Війна і мир (том 3) - Толстой Лев

Мавра Кузьмівна радила внести пораненого в дім.

— Пани нічого не скажуть...— казала вона. Але пораненого не можна було піднімати на сходи, і тому його внесли у флігель і поклали в колишній кімнаті т-те БСЬОББ. Поранений цей був князь Андрій Волконський.

XV

Настав останній день Москви. Була ясна, весела осіння погода. Була неділя. Як і в звичайні неділі, дзвонили в усі дзвони на обідню в усіх церквах. Ніхто, здавалось, ще не міг зрозуміти того, що чекає Москву.

Лише два показники стану суспільства виявляли те становище, в якому була Москва: простолюд, тобто біднота, і ціни на речі. Фабричні, двораки й селяни величезним натовпом, в який умішалися чиновники, семінаристи, дворяни, цього дня рано-вранці вийшли на Три Гори. Постоявши там і не дочекавшись Растопчина й переконавшись у тому, що Москву буде здано, цей натовп розсипався по Москві, по шинках та трактирах. Ціни нього дня теж показували на стан справ. Ціни на зброю, на золото, на вози і коней усе підвищувались, а ціни на папірці та на міські речі все зменшувались, так що опівдні були випадки, що дорогий крам, як сукна, візники вивозили споловини, а за селянську коняку платили п'ятсот карбованців; а меблю, дзеркала, бронзу віддавали даром.

У статечному і старому домі Ростових розпад попередніх умов життя виявився дуже мало. Щодо людей, то з величезної челяді вночі зникло лише троє, але нічого не було вкрадено; а щодо цін на речі, то виявилось, що тридцять підвід, які прибули з сіл, являли собою величезне багатство, на яке багато хто заздрив і за яке Ростовим пропонували величезні гроші. Мало того, що за ці підводи пропонували величезні гроші, звечора і рано-вранці 1 вересня на подвір'я до Ростових приходили послані денщики та слуги від поранених офіцерів і тяглися самі поранені, що зупинились у Ростових та в сусідніх домах, і просили слуг Ростових поклопотатися про те, щоб їм дали підводи для виїзду з .Москви. Дворецький, до якого зверталися з такими просьбами, хоч і жалів поранених, категорично відмовляв, кажучи, що він навіть і не насмілиться сказати про те графові. Хоч які жалісні були ті поранені, що залишались, було очевидно, що віддай одну підводу, нема причини не віддати другої, віддай усе — треба віддати і свої екіпажі. Тридцять підвід не могли врятувати всіх поранених, а в загальному лихові не можна було не думати про себе і про свою родину. Так міркував дворецький за свого пана.

Прокинувшись вранці 1 числа, граф Ілля Андрійович поти-хенько вийшов зі спальні, щоб не розбудити графиню, яка лише під ранок заснула, і, в своєму ліловому шовковому халаті, вийшов на ґанок. Підводи, вшнуровані, стояли на подвір'ї. Біля ґанку стояли екіпажі. Дворецький стояв біля під'їзду, розмовляючи зі старим денщиком і з молодим блідим офіцером з підв'язаною рукою,. Дворецький, побачивши графа, зробив офіцерові і денщикові значущий і суворий знак, щоб вони відійшли від нього.

— Ну, що, все готове, Васильовичу? — сказав граф, потираючи свою лисину і добродушно дивлячись на офіцера та денщика й киваючи їм головою. (Граф любив нових.людей.)

— Хоч зараз запрягати, ваше сіятельство.

— Ну й добре, ось графиня прокинеться, і з богом! Ви чого, панове?—звернувся він до офіцера.— У мене в домі? — Офіцер підійшов ближче. Бліде обличчя його спалахнуло раптом яскравою краскою.

— Графе, зробіть ласку, дозвольте мені... ради бога... де-небудь притулитися на ваших підводах. Тут у мене нічого з собою нема... Мені на возі... все одно...— Ще не встиг договорити офіцер, як денщик з тією ж просьбою для свого пана звернувся до графа.

— Ага! так, так, так,— поспішно заговорив граф.— Я дуже, дуже радий. Васильовичу, ти розпорядись, ну там очистити один чи два вози, ну там... що ж... що треба...— якимись невиразними висловами, щось наказуючи, сказав граф. Але в ту ж мить гарячий вираз офіцерової вдячності уже закріпив те, що він наказував. Граф оглянувся круг себе: на подвір'ї, у воротях, у вікні флігеля видно було поранених і денщиків. Усі вони дивились на графа і наближались до ґанку.

— Будь ласка, ваше сіятельство, до галереї: там як накажете щодо картин?—сказав дворецький. І граф разом з ним увійшов у дім, повторюючи свій наказ про те, щоб не відмовляти пораненим, які просяться їхати.

— Ну, що ж, можна зняти що-небудь,— додав він тихим потаємним голосом, наче боячись, щоб хто-небудь не почув його.

0 дев'ятій годині прокинулась графиня, і Мотрона Тимофіївна, колишня її покоївка, яка виконувала щодо графині обов'язки шефа жандармів, прийшла повідомити свою колишню панну, що Марія Карлівна дуже ображені і що паннині літні плаття не можна залишити тут. З відповідей на розпити графині, чому m-me Sehoss ображена, виявилось, що її скриню зняли з підводи і всі підводи розшнуровують— добро знімають і набирають з собою поранених, яких граф, зі своєї простоти, наказав забирати з собою. Графиня звеліла попросити до себе чоловіка.

— Що це, друже мій, я чую — речі знову знімають?

— Знаєш, ma chèreг, я ось що хотів тобі сказати... ma cher графинечко... до мене приходив офіцер, просять, щоб дати кілька підвід під поранених. Адже все це наживне; а як їм залишатися, подумай!.. Справді, в нас на подвір'ї, самі ми їх закликали, офіцери тут є... Знаєш, думаю, справді,ma chère, от, ma chère... нехай їх одвезуть... куди ж нам квапитися?..— Граф боязко сказав це, як він завжди говорив, коли йшлося про гроші. А графиня звикла вже до цього тону, що завжди передував справі, яка розоряє дітей, як от будування галереї, оранжереї, влаштування домашнього театру чи музики,— і звикла, і за обов'язок вважала завжди боротися проти того, що говорилося цим боязким тоном.

Вона прибрала свій покірливо-плачний вигляд і сказала чоловікові:

— Слухай,.графе, ти довів до того, що за дім нічого не дають, а тепер і все наше — дитяче — майно хочеш занапастити. Ти ж сам кажеш, що в домі на сто тисяч добра. Я, друже мій, не згодна і не згодна! Воля твоя! Для поранених є уряд. Вони знають. Подивись: он навпроти, в Лопухіних, ще позавчора все геть чисто вивезли. Он як люди роблять. Тільки ми дурні. Пожалій хоч не мене, то дітей.

Граф замахав руками і, нічого не сказавши, вийшов з кімнати.

— Тату! про що це ви? — спитала його Наташа, яка слідом за ним увійшла до материної кімнати.

1 дорога моя,

— НІ про що! Тобі що до того! — сердито промовив граф.

— Ні, я чула,— сказала Наташа.— Чому ж матуся не хоче? — — Тобі що до того? — крикнув граф. Наташа відійшла до

вікна й замислилась.

— Татусю, Берг до нас приїхав,— сказала вона, дивлячись у вікно.

XVI

Берг, зять Ростових, був уже полковником з Володимиром та з Анною на шиї і займав усе таке ж спокійне і приємне місце помічника начальника штабу помічника першого відділу начальника штабу другого корпусу.

Він 1 вересня приїхав з армії в Москву.

йому, в Москві нічого було робити; але він помітив, що всі з армії просилися в Москву і щось там робили. Він вирішив, що теж треба відпроситися для домашніх і сімейних справ.

Берг у своїй акуратній дрожечці парою гладких буланеньких, цілком таких, як були в одного князя, під'їхав до будинку свого тестя. Він уважно подивився в подвір'я на підводи і, входячи на ґанок, вийняв чисту хусточку і зав'язав вузол.

З передпокою Берг пливучим, нетерплячим кроком вбіг до вітальні, і обняв графа, поцілував у ручки Наташу й Соню і поспішно спитав про здоров'я матінки.

— Яке тепер здоров'я? Ну, розповідай же,— сказав граф,— як війська? Відступають, чи буде ще бій?

— Лише одвічний бог, татку,— сказав Берг,— може вирішити долю вітчизни. Армія палає духом геройства, і тепер вожді, сказати б, зібралися на нараду. Що буде, невідомо. Але я вам скажу взагалі, татку, такого геройського духу, істинно древньої мужності російських військ, яке вони — воно,— виправив він себе,— показали чи виявили в цій битві 26 числа,— зовсім нема слів, гідних того, щоб ними описати їх... Я вам скажу, гатку (він ударив себе в груди так само, як ударяв себе, розповідаючи при ньому, один генерал, хоч трохи запізно, бо вдарити себе в груди треба було на словах "російські війська"),— я вам скажу одверто, що ми, начальники, не тільки не мали потреби підганяти солдатів чи що-небудь таке, але й ледве могли стримувати ці, ці... так, мужні і древні подвиги,— сказав він скоромовкою.— Генерал Барклай де-Толлі жертвував життям своїм скрізь попереду військ, я вам скажу. А наш корпус було поставлено на схилі гори. Можете собі уявити! — І тут Берг розповів усе, що він запам'ятав з різних чутих за цей час переказів. Наташа, не зводячи погляду, який бентежив Берга, наче дошукуючись у його обличчі розв'язання якогось питання, дивилась на нього.

— Таке геройство загалом, яке виявили російські воїни, не можна уявити і гідно звеличити! — сказав Берг, оглядаючись на Наташу і, ніби бажаючи її задобрити, усміхався їй у відповідь на

ТІ упертий погляд...— "Росія не в Москві, вона в серцях, своїх синів"! Так, татку? — сказав Берг.

У цей час з диванної вийшла з утомленим і незадоволеним обличчям графиня. Берг поспішно схопився, поцілував графиню в ручку, спитав про її здоров'я і, виявляючи співчуття похитуванням голови, зупинився біля неї.

— Так, матінко, я вам правду скажу, тяжкі й сумні часи для кожного росіянина. Але чого так турбуватися? Ви ще встигнете виїхати...

— Я не розумію, що робить челядь,— сказала графиня, звертаючись до чоловіка: — мені щойно сказали, що нічого ще не готове. Треба ж кому-небудь розпорядитись. Ось і пожалкуєш за Митенькою. Це кінця не буде!

Граф хотів щось сказати, та, видно, утримався. Він встав зі свого стільця і пішов до дверей.

Берг у цей час, ніби для того, щоб висякатись, витяг хусточку І, дивлячись на вузлик, замислився, журно і значущо похитуючи головою.

— А в мене до вас, татку, велика просьба,— сказав він.

— Гм?..— сказав граф, зупиняючись.

— їду я оце повз будинок Юсупова,— сміючись, сказав Берг.— Управитель мені знайомий, вибіг і просить, чи не купите що-небудь. Я зайшов, знаєте, з цікавості, і там одна шифоньєрочка і туалет. Ви знаєте, як Віруська цього бажала і як ми сперечалися про це. (Берг мимоволі прибрав тон радості зі своєї упорядженості, почавши говорити про шифоньєрочку та туалет.) І така чудова! висувається і з аглицьким секретом, знаєте? А Вірочці давно хотілося.