Вигнанці - Конан Дойл Артур

Хто перешкодить нам? Кілька розкиданих племен індійців та невелика купка англійських фермерів і рибалок? Зверніть туди ваші думки, ваша величність, і через кілька років ви будете стояти у вашій цитаделі в Квебеку і зможете сказати: усе це, від снігів півночі до теплої південної затоки, і від хвиль океану до великих рівнин за річкою Маркетта, — одна імперія, і ім'я їй — Франція, король її Людовік, а на прапорі красуються квіти лілей.

Рум'янець спалахнув на щоках Людовіка при цій картині, що лестила його честолюбності. З палаючими очима він подався вперед на своєму кріслі, але відсунувся назад, коли губернатор скінчив говорити.

— Слово честі, граф, ви таки досить заразились від індійців їх здібністю до красномовства, про яку нам стільки доводилось чути, — промовив він. — Але ці англійці… Адже вони гугеноти, правда?

— Здебільшого. Особливо на півночі.

— То, мабуть, вигнавши їх, можна було б зробити послугу нашій святій церкві? Я чув, у них там є місто Нью… Нью… Як воно зветься?

— Нью-Йорк, ваша величність. Вони захопили його від голландців.

— А, Нью-Йорк! Я чув іще про якесь інше місто. Бос… Бос…

— Бостон, ваша величність.

— Так, так. Нам треба б мати гавані. Скажіть же мені, Фронтенак, — промовив король, притишуючи голос так, що його могли чути тільки Лувуа та королівські особи, — скільки нам потрібно було б війська, щоб звільнити країну від цих людей? Один-два полки і стільки ж фрегатів?

Старий губернатор заперечливо хитнув сивою головою.

— Ви не знаєте їх, ваша величність, — промовив він. — Це суворий народ. Мавши вашу милостиву допомогу, ми ледве могли триматися в Канаді. А цим людям ніхто не допомагав, їм тільки перешкоджали; незважаючи на холод, хвороби, неродючий грунт, вони живуть і плодяться так, що ліси рідіють перед ними і тануть, наче лід на сонці, а звук їх дзвонів лунає там, де ще недавно завивали самі вовки. Вони люди мирні і неохоче беруться до зброї, та коли вже почнуть битися, то ще неохочіше припиняють боротьбу. Щоб підкорити Нову Англію під ноги вашої величності, я повинен був би попросити щонайменше п'ятнадцять тисяч вашого добірного війська і двадцять лінійних кораблів.

Людовік нетерпляче скочив з місця і схопив тростину.

— Я бажав би, щоб ви наслідували людей, на вашу думку, таких страшних, в їх чудовій звичці обходитись у всьому своїми засобами, — скипів він. — Преподобний отче, час рушати до церкви. Земне може підождати, поки ми не віддамо належного небесам.

Він узяв молитовник з рук одного із присутніх і попрямував до дверей так поспішно, як тільки дозволяли йому високі каблуки. Придворні розступились і після його проходу стали шанобливо з'єднуватися, ідучи по старшинству слідом за ним.

Розділ III

БІЛЯ ДВЕРЕЙ ОПОЧИВАЛЬНІ

Поки Людовік давав придворним утіху, яку він сам потай визнавав за найбільшу з людських утіх — лицезріння його найяснішої особи, — молодий гвардійський офіцер, що стояв за дверима, був украй зайнятий, переказуючи прізвища й титули осіб, які прагнули доступитися до опочивальні короля, та обмінюючись з ними усмішками й коротенькими привітаннями. Його відкрите, гарне обличчя добре знали всі придворні. Зі своїм веселим поглядом, жвавими, енергійними рухами він здавався пестуном долі. І справді, вона була ласкава до нього. Три роки тому це був нікому невідомий офіцер, який бився з альгонкінцями й ірокезами в диких лісах Канади. Потім його перевели назад до Франції в Пікардійський полк, де щаслива нагода допомогла йому зробити те, чого не дали б йому й десять кампаній. Одного разу зимою у Фонтенебло де Катіна удалось схопити за вуздечку коня, що поніс самого короля, і стримати якраз у ту мить, коли він опинився край високої піщаної кручі. І тепер становище його, молодого, зграбного, популярного гвардійського офіцера, що користувався довір'ям монарха, здавалось справді завидним. Однак, з незрозумілої примхи людської натури, він уже переситився нудним, хоч і блискучим життям при дворі і з жалем згадував про колишню, більш сувору й вільну, службу. Навіть тепер, стоячи коло дверей королівської опочивальні, він переносився думкою від цього розмальованого фресками коридора та юрби придворних до диких ярів і вкритих піною бурливих річок заходу. Раптом погляд його упав на обличчя людини, баченої ним якраз у тих місцевостях.

— Ах, пан де Фронтенак! — вигукнув він. — Ви, певно, не забули мене?

— Як? Де Катіна? Ах, як приємно зустріти обличчя з тих, ідо зустрічалися по той бік океану! Але ж яка кар'єра — від молодшого офіцера в Каріньянському полку до капітана гвардії! Ви швидко пішли вперед.

— Так, проте не скажу, що я став щасливішим від цього. Часом я віддав би все, щоб знову мчати утлим човном по канадських бистринях або любуватися схилами тамтешніх гір, усіяних червоним і жовтим листям під час падолисту.

— Еге! — зітхнув де Фронтенак. — А знаєте, мені не пощастило настільки ж, наскільки пощастило вам. Мене викликали сюди, і на моє місце уже призначено Делабара. Але не такій людині, як він, устояти проти бурі, що незабаром зніметься там. Коли ірокези затанцюють войовничий танок, а Дюнган в Нью-Йорку почне підструнчувати їх, я стану потрібен, і мене знайдуть готовим королівські гінці. Зараз я побачу короля і спробую заохотити його розіграти там такого самого великого монарха, яким він здається тут. Коли б мені в руки владу, я змінив би історію світу.

— Тс!.. Не можна говорити такі речі капітанові гвардії, — сказав, сміючись, де Катіна, коли суворий старий вояка проходив повз нього в королівську опочивальню.

В цю хвилину в коридор увійшов вельможа в розкішному чорному одязі, оздобленому сріблом, і взявся за ручку дверей з упевненим виглядом людини, яка має незаперечне право входити до короля. Але капітан де Катіна, швидко ступнувши вперед, перепинив йому дорогу.

— Дуже жалкую, пане де Вівонн, — промовив він, — але вам заборонено входити до короля.

— Заборонено входити? Мені? Та ви збожеволіли!

Він відскочив від дверей з потемнілим обличчям, пильним поглядом і тремтячою, трохи піднятою на знак протесту рукою.

— Запевняю вас, це наказ короля.

— Але це неймовірно… Тут помилка!

— Дуже можливо.

— То пропустіть же мене.

— Відданий наказ не допускає міркувань.

— Мені б тільки сказати одно слово королю.

— На жаль, це неможливо.

— Тільки одно слово!..

— Це ж не залежить від мене, месьє.

Розлютований вельможа тупнув ногою і глянув на двері, ніби бажаючи силою вдертись до опочивальні. Потім враз круто повернувся і швидко пішов назад з виглядом людини, яка щось вирішила.

— Ну от, — пробурчав де Катіна, смикаючи свої густі чорні вуса, — накоїть він тепер лиха. Очевидно, зараз з'явиться й сестриця, і переді мною стане приємна дилема: не послухатись даного мені наказу або мати її ворогом на все життя. Хотів би я краще обороняти форт Рішельє від ірокезів, ніж перетинати розгніваній фурії вхід до кімнати короля. Ну от, присягаюсь небом, як і сподівався, йде якась дама! Ох, слава тобі, господи! Це друг, а не ворог. Доброго ранку, мадмуазель Нанон.

— Доброго ранку, капітан де Катіна.

До нього підійшла висока брюнетка з свіжим лицем і блискучими очима.

— Ви бачите, я черговий. Я позбавлений утіхи розмовляти з вами.

— Щось не пригадую, щоб я просила мосьє розмовляти зі мною.

— Авжеж, але не слід так мило надимати губки, бо я не витримаю і заговорю з вами, — шепнув капітан. — А що це у вас у руці?

— Записка від мадам де Ментенон до короля. Адже ви передасте йому, правда?

— Звичайно, мадмуазель. А як здоров'я вашої пані?

— О, її сповідник пробув з нею весь ранок; розмови його дуже, дуже гарні, але такі сумні. Ми завжди буваємо сумні після того, як піде пан Годе. Але ж я й забула, що ви гугенот і не знаєте, що то є сповідник.

— Я не займаюсь цими суперечками і залишаю Сорбонні й Женеві сперечатися одній з одною. Проте ви знаєте, кожен повинен обстоювати своїх.

— Ах, якби ви тільки поговорили з мадам де Ментенон! Вона зразу навернула б вас на шлях істини.

— Я хотів би краще говорити з мадмуазель Нанон, та коли…

— О!

Почувся легкий вигук, шелест темної одежі, і субретка зникла в одному з бічних переходів.

У довгому, освітленому коридорі показалася постать величної, красивої дами, висока, граціозна і надзвичайно гордовита". Вона немов пливла лебединою ходою. На дамі був розкішний ліф"із золотої парчі й спідниця сірого шовку, обшита золотистим з сріблом мереживом. Косинка з дорогого генуезького в'язання наполовину закривала її гарну шию. Спереду вона застібалась кетягом перлів; низка перлів, кожне зерно якої дорівнювало річному прибуткові якого-не-будь буржуа, красувалась на її розкішному волоссі. Дама була, правда, вже не першої молодості, але чудова лінія її постаті, свіжий, чистий колір обличчя, блиск очей-незабудок, облямованих густими віями, та правильні риси — все це давало їй право вважатися першою красунею, так само як вона уславилася найнебезпечнішою жінкою у Франції за свій злий язичок. Вся постать, поворот чепурної гордої голівки, прекрасно посадженої на білій шиї, були такі звабливі, що почуття захвату переважило острахи молодого офіцера, і, віддаючи честь, він насилу додержував вигляду непохитної твердості, якого потребували обставини.

— А, це капітан де Катіна, — промовила мадам де Монтеспань з усмішкою, замість якої капітан хотів би краще бачити найкислішу міну.

— Ваш покірний слуга, маркіза.

— Я дуже рада, що знайшла тут друга, адже ранком сталася якась чудна помилка.

— Дуже жалкую, що чую про неї, мадам.

— Я кажу про мого брата де Вівонна. Аж смішно говорити про це, але його посміли не пустити на прийом до короля.

— Мені випало це нещастя, маркіза.

— Ви капітан де Катіна? На якій підставі?

Вона випросталась на весь свій величний зріст, а великі блакитні очі заіскрились гнівним здивуванням.

— З наказу короля, мадам.

— Короля? Неправда! Він не міг прилюдно ображати мою родину! Хто дав такий безглуздий наказ?

— Сам король через Бонтана.

— Дурниці! Як ви смієте думати, що король зважиться відмовити в прийомі одному з Мортемарів устами лакея? Це вам просто приснилось, капітан.

— Бажав би, щоб це було так, мадам.

— Але такі сни не дають тому, хто їх бачить, щастя. Ідіть і скажіть королеві, що я тут і хочу поговорити з ним.

— Неможливо, мадам.

— Чому?

— Мені заборонено передавати доручення.

— Всякі?

— Від вас, маркіза.

— Однак, капітан, ви прогресуєте.