йди-но принеси мені доброї глини, два кухлі bruinbier'a, чистої води та м'яса. Все це поділимо. М'ясо буде для мене, bruinbier для м'яса, вода для глини, глина для маски небіжчика.

Уленшпігель м'яв глину, пив та закушував, запихаючи іноді собі в рот замість м'яса грудку глини і навіть не помічаючи цього, бо вельми уважно вдивлявся в портрет Міхількіна. Розім'явши глину, він зробив із неї маску, і Боолкін вражено розглядала рот, ніс, вуха, очі, що були достоту такі, як у її небіжчика брата.

Потім Уленшпігель поклав маску в піч і, коли вона висохла, пофарбував її в такий колір, як буває обличчя у мерця. Очам надав грізного виразу, а обличчя зробив похмурим, наче викривленим передсмертною судорогою. Дівчина перестала тепер дивуватися; вона довго не могла відірвати очей від маски, потім зблідла як крейда, затулила обличчя руками і, здригнувшись, промовила:

— Це він, мій бідний Міхількін!

Уленшпігель виліпив також дві скривавлені ноги.

Тоді, подолавши свій страх, дівчина сказала:

— Хай буде благословен той, хто вб'є душогуба!

Уленшпігель, взявши маску і ноги, промовив:

— Мені потрібен помічник.

Боолкін сказала:

— Йди in de Blauwe Gans — у "Синю гуску", хазяїном у цій таверні Йоос Лансам з Іпра. Він був найкращим товаришем мого брата. Скажи йому, що тебе послала Боолкін.

Уленшпігель так і зробив.

Профос Спелле, відпровадивши свої жертви на той світ, йшов до корчми Valck — "Сокіл", щоб випити гарячого напою з dobbeleclauwert'а, кориці й цукру. А в цій корчмі йому не сміли відмовити, боячись мотузки.

Пітер де Роозе наважився знову вернутися в Мелестее. Він, як і раніше, ходив слідом за Спелле і його шпигунами, щоб бути під їхньою охороною. Іноді Спелле пригощав його в корчмі. Отак усі вони весело пропивали гроші нещасних жертв.

У корчмі "Сокіл" не було вже так людно, як у ті добрі часи, коли городяни жили спокійно, молилися Богу за католицькими правилами і не боялися переслідувань за віру. Тепер же наче жалоба налягла на місто, багато будинків стояли порожні й позамикані, на безлюдних вулицях бігали тільки худющі собаки, шукаючи собі поживи по смітниках.

Лише для двох негідників було привільне життя в Мелестее. Перелякані городяни бачили, як ці знахабнілі лиходії щодня ходили по місту, позначали будинки майбутніх жертв, складали списки приречених, а ввечері, вертаючись із "Сокола" під охороною двох озброєних до зубів шпигунів, горлали сороміцьких пісень.

Уленшпігель пішов in de Blauwe Gans — до корчми "Синя гуска" і застав Йооса Лансама за шинквасом.

Уленшпігель вийняв з кишені пляшечку горілки й сказав шинкареві:

— Боолкін має такої дві бочки на продаж.

— Ходімо до кухні, — мовив baes.

Зачинивши за собою двері, він пильно подивився на Уленшпігеля і сказав:

— Ти зовсім не торгуєш горілкою. Чого ти підморгуєш? Хто ти такий?

Уленшпігель відповів:

— Я син Клааса, спаленого в Дамме. Попіл його б'ється в мої груди. Я хочу скарати Спелле-вбивцю.

— Це Боолкін тебе послала? — запитав шинкар.

— Боолкін, — відповів Уленшпігель. — Я вб'ю Спелле, а ти мені допоможеш.

— Гаразд, — відповів baes. — Що я повинен зробити?

Уленшпігель відповів:

— Піди до священика, доброго пастиря, ворога Спелле. Збери своїх друзів і вийди з ними завтра після сигналу гасити вогні на Евергемський шлях між "Соколом" і домом Спелле. Стійте в затінку і будьте всі в темній одежі. Як виб'є десята година, Спелле вийде з корчми, а назустріч йому їхатиме віз. Сьогодні ввечері не кажи нічого друзям: вони сплять надто близько до вух своїх жінок. Піди до них завтра. Зберіться там, прислухайтесь і все добре запам'ятайте.

— Запам'ятаємо, — сказав Йоос і, піднявши чарку, додав: — П'ю за мотузку для Спелле!

— За мотузку, — повторив Уленшпігель.

Потім вони обидва вийшли в залу, де пили гентські тандитники, що верталися з брюггського суботнього базару; там вони вигідно продали камзоли й накидки з золотої й срібної парчі, куплені за безцінь у зубожілих дворян, що пнулися за іспанцями до розкошів.

І тепер, добре заробивши, тандитники справляли бучний бенкет.

Уленшпігель і Йоос Лансам посідали в куточку і доможись нишком, що завтра Йоос перше зайде до священика, доброго пастиря, який ненавидів Спелле — вбивцю невинних, а потім піде до друзів.

Другого дня Йоос Лансам і Міхількінові друзі, яких було вже попереджено після сигналу гасити вогні, вийшли з корчми "Синя гуска", де вони звикли сидіти за кухликом пива, і, щоб приховати свої наміри, пішли різними дорогами на Евергемський шлях. Було їх сімнадцятеро.

О десятій годині Спелле вийшов із "Сокола" в супроводі двох своїх шпигунів і Пітера де Роозе. Лансам зі своїми друзями сховався в клуні Самсона Буне, Міхількінового приятеля. Двері в клуні були відчинені. Спелле не помічав нічого. Вони ж почули, як він і Пітер де Роозе та обидва шпигуни йшли п'яні, ледве тримаючись на ногах. Спелле, гикаючи, насилу повертав п'яним язиком і варнякав:

— Профоси! Профоси! Добре їм живеться на цьому світі. Підтримуйте мене, вішальники! Вам же від мене дещо перепадає.

Раптом на шляху від поля почулося ревіння осла і ляскання батога.

— От упертий осел! — сказав профос. — Його так щедро частують батогом, а він ані руш.

Аж ось почувся гуркіт коліс і тарахкотіння воза, що котився шляхом під гору.

— Зупиніть! — крикнув Спелле.

Коли віз наблизився до них, Спелле і його двоє шпигунів схопили осла за вуздечку.

— Віз порожній, — сказав один шпигун.

— Дурню! — крикнув Спелле. — Хіба порожні вози їздять вночі самі? Хтось там, напевне, заховався. Засвітіть ліхтаря і підніміть угору. Я сам подивлюся.

Засвітили ліхтаря, і Спелле поліз на воза, але зразу ж страшенно зойкнув і повалився на землю.

— Міхількін, Міхількін! Господи, помилуй мене!

Тоді на возі встав чоловік, одягнутий у біле, як пиріжник, а в руках він тримав дві закривавлені ноги.

Пітер де Роозе і обидва шпигуни, побачивши цю постать, освітлену ліхтарем, також несамовито скрикнули:

— Міхількін! Міхількін! Мрець! Господи, помилуй нас!

На крик прибігли й сімнадцять чоловік, що сиділи в засідці, і жахнулися, побачивши в місячному сяйві привида, такий він був схожий на Міхількіна, бідолашного небіжчика.

А привид махав закривавленими ногами. Обличчя в нього було таке саме повне й кругле, як у Міхількіна, тільки мертво-бліде, синє, погрозливе, сточене хробаками.

Привид, все махаючи закривавленими ногами, звернувся до Спелле, що скімлив, лежачи горілиць на землі:

— Спелле, профосе Спелле! Ану прочумайся!

Та Спелле й не ворухнувся.

— Спелле, — знову крикнув привид, — профосе Спелле, отямся, бо потягну тебе в найглибшу пекельну пащу.

Спелле підвівся, волосся його від жаху стало дибом, і він зойкнув:

— Міхількіне, Міхількіне! Май милосердя до мене!

Тим часом надійшли городяни, та Спелле не бачив нічого, тільки ліхтарі, які йому здавалися очима диявола, про що він згодом розповідав сам.

— Спелле, — запитав привид, — чи готовий ти до смерті?

— Ні, — зойкнув профос, — ні, пане Міхількіне, я ще не приготувався і не хочу стати перед Богом з душею, чорною від гріхів.

— Ти впізнаєш мене? — запитав привид.

— Допоможи мені, Господи! — вигукнув Спелле. — Так, я впізнаю тебе. Ти привид Міхількіна, який безневинно вмер на своїй постелі після тортур, і ці дві криваві ноги — це ті самі, до яких я наказав привісити по п'ятдесят фунтів ваги. Ох, Міхількіне, прости мені! Це Пітер де Роозе спокусив мене на таке. Він дав мені п'ятдесят флоринів, щоб я вписав твоє ім'я до списку.

— Ти хочеш покаятися? — запитав привид.

— Так, мессіре, я хочу покаятись, усе розповісти, все спокутувати. Тільки проженіть, ради Бога, оцих чортів, що оточили мене і хочуть пожерти. Я все скажу. Заберіть ці вогненні очі! Я те ж саме вчинив і в Турне п'ятьом городянам, а також і в Брюгге — чотирьом. Я забув зараз, як їх звати, але пригадаю, коли ви цього забажаєте. В інших місцях я також грішив, сеньйоре, і з моєї вини шістдесят дев'ять невинних мучеників лежать у могилі. Міхількіне, королю були потрібні гроші. Так мені казали. Але й я без грошей не міг жити, то й мені дещо перепало. Вони закопані в Генті, в льоху у старої Гровельс, моєї справжньої матері. Я все сказав, усе! Благаю ласки й прощення! Заберіть чортів! Господи Боже, пресвята Маріє, Ісусе Христе, заступіться за мене! Заберіть пекельні вогні, а я все продам, усе віддам бідним і покаюсь.

Уленшпігель, побачивши, що натовп городян йому співчуває, скочив з воза, схопив Спелле за горло і хотів задушити.

Але втрутився священик.

— Пусти його, — сказав він, — хай краще його задушить катова мотузка, а не рука привида.

— А що ж ви хочете з ним зробити? — запитав Уленшпігель.

— Подамо на нього скаргу герцогові, і його повісять, — відповів священик. — Але хто ти такий? — запитав він.

— Я бідна фламандська лисичка, — відповів Уленшпігель, — в масці Міхількіна, мені пора вже сховатися в нірку, бо боюся іспанських мисливців.

Тим часом Пітер де Роозе втікав щодуху.

Спелле згодом був повішений, а його майно конфісковане.

І його отримав король.

33

Другого дня Уленшпігель ішов у Куртре берегом прозорої річки Ліс.

Ламме, стогнучи, ледве тягся за ним.

Уленшпігель сказав йому:

— Ти тюхтій з полив'яним носом. Чого плачеш за жінкою, що наставила тобі роги?

— Мій сину, — відповів Ламме, — вона завжди була мені вірна й любила мене, а як я любив її, боже милий! Але одного разу вона пішла в Брюгге, а вернулась — і ніби не та стала. З того часу, коли я просив її кохання, вона говорила: "Ми тепер повинні жити з тобою тільки як друзі". А я з сумом у серці казав: "Моя кохана, ми ж поєдналися з тобою перед Богом, чи не робив же я для тебе всього, що ти лиш бажала? Я ходив у куртці з чорного полотна і в бумазейній накидці, щоб мати змогу тебе одягати, всупереч королівському указу, в шовк і оксамит.