Вигнанці - Конан Дойл Артур

Тільки цієї образи ще не ставало. Ви можете передавати королеві доручення якоїсь авантюристки, перестарілої гувернантки, — вона ущипливо засміялася з опису своєї суперниці, — а не рискуєте сказати про прихід Франсуази де Мортемар, маркізи де Монтеспань.

— Такі накази, мадам. Глибоко шкодую про те, що саме мені випало їх виконувати.

— Припиніть ваші запевнення, капітан. Ви довідаєтесь пізніше, що й справді маєте підстави шкодувати. Останній раз — ви відмовляєтесь передати моє доручення королеві?

— Змушений відмовитись, мадам.

— Ну, то я сама це зроблю.

Вона кинулась до дверей, але капітан випередив її, заступивши маркізі дорогу своєю постаттю і простягши руки.

— Бога ради, подумайте про себе, мадам! — прошепотів він благаюче. — На вас дивляться!

— Фе! Усяка наволоч!..

Вона презирливо обвела очима групу швейцарських солдатів, що дістали наказ свого сержанта відійти трохи вбік. Тепер вони дивилися на цю картину, широко розплющивши очі.

— Сказано вам, я побачу короля.

— Ніколи ще ні одна дама не порушувала ранішнього прийому своєю присутністю.

— Ну, то я буду перша.

— Ви загубите мене, якщо увійдете туди.

— А я все-таки ввійду.

Справа ставала серйозною. Де Катіна взагалі відзначався спритністю, але цього разу вона його зрадила. Рішучість (так говорили в її присутності) чи нахабство (так лихословили позаочі) мадам де Монтеспань стали прислів'ям. Якщо маркіза буде домагатися пройти в опочивальню, чи вистачить у нього волі удержати силою жінку, яка вчора ще тримала в своїх руках увесь двір і, як знати, може, завтра ж завдяки красі, розумові, енергії поверне свій вплив? Коли вона доможеться свого, він назавжди втратить ласку короля, який не терпить ні найменшого відхилення від своїх наказів. Навпаки, коли він припуститься насильства над нею, то зробить вчинок, якого маркіза ніколи не забуде, і, тільки їй удасться повернути свій вплив на короля, вона смертельно помститься за нього. Отож, перед де Катіна постала неприємна дилема. Але в ту мить, коли колишня фаворитка монарха, стиснувши руки і гнівно блискаючи очима, збиралася зробити новий натиск, щоб пройти повз нього, капітанові раптом спала щаслива думка.

— Якби маркіза ласкава була підождати, — промовив він заспокійливо, — король зараз пройде в капелу.

— Ще рано.

— Мені здається, вже час.

— Але чому я мушу ждати, як лакей?

— Одну мить, мадам.

— Ні, цього не буде.

І вона рішуче ступила до дверей.

Та тонкий слух гвардійця уже вловив шум кроків короля в опочивальні, і він зрозумів, що справа виграна.

— Я передам доручення маркізи, — промовив він.

— Ага, нарешті ви отямились! Ідіть і скажіть королеві, що мені необхідно переговорити з ним.

Капітанові треба було виграти ще кілька секунд.

— Дозволите передати ваше доручення черговим камердинером?

— Ні, самі особисто.

— Голосно?

— Ні, ні, на вухо йому.

— Чи повинен я чимсь мотивувати вашу вимогу?

— О, ви зведете мене з розуму! Передайте зараз же те, що я сказала вам.

На щастя для молодого офіцера, його скруті настав край. Половинчасті двері опочивальні в цю мить розчинились, і на порозі з'явився сам Людовік. Він урочисто виступав, похитуючись на високих каблуках, і поля його одежі трохи розвівались. Придворні шанобливо йшли позаду. Він зупинився і спитав капітана:

— У вас є для мене записка?

— Так, ваша величність.

Монарх засунув її в кишеню свого червоного камзола і пішов далі, та раптом погляд його упав на мадам де Монтеспань, яка непорушно й випроставшись стояла перед ним серед коридора. Темний рум'янець гніву спалахнув на щоках короля, і він швидко пройшов мимо, ні слова не сказавши їй. Маркіза повернулась і пішла поруч нього по коридору.

— Я не сподівався на таку честь, мадам, — промовив Людовік.

— А я на таку образу від вас, ваша величність.

— Образу, мадам? Ви забуваєтесь.

— Ні, ви забули мене, ваша величність.

— Ви вдираєтесь сюди.

— Я хотіла почути присуд свій із ваших власних уст, — прошепотіла вона. — Я особисто ще можу стерпіти удар від того, хто володіє моїм серцем. Але тяжко чути, що ображено брата устами лакеїв та гугенотів-солдатів, і то тільки тому, що його сестра занадто дуже любила…

— Тепер не час говорити про такі речі.

— Чи можу я сподіватися бачити вас, ваша величність, і коли?

— У вашій кімнаті.

— О котрій годині?

— О четвертій.

— Тоді я не буду більше докучати вашій величності.

Вона зробила йому один із тих граціозних поклонів, якими славилась, і гордо попливла назад по одному з бічних коридорів з очима, сяючими перемогою. Сила її краси й розуму ніколи не зраджувала маркізу, і тепер, здобувши обіцянку побачитися з королем, вона не мала ніякого сумніву, що їй удасться досягти бажаного, як і раніше, і знову захопити своїми чарами мужчину в королі, хоч би як повставала в ньому проти цього королівська гідність.

Розділ IV

БАТЬКО НАРОДУ

Людовік ішов виконувати свої релігійні обов'язки явно не в дусі, про що ясно свідчили і суворо насуплені брови, і щільно стиснуті губи. Він добре знав свою колишню фаворитку, її запальність, зухвалість, цілковите невміння стримуватись під час суперечок. Вона була здатна вчинити яку-небудь огидну вихватку, пустити в діло свій злий язичок, щоб помститись королеві і всіляко висміяти його. Вона може навіть улаштувати прилюдний скандал, який зробить його посміховищем на всю Європу. Людовік здригнувся від самої думки про це. Треба було хоч би що запобігти близькій катастрофі. Але як порвати зв'язок? Не вперше доводилось Людовікові робити це, та лагідна Лавальєр зникла за монастирськими мурами при першому погляді, в якому вона побачила згаслу пристрасть. Авжеж, там дійсно було справжнє кохання. А ця жінка буде боротись, битися аж до краю, перш ніж поступиться перед іншою тим становищем, яким вона сама так дорожить. Уже зараз вона твердила про свої зневажені права, про заподіяні їй образи. В чому ж вони? Крайній егоїст, що жив в атмосфері повсякчасних лестощів, якою він дихав, Людовік не міг зрозуміти, що п'ятнадцять років життя, присвяченого виключно йому, втрата чоловіка, ним же усуненого, могли давати цій жінці деякі права на нього. На його ж думку, він підняв її на таку височінь, якої тільки може досягти піддана. Тепер вона переситила його й набридла, а тому її обов'язком було непомітно відійти на спочинок і бути вдячною за колишню ласку. Вона одержить пенсію, діти — забезпечення. Чого ж більше може вимагати кожна розсудлива жінка?

І до того ж підстави усунути її були чудові. Він в думках перебирав їх, стоячи навколішках і слухаючи месу, яку правив паризький архієпископ. І чим більше він думав, тим більше зміцнювався в своєму намірі. В його уяві бог був тільки більш могутній Людовік, а небо — більш пишний Версаль. Якщо він, король, вимагає покори від двадцяти мільйонів підданих, то й сам мусить слухатися того, хто має право вимагати цього від нього. Загалом сумління цілком виправдувало його вчинки. Але в одному він почував свою провину. Від самого приїзду з Іспанії його лагідної, всепрощаючої дружини він ніколи не залишав її без суперниць. Тепер, після її смерті, справа стояла не краще. Одна фаворитка змінювала другу, і якщо Монтеспань протрималась довше за інших, то більше завдяки своїй рішучості, ніж його коханню. А тепер отець Лашез та Боссюет завжди твердять йому, що він досяг повного розквіту сил і незабаром ступить на шлях згасання, який веде до смерті. Дикий вибух пристрасті до нещасної Фонтанж був уже останнім поривом, який налетів на нього. Для нього тепер настав період спокійного, мирного життя, а цього найменше можна сподіватись у товаристві мадам де Монтеспань.

Але він знайшов місце, де можна тішитись цим спокоєм. З того самого дня, коли де Монтеспань відрекомендувала йому велично сувору й мовчазну вдову як виховательку його дітей, він став відчувати дедалі більшу приємність від її товариства. Відколи з'явилась ця жінка, він цілі години став просиджувати в кімнаті фаворитки, спостерігаючи, як тактовно й просто вихователька стримувала буйні пориви гарячкуватого молодого герцога дю Мен і пустотливого маленького графа Тулузького. Вважалося, що він приходив під час лекцій стежити за навчанням дітей, але, по суті, король обмежувався тим, що захоплювався учителькою. Поволі він піддався чарівному впливові цієї сильної, але разом з тим і лагідної вдачі, почав звертатися до неї за порадами в деяких справах і йшов за цими порадами так слухняно, як ніколи не слухався порад першого-ліпшого міністра чи колишніх фавориток.

А тепер, він почував, настав час вибрати між нею і де Монтеспань. Їх вплив на нього цілком протилежний. Вони не можуть бути вкупі. Сам він стоїть тепер між доброчинністю і пороком, добровільно вибираючи між ними. Порок по-своєму дуже звабливий, гарний, дотепний і тримає його ланцюгом звички, розірвати який досить важко. Траплялись хвилини, коли природа брала гору й затягала його по той бік добра, і він знову був ладен повернутись до колишнього свого життя. Але Боссюет і отець Лашез стояли на сторожі коло нього, нашіптуючи слова підбадьорення, а головне, тут була мадам де Ментенон, яка нагадувала королеві, що подобає його санові та сорокашестилітньому вікові. Тепер, нарешті, він вирішив зробити останні зусилля. Він не в безпеці, доки його колишня фаворитка буде при дворі. Людовік занадто добре знав себе, щоб вірити в довготривалість свого нового настрою. Тепер вона підстерігає кожну хвилину його слабкості. Фаворитку треба умовити покинути Версаль, якщо цього можна досягти без скандалу. Він буде твердий при сьогоднішній зустрічі з нею і відразу дасть їй зрозуміти, що її царювання кінчилось назавжди.

Такі думки роїлись у голові короля, коли він стояв навколішках на "prie dieu" з різьбленого дерева, схиливши голову на розкішну червону оксамитну подушку. Звичайно він сидів у своєму відділі праворуч від олтаря. Гвардійці та найближчі слуги оточували його, а придворні дами й кавалери сповнювали каплицю. Благочестя було тепер у моді так само, як темні камзоли й мереживні галстуки; благодать торкнулась навіть самих легковажних з-поміж придворних, відколи король став релігійним. Але нудота лягла на обличчя усіх — і знатних військових, і всієї іншої камарильї. Вони позіхали й дрімали над молитовниками.